— Кмет кметові рівний, — сказав він, — але якщо змогли його обрати, то чому ж не можна мене?
Німцю здалося, що Добек уже повністю в його руках, і він поступово дав волю язику — став переманювати свого господаря на бік Лешків, а той не опирався. Заговорив про те, який пишний у Хвосткового тестя двір, скільки при ньому лицарів і як весело їм живеться.
Добек лукаво підтакував йому, щоб той говорив далі. На другий день сам завів мову про це, і Генго вже сміливо молов язиком, підбиваючи Добка перейти на бік молодих князів. Мовляв, не буде ніякого віча, запанує послух і повний порядок…
У Добка так і свербіли руки, коли слухав німця, проте стримував себе й продовжував підохочувати його, щоб побачити, як далеко зайде він. І Генго тихенько зізнався, що перебуває на службі у діда молодих Попельків, і навіть відважився шепнути, що Добек повинен побачитися з ними, перейти на їх бік та інших підмовити, за що йому потім дістануться великі земельні володіння разом із відсипом і даниною.
— А як же добратися до них? — спитав хитрий Добек.
— Аби тільки ваша милість захотіла цього, — шепнув німець, — ми б уже поміркували, як це зробити.
Таким чином, траплялася нагода ближче пізнати перед війною ворога, і Добек, який любив надзвичайні пригоди, не міг стриматись від бажання здійснити те, на що б ніхто інший не наважився. Нічого він не боявся, тільки не хотілось йому, щоб зрадником його вважали. І от якось, удавши, ніби іде на полювання, Добек, нічого не мовивши німцеві, вирушив з дому і поскакав до П"ястуна порадитись, як йому бути. Повернувся з переконанням скористатися з послуг німця, пробратись до ворожого табору і все по змозі вивідати.
На другий день він із Генго (нишком, щоб нікому не вдалося підслухати) погомоніли між собою, після цього Добек покликав свого старосту і, доручивши йому наглядати за домом, вирушив з німцем до лісу, нікому не сказавши, куди й чого іде. Німець радів, не знаючи, яка йому загрожувала небезпека, й без угаву торочив Добку, що в молодих князів він буде правою рукою, шанованим придворним паном і володітиме величезними багатствами, а їх кревну візьме собі за жінку, аби тільки їм вірним залишався та інших потай схиляв зігнати кмета з престолу та підтримувати давніх князів. Добек мовчки кивав головою, а що робилось у нього на серці, важко було прочитати по його очах. Тільки іноді, скоса позираючи на німця, посміхався.
Отак вони їхали кілька днів, продираючись крізь лісові хащі, ночуючи в глухих урочищах, поки нарешті дісталися до пущі на границі поморської землі. Тут кожна стежина добре знайома Генгу, і він знав, де шукати людей, а з їхньою допомогою було вже легко потрапити до табору Попельків. Коли обхідними шляхами Генго з Добком наблизились до таборища, там усі очікували саме кашубів та інших людей, звиклих до наїздів і війни.
Обидва молоді князі укупі з дядьком Клодвігом стояли на границі, у лісі, що називався Дикою пущею. Табір розташований був на місці, дуже зручному для оборони: серед непрохідних боліт, між двома річками, що неподалік зливалися в одну. У древньому городищі розбиті були курені й полотняні намети. Тут зібрався вже цілий натовп збройних людей, і прибували інші.
Коли вершники доповіли про себе сторожі, котра стояла на вузькій греблі, що вела до таборища, хтось із старших повів їх до молодих князів. Для них серед городища із дощок і віття наспіх звели навіс, опорою для якого служили нетесані стовпи. Стіни в ньому були плетені, а зверху завішані запонами. Походжали тут лицарі, одягнені в німецьке строкате вбрання, з мечами біля пояса; дехто був у шоломі. В руках — окуті залізом списи, нд. деяких майоріли прапорці; не бракувало й камінних молотків та сокир.
Тільки-но Добек увійшов під навіс, де на засланих сукном пеньках разом зі своїм німецьким родичем сиділи молоді князі, відразу впали в очі ті розкоші, про які стільки торочив йому Генго. На змайстрованому наспіх столі він угледів червону узорчату скатерку й коване з золота начиння, на самих князях — майстерно пошите вбрання, облямоване тасьмою. Обидва були в голубих каптанах, довгих, аж до колін, обшитих по краях золотими бляшками, та в плащах, заколених на плечах товстими кільчастими шпильками; на ногах, щільно обгорнутих онучами та гарно перев"язаних шнуром, жовтіли вицяцьковані шкуряки. Але що найбільше дивувало Добка й викликало в нього заздрощі — то це прямі та довгі, цикуті з чудової криці мечі, всипані коштовним камінням паси та виставлені під стіною щити з рядами шипахів, з-під яких майже не було видно шкури. На деяких щитах, пофарбованих у червоний колір, ясніли набиті на них металеві прути. Голови князів прикрашали майстерно зроблені, вкриті позолотою шоломи. Багато тут було невідомого Добкові начиння, призначення якого він, по простоті своїй, не міг відгадати.
Коли вони ввійшли, Генго упав князям у ноги, а Добек, невимушено роздивляючись довкола, навіть і не подумав це наслідувати; німець і князі незрозуміло зашварготали, і та розмова тривала довго. Генго вважав, що він зробив своїм велику послугу, привівши Добка, і сподівався багатої винагороди. Молоді князі та їхній дядько, видно, побоювалися, щоб прибулий, бува, не виявився шпигуном, підісланим вивідати їхні сили.
Лише після тривалої розмови з Генгом старший з Лешків, котрий ще не зовсім забув ляську мову, звернувря до Добка; він говорив, що народ за благодіяння відплатив чорною невдячністю князеві, і вони, його сини, замість допомоги, зазнали переслідування й ледве врятувались від смерті. Ось чому загинув їхній дід Мілош, а самі вони змушені шукати підтримки в материних родичів або підкупом добиватись її, щоб повернутись на землі, які їм належать за правом спадщини. Потім другий з них, разом з дядьком Клодвігом, почали лаяти полян, сердито грюкаючи кулаками по столу та без упину сиплючи погрози.
Добек мусив терпляче й мовчки вислухати їх. Він стояв, як німий, поки розмова не стала спокійнішою, а князі не охолонули. Старший, полагіднішавши, почав його намовляти, щоб він перейшов на їх бік і перетягнув своїх приятелів; Клодвіг повторив де ж саме по-німецьки, а Генго переклав, додавши від себе, що його чекають всілякі ласки.
— З вас одного, — мовив дядько, — хоч би ви й пішли з нами, мало було б користі — дорогу показувати у нас є кому. Від двох рук, навіть найдійовіших, мала поміч. Якщо хочете прислужитися нам, то ви повинні інакше це зробити. Вертайтесь назад додому, візьміть на себе командування і вируште проти нас походом, але тримайтесь у тилу. А коли вже дійде до битви, ви накиньтесь з одного, а ми — з другого боку. Затиснемо ворога в лещата, щоб ніхто живий не вийшов. Та й інших, знатніших, підмовте, хай вчинять те ж саме.
Добек терпляче слухав, хоч у нього в душі вирувало й кипіло. Князі ж почали сипати обіцянки, запевняти, що наділять його величезними земельними угіддями, владою, значними скарбами, призначать намісником, а коли Генго, сміючись, щось шепнув їм, то й натякнули, що навіть видадуть за нього німецьку панну, свою родичку, за яку дістане посаг, що його і в десять возів не вмістить. Добек тільки слухав та кланявся, скоса поглядаючи на свого німця, і, хоча його душила лють, змусив себе прийняти цю ласку так, як було потрібно. Потім дуже люб"язно посадовили Добка біля себе на лаві й почали пригощати. Лешек, знявши з пальця перстень, віддав йому на честь угоди, другий подарував чудовий меч, а дядько, теж вдаючи з себе щедрого, простяг важкий металевий кубок, осушивши його за здоров"я Добка. Лише коли принесли меду, Добку стало трохи веселіше на серці; він тішив себе думкою, що обдурив німців; прикинувся дурником і, тихенько сміючись над ними, почав щось варнякати, а Лешек перекладав для тих, хто не розумів його мови. Так просиділи вони майже до вечора; домовились, що Добек повернеться додому і, що б там не трапилось, візьме в руки командування (як і личило йому) та й перетягне інших на бік Лешків. Все це, правда, крізь зціплені зуби, Добек пообіцяв зробити. А сам чекав тільки, щоб якнайскоріше вирватися звідси і хоч одним оком окинути ворожий табір. І от задарованого Добка Генго повів, нарешті, в один із куренів, що був завчасно звільнений для них, і, залишивши його відпочивати, повернувся до своїх.
Добек, опинившись у центрі табору, тепер мав і час, і можливість оглянути все, що цікавило його. З місця, де стояв курінь, добре видно було розташування війська: кіннотників, переважно одягнених у залізні панцери й кольчуги, та піхотинців, озброєних списами, рогатинами, мечами й сокирами. Перш за все тут впадала в око військова дисципліна, якої не знали поляни. Весь цей люд старшини тримали в покорі, мов невольників; за найменшу провину одних періщили різками, інших примушували носити тяжкі вантажі. Були й такі, що за вчинені проступки ходили в дибах. Воєначальники ставились до підлеглих, як до бранців, а тому, тільки-но хтось із сотників крикне, кожен з ратників тремтить перед ним. Добек усвідомлював, що хоча такий воїн і не був надійним під час поразки, однак легко його було вести у бій, бо до певного часу він корився зі страху. Звідси, де здіймався курінь, важко визначити чисельність війська, але, як здавалось, було його не так вже й багато; лише озброєнням переважало воно полян.
Пізно вночі, коли Добек уже добре придивився і до людей, і до порядків у таборі, повернувся Генго; примостившись поруч, він з цікавістю почав розпитувати, чи сподобалось тут йому. Добку так і кортіло вбити німця на місці, проте стримав себе й почав вихваляти молодих князів, говорячи, що вони справжні красені, привітні й веселі. До того ж, мовляв, дуже задоволений прийомом, навіть пообіцяв Генгові щедру винагороду. Подарунки, які він мусив прийняти, щоб не видати себе, пекли його вогнем.
У таборі молодих князів було вже відомо: П"ястун, зібравши сили, рушив на границю, щоб стати супроти них і перегородити їм шлях; отож на другий день вони, сподіваючись заскочити П"ястуна несподіваним нападом, по всіх усюдах розіслали гінців.