Рано-вранці, ні з ким не зустрічаючись і не прощаючись, Генго і Добек вирушили в дорогу — назад, у глухі ліси, і Добек вибрав такий шлях, щоб іще раз оглянути піхоту і кінноту ворога. Генго ні на крок не відставав від нього. Німець захопив з собою чимало всіляких подарунків, щоб допомагати Добкові вербувати людей. Ще вдосвіта у таборі серед частини загонів зчинилася метушня: гурт за гуртом вирушав у похід; ворог хотів, що б там не стало, перейти поморську границю раніше, ніж наблизяться до неї поляни. Зчинилася метушня, воїнів охопило дике бажання якнайшвидше вступити в бій, лунали погрозливі вигуки. Добек, пробиваючись крізь юрби цього наброду, багато чого наслухався; ледве стримуючи гнів, він підганяв коня, щоб якнайшвидше вирватися на волю. І от, минувши табір і проїхавши полем, вони заглибились, нарешті, в ліс. Генгові кортіло поговорити; Добек похмуро мовчав. Перстень обпікав йому палець, меч біля боку заважав, кубок за пазухою давив у груди, і Добку не терпілось помститися над, ворогом за виявлену зневагу. Поки зайшла ніч, вони далеко від"їхали від табору; Добек не боявся заблудитись, тепер він думав лише про те, що йому вчинити з Генгом. Прохромити його мечем дуже легко, але такої помсти для приниженої гідності Добка було мало.
Вночі, коли вони зупинились на ночівлю і мали спутати коней, щоб пустити їх пастись, Добек заметушився, кажучи, що загубив посторонки і що в нього біля сідла є лише кілька пучків запасного лика. Німець, чоловік передбачливий, запропонував свою міцну вірьовку, але Добкові вона здалася надто тонкою. Почали її вдвох скручувати — Генго охоче допомагав. Під старим дубом було вже розкладене багаття, і воно яскраво палало. Майстерно зробивши зашморг, Добек мовчки підійшов до німця, і не встиг той зогледітися, як він захопив його вірьовкою під пахви. Генго ще не здогадувався про небезпеку, сприйняв це як жарт, але Добек, перекинувши другий кінець вірьовки через гілляку, смикнув за нього, і німець, не на жарт перелякавшись, із криком завис над вогнищем, марно намагаючись вирватись із зашморгу. Міцно прив"язавши вірьовку, Добек спокійно собі ліг неподалік на траві і раз у раз підкидав у вогонь ломаччя, щоб Генго згорів живцем.
Трапилось це швидко, і приголомшений Генго майже знепритомнів. А Добек був настільки схвильований, що навіть не лаявся, тільки дивився вогнистими очима і втішався. Німець, стогнучи, просив убити його відразу, та Добек мовчав, немов онімів, тільки підкладав гілляки в багаття, щоб ще краще розгорілось воно. Дим і полум"я, підносячись усе вище, вже огорнули зрадника. Він щораз тихіше стогнав, і вірьовка, погойдуючись, крутилася разом з ним над полум"ям. Коли стогін почав стихати, месник привів з пасовиська обох коней, нав"ючив на них вантаж, надів вуздечки і тільки очікував, коли в тяжких муках сконає Генго. Німець усе ще метався, але стогнав щораз тихіше. Чекання, видно, стомило Добка. І він, вхопивши списа, засадив німцеві в груди і доконав його.
Потім відійшов від багаття; незабаром повішений разом з гіллякою, що раптом відчахнулась від дерева, впав у вогонь; у всі боки пирснули іскри й жарини, і полум"я поглинуло тіло. Не було вже ніякого сумніву, що Генго не зможе ожити. І Добек, плюнувши на труп, скочив на коня й швидко віддалився. Йому відразу полегшало на душі; ніч випала місячна, зоряна, і він, ледве давши коням перепочити, поїхав далі; поспішав не додому, а до озера Ледниці, де сподівався зустріти вже в поході воєвод із військом. Прагнучи із здобутими під час мандрівки вістями якнайшвидше дістатися до П"ястуна і своєї громади, він так нетерпляче рвався вперед, що збоку можна було б подумати, ніби за ним женуться відьми або якісь шаленці.
Усіх, хто в полянських мирах міг тримати в руках списа і пращу, П"ястун зібрав біля Гопла. Тисячникам, сотникам, десятникам віддав наказ розбити цей численний люд по загонах, на чолі яких поставив воєначальників і воєвод, що мали тільки йому підкорятись. Загонів виявилось значно більше, ніж цього вимагала оборона. І хоча він був не воїном, а звичайним бортником, все ж зумів дати раду цим роям, і вперше, замість безладних купок, що розбігались по гаях і полях, згуртував військо, яке навіть для німців було грізною силою. З озброєнням, хоч і все ще простим, тепер було краще, бо воєводи й підлеглі їм тисячники самі за кожним стежили, щоб не йшов з голими руками. Ті, для кого не вистачало коней, ішли пішки, озброївшись важкими списами, мечами й щитами. Щити ці заміняли собою обладунки, яких ні в кого не було. Наробили їх чимало з липової кори й дерева і потім довго користувалися ними.
І от в один із осінніх днів, зійшовши на пагорб, звідки видно було на чолі з воєводами все військо, в якому по богах і станицях, прикріплених до довжелезних списів, легко розпізнавалися загони кожної общини й землі, П"ястун зрадів у душі: рать стояла згуртована, вишикувана й весело відповідала на його вітання. По всіх загонах оголосили наказ, щоб міжрічани, куяв"яки, познанці, бахорці та інші племена в повному порядку, на чолі зі своїми воєводами вирушали трьома шляхами в напрямі границі. Кожен загін повинен знати про сусідні, щоб не перешкоджати один одному в поході та на пасовиськах і не спустошувати свого краю. Йти мали тихо, не розбігаючись, так, щоб ворог завчасно не довідався про них, не втік, не оточив, не встиг зробити засідки. Сам П"ястун разом із синком, якого, незважаючи на те, що той ще був малолітній, почав навчати військового ремества, йшов посередині, щоб усе бачити на власні очі.
Знаменно, що П"ястун призначив воєводами людей, які й не сподівались ними бути, і обминув тих, що прагнули до цього. Про Добка лише він один знав, куди той поїхав, а інші про нього різне говорили; в загоні його заступав, інший. І от якось увечері, коли військо полян лавиною сунуло до границі, було наказано чільному загонові зупинитись під лісом на ночівлю. П"ястун разом із синком і кількома старшинами сів погрітися біля вогню. Вони, тихенько розмовляючи, смажили собі на рожнах м"ясо забитого козла, як раптом недалечко щось зашелестіло, і перед князем з"явився Добек; був він блідий, дуже схвильований і, видно, зовсім знесилений мандрами, бо ледве стояв на ногах.
— Добек! — глянувши на приїжджого, вигукнув П"ястун, ніби нічого не знаючи. — Де це ти був? Що з тобою трапилося? А люди турбувалися, чи, бува, не спіткало тебе якесь нещастя?
— Зі мною і справді трапилось таке, — сказав Добек, — що і вгадати, й повірити важко, проте нічого лихого не сталося. Оце повертаюсь я з табору Лешків, що в Дикій пущі, — ось так, як бачите, ще навіть тхне від мене німецьким духом.
Усі здивовано скрикнули, а Добек почав розповідати:
— Я взяв у вас, милостивий пане, німця, щоб мені направив мечі, а він мало не відправив на той світ мене самого. Хитра ця гадюка намовляла перейти на бік Лешків і зрадити своїх. Тоді я, як вам відомо, зробив вигляд, що піймався на гачок, поїхав з ним аж на поморську границю у табір Лешків. Треба було подивитися зблизька, які в них сили і що вони замишляють. І от сталося так, що Лешки допустили мене до себе й почали підбивати на зраду; я мусив удати, до крові кусаючи губи, що погоджуюся з ними. І отак пощастило мені побачити їхнє озброєння, людей і все військо. Хотіли підкупити мене дарами, ось ці дари, — додав він, кидаючи П"ястуну перстень, меч і кубок. — Та й на обіцянки не скупилися. Але я, все розвідавши, вирвався від них і ось тепер — перед вами.
Добек важко зітхнув, дико повівши очима.
— А німець, котрий був з вами? Що з ним сталося? — допитувались старшини.
— Не міг вже більше терпіти його біля себе, — відповів Добек. — Під час ночівлі я для вовків засмажив його на розжареному вугіллі, щоб посмакували ним, бо інакше, мабуть, і не торкнулися б до нього.
Всі слухали Добка з великим зачудуванням; потім посипались запитання, як були озброєні поморці, німці і взагалі все вороже військо, про що говорили та в якому напрямі думали виступати. Добек відповідав, що вони поспішають стягнути підкріплення й готуються вирушити своїм звичайним шляхом, який веде до Ледниці, куди вже послані передові загони, аби перегородити полянам шлях до границі.
А тому треба квапитись, щоб не дати їм змоги далеко просунутися вперед. З того, що Добек побачив і почув, напрошувався висновок: дружина Лешків не така численна, як зібране П"ястуном військо, але озброєна краще. Старшини підбадьорились і загорілись бажанням якнайшвидше вступити в бій з ворогом, і тільки-но засіріло, за сигналом П"яста рушили на чолі вояцтва свого до озера Ледниці.
Збройні загони просувались до озера лісами, полями і нетрями тихо, ніби боялися сполохати звіра. Десь уже так судилося: воєводи, виступаючи з різних кінців, хоч і мало що знали в поході один про одного, вийшли на рівнину з навколишніх пущ в один і той же час. Це вважалося щасливою прикметою, і якби не наказ не порушувати мовчанки, мабуть, у всіх з грудей вирвався б радісний крик. П"ястун зійшов на пагорб; звідси йому видно було: загони посувалися в повному порядку, — загін приєднувався до загону. Вирішили затриматись тут до наступного дня і чекати на ворога, а якщо він не надійде, виступити усім військом у бік поморської пущі.
Не було ще й полудня; після прохолодної ночі осінній день випав теплий, погожий; у лісі ще блищала на листях роса, у полі весело світило сонце. Загони, сходячись із трьох напрямів, поволі почали шикуватися, коли раптом старшини, котрі стояли на пагорбі, помітили на узліссі юрму, що сунула на них із пущі.
Це було військо Лешків. Не сподівались вони зустріти полян у повній бойовій готовності, і перші їх шереги, виринувши з лісу й побачивши розташований на рівнині табір, стали як укопані. Серед ворожої раті, очевидно, почалося замішання; вершники поскакали в обидва боки, щоб розвідати сили супротивної сторони. В обох таборах панувала глибока, урочиста тиша. Поляни зовсім не злякались ворога і навіть не зрушили з місця. Та й поморцям, хоч, може, й раді були б відступити, вже пізно було тікати.
У цій долині, біля озера Ледниці, між Лешками і кметами мала відбутись рішуча битва. Молоді князі, вірячи в німців, яких привели з собою, в силу своєї зброї і, можливо, сподіваючись, що Добек зрадить П"яста, наказали своїм висунутись уперед. Дружина їхня, спочатку невеличка, почала зростати на очах у П"яста, розтягуватись і насуватись на полян, а він стояв зі своїми воєводами й дивився, не даючи жодних наказів. Лешки, що досі тихо трималася, відчувши на своєму боці перевагу, дали знак здійняти галас, як це завжди робили перед боєм, щоб настрахати супротивника. Дикий вереск розлігся серед їх лав. А поляни все ще мовчали.