Подорожні їхали мовчки. Їхні коні майже самі знаходили собі дорогу, хоча й сліду її не було. Смерд дрімав; куняли також, час від часу пробуджуючись, і його товариші; не спали тільки Генго та Самбор.
Було вже далеко за полудень, коли вони на пагорбі побачили величезний камінь, а навколо нього — менші, що стояли мов на сторожі. Деякі вже вгрузли в землю, на інших сивів мох… Поблизу каменя походжав з білим ціпком у руці старий, згорблений чоловік. Було це стародавнє урочище, де колись складали пожертви. Старий підійшов до каменя, простяг руки і, щось бурмочучи, почав кидати на нього якесь зілля. Але незабаром він зник з очей.
Далі вони проїжджали повз високу, насипану на березі річки могилу, порослу Дерном і внизу закидану зеленим віттям. Кожен, виламавши по дорозі гілку, кинув її, минаючи могилу. Тільки Генго, хоч і з цікавістю спостерігав це, утримався від жертвоприношення.
— Що це за могила? — спитав він Самбора.
— Лешковою називається, — відповів хлопець, — тут, захищаючи від ворога переправу, був вражений стрілою і загинув старий князь. Військо кинулось на ворожу рать і розбило її, а своєму панові — жменька по жменьці — з землі могилу насипало… В могилі, кажуть, закопані великі скарби, але їх пильнують духи. Один раз у рік, на Купалу, могила розкривається, і кожен, хто хоче, може увійти туди і взяти їх, скільки кому заманеться; тільки ж треба якнайшвидше вернутись назад, бо коли проспівають півні, могила закривається; там уже не один залишився.
Самбор, сповнений смутку, почав розповідати казкову історію про те, як один пожадливий до скарбу чоловік підкрався в ніч на Купалу до могили, увїйшов у неї і там побачив величезні палаци, а в них дивні, повні золота, світлиці; він ішов усе далі й не зогледівся, як півні заспівали… Цілий рік його не було… І лише тоді, коли знову розверзлася могила, він вийшов — живий, але німий, бо духи відібрали в нього мову, щоб він не виказав їхніх таємниць.
Потім вони проїздили більш людні місця; ліворуч і праворуч по гаях здіймався над хатками дим; над річкою часто траплялися сліди погаслих вогнищ і кінських копит… Тут і там валялися білі кістки…
Десь опівдні вони зупинились у зеленому дубовому гайку; тут і паша була хороша для коней, і вода близько — можна було перепочити. Всі позіскакували з коней і, полягавши в затінку, почали підживлятись, хто чим мав. Самбор дістав білого коржа, якого дала йому на дорогу Яга, подивився на нього і сховав назад у торбу — волів бути голодним, ніж їсти його… Це ж був домашній корж!
Раптом Самборові почувся звідкись дивний голос.
Нікого не було видно, але до його вух долітав протяжний спів, що наближався. Хтось тихо й приглушено, тремтячим голосом, наспівував собі, вторуючи на струнах. Слів ще не можна було вловити, доносилась лише мелодія, жалібна, похмура і сумна. Всі з цікавістю звернули погляди до річки, звідки, як здавалось, линула ця пісня.
Внизу, піщаним берегом, ішов у супроводі малого поводиря сліпий старець. Ступав він повільно; поперед себе тримав гуслі й перебирав тремтячою рукою струни. Смерд прочумався і, побачивши його, гукнув:
— Гей, старий, а йди-но сюди!
Сліпець зупинився, підвів повільно голову й білі, з кривавими повіками, очі.
— Йди-но сюди, старий, сядь і відпочинь, — повторив смерд, — коржем поділимося з тобою і пісень послухаємо.
Старий ще перебирав пальцями струни, але вже не співав. Зупинився, подумав трохи, потім ціпком показав хлопцеві на пагорб, і вони рушили.
— Куди йдеш, старче? — запитав смерд.
— Хіба я знаю? Ходжу з піснями по світу… — відповів сліпець, — від хати до хати.
Говорячи це, він почав обмацувати києм місце, на якому стояв, і обережно опустився на землю. Поклав на колінах гуслі й замислився. Помовчавши трохи, він тихо, якось невиразно, почав співати, ніби все життя його полягало в пісні, вона сповнювала йому груди і була для нього повітрям, без якого не прожити людині.
Всі замовкли. Один із пахолків дістав з торби коржа і поклав у руку старому, а той поволі підніс його до рота і почав їсти. Хлопчик, який водив його, пішов з горшком до річки по воду.
Самбор підсів до сліпця.