Він заклав обидві руки за пояс, насунув шапку на очі, насупив брови і стояв з грізним виглядом. Смерд, ще здаля побачивши його, присмирнів, зіскочив з коня, зняв шапку і, низенько схилившись, пішов до нього. Наблизившись, він ще нижче нагнувся і приклав руки до панських ніг.
— Кого це ти піймав на дорозі? — почувся грубий і хрипкий голос. — Видно, не свій.
— Він — німець, з-над Лаби, купець, — почав смерд здавленим голосом. — Каже, ніби не вперше вештається по нашому краї… Я застав його в гостях у кмета Віша, — хтозна, про що він з ним радився. Тому я й наказав йому їхати за мною. Але він зовсім не чинив опору і заявив, що ніби його послано до вашої милості і він хоче бити чолом перед вами.
Князь мовчки глянув спочатку на смерда, потім на Генга, який стояв оддалік і ніби чогось очікував. Князь не дав жодної відповіді, довго розмірковував, нарешті кинув байдужим голосом:
— Хай поки що він у вас побуде… В мене сьогодні гості, нема часу з ним розмовляти… Не моріть його голодом, нагодуйте й напоїть… Завтра вранці приведете до мене.
Смерд знову покірно вклонився йому до ніг.
— Я взяв у кмета Віша парубка, він здоровий і сильний, носитиме довбню і списа. У нас, милостивий пане, мало людей… Старий змій посичав, але мусив дати.
— Вони всі сичать, — буркнув князь, — але я їм позатикаю роти і навчу мовчати й коритися… Я знаю їх, певне, їм пригадалася стара вовча свобода… Цих дикунів треба буде закувати в колодки.
Смерд не наважувався відповідати, стояв, похнюпивши голову й опустивши руки.
— Віш, Віш… — вів далі, походжаючи по помосту, князь. — Я знаю його, він там у пущі князем і паном себе почуває, а мене й знати не хоче.
— А який багатий, — прошепотів смерд, — там у всьому достаток! У нього сила-силенна і людей, і худоби, всякого добра, пива, меду… Хто знає, може, навіть і металу, срібла й злота. Всі кмети такі, милостивий пане.
— До певного часу… — буркнув князь і сів на лаву.
Смерд побіг виконувати наказ. Генго чекав його, не відходячи від своєї сакви, на яку жадібно позирало безліч очей.
— Милостивий пан лише завтра вас прийме, — тихо сказав йому смерд. — Ви маєте час відпочити, підготуватись. Він попередив, щоб я вас не морив голодом, але у нас ніхто не вмирав з голоду, хіба що в льоху, під вежею… — додав він, посміхнувшись. Потім шепнув на вухо німцю: — Сьогодні його милість похмурий, очі кров"ю налиті… Це й краще, що він відклав зустріч на завтра… — Смерд ще більше нахилився до вуха Генга. — І не дивно, що він трохи сердитий: вчора до нього, я чув, племінника привели, який було втік і знюхався з кметами… Довелося виколоти очі й кинути його до темниці, щоб не шкодив. Бачте, своя кров… Лешек.
Смерд здвигнув плечима.
— Та й двох людей його мусили повісити… А шкода, воїнами могли б служити, адже були здорові, тільки ж це небезпечні вовки…
Чи йому хотілося порозмовляти, чи намагався підлабузнитися до німця, — він усе ще продовжував висловлювати свої зауваження:
Нелегко князеві владарювати, люд тут недобрий… Із кметами не припиняються суперечки, та все ж він винищує їх потроху. Годує, поїть… тягне за язик… а потім…
Смерд дико зареготав і зиркнув на будинок.
У Генга був час оглянути подвір"я; він багато побачив світу, побував не в одному замку, тому, можливо, його ніщо тут не дивувало і не лякало, хоча й потрапив в оточення диких облич; здавалось, ці люди тільки й чекали кивка, щоб накинутись на, Генга. Вони ходили довкола, приглядались до нього, і він чув, як повторювали раз у раз: