— На власні очі, — сказав німець, — прекрасніших молодиків нема у всьому світі… А як вони орудують зброєю і гасають на коні!.. Всі в захваті від них…
У жінки проясніло обличчя.
— Вони могли б уже повернутись додому, — додав Генго, — щоб стати підпорою для милостивого пана.
— Ні, ні! — перебила його жінка. — Ще не час їм повертатись. Я не хочу, щоб вони бачили те, що тут має коїтись, не хочу, щоб так рано втягувались у міжусобиці зі своїми кревними… Незабаром настане мир, тоді ми їх і покличемо… Ах! Я так давно не бачила своїх синів! — додала вона. — Відібрали їх від мене, щоб вони у діда і в наших вчились військового ремесла. Стільки років… То ти бачив їх обох? — знову запитала вона.
— Не раз, — сказав Генго. — Хоч князь Лех і на кілька років молодший, але поруч із братом здається ровесником йому. Обидва сильні й здорові… Кидають списи, як ніхто, з луків стріляють у пташок… Сідають на найдикіших коней…
У матері заблищали очі.
— А гарні ж вони?
— Кращих від них нема в усьому світі! — відповів Генго. — Високий зріст, ясні чола, голубі очі, світле волосся…
На її вустах заграла усмішка, але водночас дві перлисті сльозини покотились по її блідому обличчі. Почалася довга, але вже тихіша розмова, посипались одне за одним запитання… Запав морок, осяяло кімнату світло вогнища, а німець усе ще розповідав і не міг наситити материної цікавості; нарешті вона випровадила його, кивнувши головою:
— До завтра.
Самбору дозволили вільно ходити по городищу і все оглядати. Як тільки вони в"їхали в подвір"я, до нього підбіг Кос, здавна йому знайомий пахолок, і повів його до будинку, в якому містилась дружина. Не було тут нікого, бо одні вояки вартували на валах, другі прислужували в дворі, а треті охороняли греблю; кільканадцятьом озброєним ратникам князь — не без мети — наказав сидіти в бічній світлиці. В нього гостювали кмети. Кос так само ненавидів князя, якому був змушений служити, як і більшість двірні, силоміць захопленої в лісах. Із Самбором вони порозумілися з першого ж слова.
— І тебе сюди, до цієї вовчої ями, вкинули, — шепнув пахолок.
— Примусово, проти моєї волі, — відповів Самбор.
— А знаєш, яке тут життя? — спитав Кос.
— Здогадуюсь, — сказав Самбор.
— Неволя. Неволя!.. — зітхнув парубок. — Робимо на них, як воли, а знущаються над нами, як над псами. Князівським собакам і то краще живеться.
Хлопці зітхнули; в приміщенні було задушливо, і вони разом вийшли на вал біля вежі. Кос показав на невеличку дірку в мурі при самій землі.
— Вчора кинули туди одного з племінників, — прошепотів він, — виколовши йому очі… Я сам бачив, як його люди тримали, а старий Джега виколював ножем йому очі… Кров, мов сльози, текла… А він навіть і не кричав… І не просив помилування, бо знав, що цього тут не буде. Потім його, перев"язавши вірьовкою, спустили в темницю і держатимуть на самому хлібі й воді, поки не здохне… У дворі погрожують, що так буде і з іншими…
— Якщо таке вчинили з племінником, то що ж чекає наших кметів? — запитав Самбор.
Кос знизав плечима.