— Співай, старий, співай! — наполягав смерд.
— Співай! — повторили за ним і інші.
Слован ударив у струни…
Співець закінчив пісню, і запало мовчання.
— Ще якусь утни! — вигукнув смерд. — Не відмов нам, старий.
Сліпець знову вдарив по струнах.
— Ця пісня з Хорватських гір, — сказав він, — довга, але молодша віком, може, вона вам більше сподобається?
І залунала нова, жвавіша й пломінкіша мелодія, швидше вимовлялися слова, і страшно виблискували білі очі в старого…
Коли старий заспівав про Рітгара, Генго, котрий сидів недалечко, почав так чмихати й сопіти, що сліпий почув його. І як тільки закінчив співати пісню, він спробував, спираючись на костур, підвестися з землі. Допомогли йому Самбор і пахолки.
— Що з тобою, старий?.. — запитав смерд.
— Чужого почув я, — промовив тремтячим голосом Слован, — перед чужим співав… Ніби мед лив у калюжу.
Він стривожився, насупив брови і, бурмочучи щось, пошкандибав собі, підганяючи ціпком поводиря. Ніхто не смів його затримувати. Кілька разів він гнівно крутнув головою і квапливо віддалився, притиснувши долонею струни, щоб більше не гучали вони, і стуливши вуста, щоб не подати голосу.
І всі кинулись до коней: настав час рушати в подальшу дорогу. Тут же, поблизу, треба було вбрід переправитись через річку, і Герда взяв Самбора на свого коня… На протилежному березі виднілась засіяна нивка, обгороджена засіком, але вночі її витовкли ведмеді. Ліс тут порідшав, і де-не-де стирчали обгорілі пні. Трохи далі пасся табун коней, його охороняв озброєний чоловік, з ріжком біля пояса, з карбованою палицею в руці. Вони переїхали через гайок, і лише тепер відкрилося перед ними широке поле. Звідси видно було велике озеро, в якому відбивалось призахідне сонце. Над водою кружляли зграї пташок, кілька човнів погойдувалось біля берега, інші плавали вдалині.
Генго і Самбор, підвівши очі, побачили сіру могутню вежу, що гордо височіла попереду. Стояла вона на самому березі, якась похмура і страшна, і біля неї тулились поставлені в зруб стодоли й хати.
— Ось і князеве городище! — вигукнув смерд, звертаючись до німця і з гордістю показуючи на вежу, що виднілась оддалік. — Прибудемо вчасно, там ще й не спатимуть.
У пахолків засяяли від радості очі. Самбор невесело глянув уперед; вершники почали підстьобувати коней, і хлопцеві довелося бігцем доганяти їх. Німець спідлоба позирав навколо себе.
В міру того, як вони наближались, перед ними все виразніше поставало городище. Вежа з сірого каменю ніби росла на їхніх очах; біля підніжжя її вже можна було розрізнити мальований дім, хати та інші будівлі, частково закриті валами. До вежі прилягали просторі, поставлені з дерева будинки з дранковими дахами, крізь які пробивався зараз у різних місцях дим. Біля городища юрмились люди і стояло багато коней. На березі озера слуги напували худобу. По валах походжали вартові у залізних шоломах, зі списами в руках.
Оперізували городище вал і глибокий рів; щоб пробратись у подвір"я, треба було переїхати через міст, що підіймався й опускався, і прокладеною через озеро греблею… Вони довго їхали, поки нарешті прибули до вузької брами; тут смерда впізнали і відразу ж відчинили йому; сторожа, побачивши за ним Генга, з цікавістю з"юрмилась навколо нього й почала розпитувати, хто він.
Німець і зараз не виказував тривоги; він зіскочив з коня, взяв його за повіддя і спокійно пішов за своїм провідником. Минувши греблю і міст, вони вступили в просторий двір; в кінці його стояла вежа, до якої знизу не було жодних дверей: заходили всередину лише по драбинах. До неї прилягали князівські гридниці й покої, а перед ними тягнулась довга галерея на дерев"яних стовпах. Весь будинок був розмальований білою, жовтою і червоною фарбами; посередині, з чільної сторони, на товстих, майстерно вирізьблених підпорах височів ганок. Тут стояли широкі лави, а з них видно було весь двір, всі будівлі, вали, озеро і браму.
Коли смерд із своїми людьми в"їжджав у подвір"я, по якому сновигала челядь, на гайку появився кремезний, середнього зросту чоловік; у нього було червоне, заросле ріденькою борідкою обличчя з диким і пронизливим поглядом; з-під хутряної шапки з білим пером вибивалось довге волосся. З одежі, а ще більше з обличчя видно було, що він тут пан. Шати в нього, підперезані поясом, окутим мідними та срібними бляхами, були такого ж крою, як і в усіх, з широкими рукавами й відкритим коміром; на ногах красувались шкуряки, перев"язані червоними шнурами, сплетеними з вовняних ниток. Тільки шати його були з тонкої тканини, чудово облямовані, за поясом стирчав у коштовній оправі меч, а на ланцюжку висів такий же ніж.