— Буде те ж саме або ще й гірше, — сказав він, — якщо вчасно не візьмуться за розум.
З хоромів долинали приглушений гомін, сміх і вигуки.
— Там князь веселиться, — сказав пахолок. — Завжди в нього так починається, поки на учті до звади і до ножів не дійде… І сьогодні, мабуть, так само закінчиться… Він спочатку підпоює, бо з п"яним легше розправитись… Вже кілька разів запрошують кметів у городище, ласкаво приймають, але мало хто виходить звідси живим… Князь потроху винищує їх, отож інші мусять тихо сидіти.
Він з цікавістю глянув на Самбора.
— Що ж ваші мовчать? — запитав він.
— Я не знаю, — сказав обережно прибулий, — певно, і раді б щось зробити, та не можуть, а може, й чекають чогось…
— Баби вони, ось хто! — вигукнув Кос.
Городище сильно укріплене, — пояснив Самбор.
— Нічого, — мовив Кос, — і каміння розвалюється… А постоїть, то ще більше укріпиться — на людських черепах…
— Дружина в князя численна…
Пахолок посміхнувся.
— Громади ще численніші від неї, — тихо сказав він — якби тільки вони розум мали… У нас тут все на німецький лад… Княгиня, наша милостива пані, німкеня родом, отож не один німець і вештається тут. Молодші жінки й наложниці також із-за Лаби… І звичай заведений німецький: князь про свободу общин та громад і знати не хоче… та й про віча не хоче слухати… Німецькі дівки торочать, ніби чули, як нахвалявся, що коли сам собі не дасть ради, то німців покличе.
Кос ліг на землю: вони саме підійшли до вікна, яке вело до льоху, і коли замовкли, почули глухий стогін. Здавалось, він виходив із-під землі.
— А чим же племінник завинив? — спитав Самбор.
— Найбільше — тим, що він однієї крові з князем, а той не хоче, щоб тут були кревні його, бо боїться їх… Хто знає? Племінника звинуватили, ніби він був у змові з кметами і обіцяв їм повернути волю…
Хлопець, який ще вчора над річкою втішався співом соловейка, сьогодні слухав виття псів і зловісне каркання круків, що чорною зграєю літали над вежею.
Самбор подивився вгору.
— Е! Це наші щоденні гості, — озвався Кос, сміючись, — а вірніше, товариші, бо ніколи не покидають вежі. Завжди готові накинутись на труп, а в нас рідко коли буває, щоб обійшлося без жертв. Круки особливо неспокійно кружляють надвечір, бо саме в цей час їм кидають здобич… Ось побачите, вони й сьогодні недарма каркають…
Генго, вийшовши від княгині, повернувся на перше подвір"я. Тут він стрів смерда, що очікував його, і той повів німця в темну хатину, де годували челядь. Вікно трапезної, як і всі вікна, закривалося зсередини дерев"яною віконницею; виходило воно на подвір"я навпроти князівських палат; звідси можна було чути і навіть бачити, як відбувалася учта.
Вечір випав теплий, в покоях стояла духота, і всі вікна були відчинені навстіж; у князівській гридниці, яскраво освітленій лучиною, зібралось багато людей, не змовкав гамір. Князь, видно, любив веселі жарти і старий мед, бо на бенкеті, що почався одноманітним гомоном, незабаром залунали пісні та гучні крики. Іноді веселощі переходили в запальну сварку й суперечку, чулися роздратовані голоси, їх заглушали інші, потім наставала тиша і знову вибухала сварка, ще запальніша. Хоча й не можна було розібрати жодного слова, самі голоси свідчили, що веселість змінилась дикою запеклістю… Однак люди, видно, звикли до подібних учт і спокійно слухали цей гамір і вигуки. Тільки Генго тривожно озирався, а смерд, помітивши його розгубленість, сказав, посміхаючись: