Гість із цікавістю подивився на неї й знизав плечима.
Яруга виправила себе:
— Чи олень… Хіба я знаю?.. Поїхав на лови, а назад його вже принесли…
І вона похитала головою, стиснувши рукою підборіддя.
— Ой, ці лови… Гірше від війни такі лови!..
З обличчя гостя видно було, що він не йняв віри її словам. Та ось на порозі з"явився брат Домана, Дужий. Мишко підвівся, підійшов до нього; Яруга стоячи біля хворого, подивилась їм услід; вони вийшли на подвір"я.
— Скажи хоч ти правду, — звернувся Мишко, — що з ним таке? Хто його поранив і де?
— Соромно признатись, — прошепотів молодший брат. — Він подався за дівкою на Купалу, за донькою Віша… Вхопив її — і на коня… А дівчина витягла меч у нього з-за пояса і встромила йому в груди.
Дужий опустив голову, важко було йому зізнатись у цьому.
Гість насупився.
— І втекла?! — з обуренням запитав він.
Доман упав з коня, його тяжко поранено; не знаю, чи й житиме, хоча баба і кров йому заговорювала, і рану обклала зіллям, — говорив Дужий. — А дівчина на його ж таки коні втекла додому.
Слухаючи цю розповідь, Мишко не вірив вухам своїм: і сміливість дівчини, і необачність Домана здавались йому дивними. Він замовк.
— Поклич стару, — сказав він, подумавши. — Спитаємо, чи відклигає, чи вже йому й кінець?.. Доман потрібен і мені, і всім нам…
Хлопець слухняно підійшов до порога й кивнув Ярузі; а та, вже добре напідпитку, з удаваною поважністю вийшла з хати.
— То як, стара відьмо, — звернувся до неї прибулий, — він буде жити чи ні?
Яруга звела погляд угору, похитала головою, потім понурила її, сперлась підборіддям на кулак і замислилась.
— Хто це може знати? — сказала вона. — Хіба ж я була там, де він кров"ю стікав? Чи бачила, як його вбивали?.. Я своє роблю… Кров заговорила, наварила зілля, примочку приклала… А може, хтось його рану прокляв… або зурочив?..
Від неї більше нічого не можна було дізнатись. Мишко, розгублений, стояв посеред двора, коли із світлиці долинув голос Домана:
— Іди сюди!