— Ну, Домане, то з ким ви? — перебив його Мишко.
— З вами… — коротко відповів поранений і кивнув на брата, — і він; і я, і моя челядь. Ми — давні кмети і звикли до волі. До останньої краплі крові будемо захищати свою громаду. Князь не дає їй спокою, тож хай накладе головою!
— Хай накладе головою! — вигукнув Мишко і встав. — Більше нічого й чути не хочу… Досить уже цього для мене…
Дужий приніс кубок меду, гість квапливо підніс його до рота і вихилив до дна, потиснувши руку Доману.
— За твоє скоре видужання… Слово?
— Слово кмета… і клятва… я з вами!.. А помру, стоятимуть брати мої — до останнього.
І він упав на постіль. Мишко вийшов і скочив на коня.
Знову зайшла в світлицю Яруга й наблизилась до хворого; побачивши, що шмаття, яке прикривало рану на його грудях, лежить долі, вона жахнулась. Бурмочучи, стала піднімати його.
— А ще, милостивий пане, хочете видужати, — почала вона. — Баба врятувала вас, а ви й слухати її не бажаєте…
Хворий не перечив, коли вона знову йому приклала до рани мокре зілля й шматину. Втомлений розмовою, Доман відразу ж задрімав. У дворі знову стало тихо.
Вже смеркло, коли Дужий, стоячи біля воріт, побачив на узліссі вершників.
Було їх четверо. Один їхав попереду, простуючи до двору Домана. Ще здаля юнак упізнав у ньому Бумира, кмета, що жив біля Гопла. Бумир уже був старий, але сильний, як зубр; мав товсту шию, величезні ножища й ручища, опасисте черево. Темне колись волосся наполовину посивіло й безладно стирчало на округлій голові з вирячкуватими жаб"ячими очима і широчезним, аж до ушей, ротом. З Бумиром мало вони зналися; не любив його Доман; чого він сюди прибув, важко було вгадати. Та ось Бумир зі своїми людьми під"їхав до воріт.
За давнім звичаєм гостинності, — хай то буде добра чи лиха людина, — нікого не годилося відпихати від себе. Прибулі привіталися з Дужим.
— Я заблудився, — сказав Бумир, — дозвольте у вас перепочити. Мої люди погналися за оленем, а він так і втік з рогатиною в спині. У цьому звірі лихо, мабуть, сиділо, він потяг нас на манівці… Другий день блукаємо по лісі…
— Брат мій покалічився, лежить поранений, — озвався Дужий, — але вам завжди раді.
— Я вмію лікувати рани! — вигукнув Бумир. — Піду подивлюсь.
— Баба його перев"язує…
Бумир, сопучи, зліз з коня і, не питаючи ні в кого дозволу, пішов до хати.
— У моєї челяді є сало, яким заливаємо рани, — сказав Бумир. — Чуєте, заллємо йому сала, і за кілька днів у нього й сліду не залишиться від рани.
Коли вони заходили в світлицю, Доман, ніби відчувши, що з"явився чужий, заворушився в постелі. Яруга, яка дрімала біля вогнища, прочумалась і сердито сплюнула. Бумир, ні на що не зважаючи, підійшов до хворого.