Всі кинулись до нього; Доман, блідий, мов полотно, сперся на лікоть; він опритомнів і просив пити. Яруга подала йому приготовленого напою; він жадібно випив. Обвівши очима світлицю, впізнав свого брата, але, побачивши чужого, похнюпився. Рукою брався за груди, ніби йому щось заважало. Мишко наблизився до нього.
— Бачиш, — промовив Доман, — я впав з коня… і нахромився на меч…
Він не смів підвести очей.
— Гадав, що мені вже кінець… А, виявляється, ще живу…
— Це я вам, ваша милість, кров заговорила, — похвалилась Яруга, — якби не я, ого-го!
— Ну, то що ви ухвалили, Мишку? — спитав він, перевівши розмову на іншу тему.
— Сьогодні не говоритиму з тобою про це, лежи й зализуй рани!
— Залижуться… — мовив Доман, — але я не хочу, щоб ви забули про мене, коли у вас є робота… Якщо не я, то брати і люди мої підуть… А зможу ходити, то й сам не засиджуся дома… Чоловік найшвидше видужує, коли на коня сяде…
— Е, не скоро вам на коня сідати, — перебила його Яруга, — знов би кров пішла, а якби я ще не заговорила…
Ніхто старої не слухав, і вона замовкла; Дужий навіть на двері їй показав. Яруга ще трохи попоралася біля вогню, потім вийшла, щось собі мимрячи під ніс.
— Кепські в нас справи, — сказав Мишко, — препогані справи, Домане. На вічі ми так ні до чого й не домовились, а тепер ще на гірше заноситься. Хвостек зібрав сильну дружину, до того ж із наших людей… Ще й ніби звернувся до німців і поморців по підмогу; хоче усіх підкорити й зробити нас невольниками… Треба якось діяти…
— В першу чергу, — сказав Доман, добре було б позбутися тих, які служать йому і не хочуть іти за нами. Без цього нічого не вийде…
— Таж певно, — відповів Мишко. — Але це легко зробити лише з тими, які відверто лигаються з ним… А невідомо ж, скільки в нього таємних поплічників… Старого Віша не стало.
Зачувши про старого Віша, Доман опустив голову й замовк.
— Треба нам надалі миром діяти… Ніхто не хоче очолити громади, всі бояться, що їх спіткає доля Віша… Отож я й приїхав до вас за порадою, а ви…
— Е! Чого я буду брехати! — вигукнув Доман, ніби в гарячці. Він, розхриставшись, викинув мокру шматку і, якось дивно сміючись, показав синю, ледь-ледь присохлу рану, заподіяну мечем.
— Дивись, Мишку, — додав він, — це дівчина мені зробила! Дівчина! Вішова донька. І вирвалася з моїх рук, мов той вугор. Ганьба і прикроші! На людях буде соромно показатись, поки не стане моєю… Цього не втаїш… Власна челядь викаже мене… Баби і ті насміхатимуться… Правда, я її брата різонув, коли гнався за нею, але щоб від дівки дістати рану…
Він звалився на постіль.
— Схопиш її і помстишся! — вигукнув Мишко. — Ти хотів її взяти за жінку… а зробиш рабинею або вб"єш… Не бери цього близько до серця, заспокойся…
— Хай хоч трохи очуняю, не залишуся дома, гнітить мене і це ложе, і сором…