Ніхто не посмів осуджувати її наміру. Біля огорожі стояв на прив"язі закривавлений кінь Домана; вона наказала відв"язати й нагнати його, щоб він повернувся в свій табун. Стара Веліха й двоє озброєних людей з челяді мали провести її до озера, на Ледницю. Самбор напросився третім. Коли Дзіва востаннє обернулась до двору й замахала білою хусткою, почувся плач і лемент. Сестра й невістки, сівши на землю, заголосили за нею, ніби за померлою.
А здаля долинуло іржання: кінь Домана, пущений на волю, чвалом поскакав через ліс — до своїх.
Біля Доманового обійстя було тихо і порожньо, коли наступного дня під"їхав до його воріт Мишко.
— Нема Домана? — запитав він слугу, що стояв у воротях.
Хлопець мовчав.
— Пан удома? — ще раз запитав він.
Той не відповідав.
— Ти онімів, чи що? — гаркнув прибулий кмет, нахмуривши лоба.
— Та що тут говорити? — несміло почав хлопець. — Доман лежить у ліжку: його поранено; баба рану промиває й перев"язує зіллям… Ще дихає… але вже мало залишилось йому жити…
Мишко стрепенувся і зіскочив з коня.
— Хто його поранив?
Слуга не відповів, тільки почервонів і опустив очі; мабуть, йому соромно було сказати, хто саме. До того ж був непевний, чи годиться зраджувати таємницю, бо рана, заподіяна дівкою, вважалась ганьбою для чоловіка.
— Я не знаю, — обережно мовив хлопець, хоча й сам бачив, як Доман падав з коня.
Мишко здивовано глянув на нього, але вже не розпитував більше й повільно поплентався через подвір"я до хати. У хаті було темно. Біля вогню, що горів на камінному черені, зіщулившись, сиділа Яруга і, нашіптуючи, щось варила в горшках і в черепках. В глибині на шкурі лежав Доман; він був блідий; очі нерухомо дивились на сволок; губи від гарячки були розтулені. На грудях поверх закривавленої сорочки сіріло мокре шмаття.
Яруга зирнула на прибулого й приклала до вуст чорний кістлявий палець, але Доман уже здригнувся, застогнав і щось пробурмотів у гарячці. Тільки повів очима, не можучи навіть і поворухнутись. Мишко повільно наближався до нього; ні стара, ні вони обидва й пари з вуст не випустили; гість сів на лаві в ногах Домана.
Тим часом Яруга простягла руку до кубка, що стояв коло неї, напилася, втерла рукою губи й підійшла з мокрим зіллям до хворого. Приклавши зілля до рани, вона зашепотіла, потім підняла обидві руки й почала перебирати пальцями, нарешті сплюнула в один і в другий бік. Доман не ворухнувся, тільки важко задихав. На цей знак пес, що лежав долі, повільно підніс писок і глянув на свого господаря.
Мишко не зводив з Домана очей, але не смів заговорити. А хворий, здавалось, марив. Іноді він то скреготав зубами, то раптом посміхався. Руки в нього здригалися, ніби він хотів щось ухопити, і знову безсило опускалися. Мишко кивнув Ярузі. Вона спочатку його розгледіла, а потім покірно підійшла до нього.
— Хто його поранив? — запитав гість.
Яруга довго мовчала, тільки похитувала головою.
— Га? Дикий кабан, — відповіла, — еге ж, дикий кабан… іклом… розпанахав йому груди…