Прадавня легенда

— Не мудруй, подай руку… Як устану, як зведуся на ноги, то вони самі підуть у мене… Чуєш, хлопче?..

Самбор підійшов і обома руками підвів стару. Вона тремтіла й хиталася, здавалось, ось-ось упаде, але втрималась на ногах. Налитими кров"ю очима глянула на нього.

— А чого це ти так довго спав? — пробелькотіла вона.

— Я не спав, мамо! Лихі люди мене зв"язали, ледве звільнився від вірьовок… Яруго! Чи не трапилось чого на Купалу?

Стара глянула на нього, скривила губи й розсміялася:

— А що могло трапитись?

Вона махнула рукою і, сміючись, заспівала:

Їхав красень повз діброву – Викрав дівку чорноброву. «Ой, діброво, ти зрадлива!» – Закричала юна діва. Купало!

— Яку? Хто? — закричав Самбор.

Стара посварилася на нього пальцем.

— Гей, ти! Парубче… Парубче!.. Тобі теж її захотілося? Дочки господаря? Задивлявся і ти на неї, я все знаю… Гордовита була… розумна… у вінку хотіла ходити… Там… А вінок поплив за водою… за водою… схопили її… схопили, молоду… До світлиці, до світлиці ведуть… Ха-ха! От тобі й кінець дівочому царюванню!.. Вона почала плескати в долоні, а Самбор заламав руки.

— А брати? А челядь? А наші?..

— Побили, порозганяли, вхопили й понесли. Доман — кмет багатий… Має кількох жінок, а дружини— жодної. Отож вона й буде там царювати… Ой Купало! Купало! — заспівала Яруга, хитаючись і плещучи в долоні.

Самбор стояв, мов прибитий. А стара, дивлячись йому в очі, сміялась.

— Так їй і треба! Бо надто вже горда була! Я знаю, знаю, чого їй хотілося… У храмі біля вогню стояти, щоб люди їй до колін кланялись, а вона їм ворожила… Еге ж!.. Тільки не до горшків і не до куделі! Сватів з хати виганяла, жоден не міг їй вгодити… А я ж їй вчора казала: не йди на Купалу…

Заявивсь панич вродливий. Марно красна діва плаче: На коня вхопив і скаче, Так її й не відпустив, А до себе в двір завів… Ось що може Купала!

Яруга співала, підстрибуючи на моріжку, хоча ноги й не дуже її слухались. А Самбор пішов, похнюпивши голову.

— Бувай здоров, юначе! — гукнула вона йому вслід, — я вже й сама якось пошкандибаю… А за те, що подав старій руку, як захочеш, молоду тобі висватаю… Таку, що її тільки цілувати й цілувати, ніби малинку їсти… Бувай здоров… Піду сама…

І вона попленталась, наспівуючи й голосно сміючись, щось вигукуючи й заговорюючи до пташок, що пролітали вгорі.

Хлопець, пойнятий неспокоєм і гнівом, почвалав додому. Ноги самі його несли знайомою дорогою.

Наблизившись до огорожі, він побачив гурт жінок, що голосили; в другому кінці подвір"я з Людком на чолі стояли чоловіки. Голова в Людка була заюшена кров"ю. Плакали сестри і братові. Всі кинулись до нього розпитувати, де він був. Самбор розповів, що з ним трапилось; вони також розказали, як на них, по дорозі додому, напав, вибігши з лісу зі своїми людьми, Доман і, незважаючи на опір Дзіви, що намагалась прокльонами й сльозами відстрашити його, вхопив її, посадовив на коня й поїхав. Людка, котрий захищав її, хтось ударив по голові дротиком, іншим також перепало.

Довго сперечалися, хто винний, що не захистили дівчини; Людек хотів було зібрати своїх і напасти на Домана, щоб помститись за насильство і зневагу, але інші його відмовляли, посилаючись на звичай викрадати жінок; якщо вже дівчину викрадено, не годиться її забирати назад. Та ось у воротах з"явилася і сама Дзіва!