Хвостек, упевнившись, що йому ніщо не загрожує, виїхав на полянку. Недовірливо поглядаючи на стару бабу, повільно наблизився до неї. Яруга, не підводячись, нахилила обличчя до землі й привітала князя низьким поклоном; потім швиденько підхопилася, силкуючись усміхнутись до Хвостка, якого страшенно боялась. А він теж не дуже сміливо поглядав на неї. Під"їхавши, спинив коня. Стара не зводила з нього очей.
— Ти не знаєш, які сьогодні будуть влови? — поцікавився він.
— А де саме? — спитала вона.
— На Глибу!
Яруга похитала головою.
— На Глибу… Милостивий князю! Нема чого туди їхати…
— Чому?
— Е! Бо там недобра сидить звірина…
Вона окинула поглядом дружинників і почала рахувати їх очима.
— Яка саме звірина? — спитав князь.
— Там Миші сидять, милостивий князю, Миші! — прошепотіла Яруга. — Ціле кубло Мишей…
Вона злякано подивилася, встала й хотіла було наблизитись до князя, але він пригрозив їй, щоб вона і на крок не підступала до нього. На його обличчі відбилась тривога, коли він почув ці загадкові слова. Глянув на смерда, і той крикнув Ярузі:
— Говори, бабо, зрозуміліше!
Яруга неспокійно озиралась на всі боки і вагалася.
— Невже не розумієте?.. Я кажу — Миші, а Мишки — це одне і те ж… А проте, я нічого не знаю! Нічого не знаю!
Вона сіла й почала квапливо перебирати зілля.
Князь, смерд і вся дружина завмерли в чеканні й страху, що мимоволі охопив їх.
— А що там Мишки роблять? — запитав він.
— Що? Біля вогню сидять, дичину їдять, медом запивають і когось чекають.
Хвостек увесь затремтів.