Вже смеркло, як Доман пішов у повітку, де йому постелили. Старий Мірш підкликав до себе дочку й посварився на неї пальцем.
— Ти чого, козо, — суворо промовив він, — стріляєш очима на таких людей? Він не з тих, що роблять горшки, а з тих, що б"ють їх. Тобі нема до нього діла.
— Я зовсім не дивилась!
— Дивилась! Що ти в нім знайшла? У нього таких, як ти, дома буде, певно, із шестеро, — вибір великий. Що, хочеш сьомою бути?
Міля глянула на батька; він знову пригрозив їй.
— Завтра вранці, коли від"їжджатиме, не смій мені й на очі показуватись! — додав він. — Пам"ятай!
Всі пішли спати. На другий день Доман прокинувся рано; коні вже стояли напоготові; однак він сів на лаві.
— Щось мені у спеку їхати не хочеться, — похмуро промовив він.
— Почекайте до осені, коли настануть холоди, — відповів гончар, — чи ж я вам забороняю залишатись?
Нічого не відповівши, кмет поплентався до озера. Човни стояли біля берега; він наказав перевезти його на острів, — рвався до храму.
Міля, побачивши, як він виходив, побігла до тину, пригнулася, щоб не побачив її, і в щілинку почала стежити за ним. Мірш помітив дочку, але стримався і промовчав. Човен відчалив від берега. Дзіва сиділа в контині й дивилась на вогонь, але з учорашнього дня в її очах щось дивно мерехтіло, — вона нічого не бачила, окрім темряви й іскор, що підлітали вгору. В храмі було повно людей, стояв глухий гомін. Старий віщун ворожив і приймав пожертви; сивоволоса жриця відшіптувала чари, роздавала зілля. Відхилилася запона. Доман знову з"явився перед дівчиною. Дзіва зашарілася, затремтіла, відвернула вбік очі і, дивлячись на вогнище, наче заклякла на місці. Доман усе стояв і стояв перед нею; спершись на стовп, оглядав храм. Дівчина поміркувала і вирішила сказати йому, щоб ішов звідси геть; підвелася з каменя, висунулася з другого боку храму, — не хотілося їй зустрічатися з ним біля виходу. Тільки зайшла між тини, а він мов з-під землі виріс перед нею. Окрім них тут не було нікого; парубок схопив її в обійми, і поцілував. Дзіва скрикнула, заплющила очі; коли розплющила, його вже не було. Він утік.
Сильно розгнівана, вона знову повернулась до храму. Вмилася водою зі святого джерела, але обличчя в неї пашіло вогнем, і чим довше вона вмивалася, тим дужче воно пашіло. У дівчини сльози навернулись на очі, і вона заплакала.
— Ой доле ж ти моя, доле!
Дзіва глянула на чорну постать Нійоли: гнівно втупився в неї вогненний погляд богині. Здавалось, у ньому палала жадоба до помсти. Вогнище згасало, дівчина метнулась підкинути дровець. Люди розходились, наспівуючи пісень про Ладо і Нию; співи котилися над озером і заростями, але лунали смутно. Дзіва також вийшла й сама, не знаючи як, заспівала якусь давню, ще в дитинстві чуту пісеньку.
Віддалік між дерев раз у раз можна було бачити Домана, котрий вештався у натовпі людей; він зривав листя, жував його й випльовував. Потім ліг на траві і чи то слухав, чи то дрімав. Не знав, що робити з собою.
Візун, що походжав між людьми, підійшов і нагнувся над ним.
— Ти ще тут? — спитав.
— Я й сам не знаю, як забрів сюди, — сказав Доман.
— А де ти ночував?
— У гончаря, що має дочку гарну.