Прадавня легенда

Яруга здивувалась, нахмурила лоба; не поспішаючи, зняла з плечей торбу, сіла на землі біля перелазу й почала діставати з вузликів зілля й пучки корінців. Міля, тремтячи й лякливо озираючись, чекала. Яруга сунула їй у руку якоїсь сухої трави…

Зітри на порох і дай випити; коли питимеш, дивись йому в очі і не моргни. Бо як моргнеш — все пропало.

І вона голосно засміялась. Мілі вже не було, побігла до хати, нетерпляче потерла в долонях зілля і вкинула гостеві в кубок. Батько наказав подавати вечерю, і Міля швиденько впоралась. Доман, спершись на обидві руки, сидів замислений, як ніч; лише пильний погляд дівчини вивів його з забуття. Відломили по шматочку хліба; м"ясо стояло на столі. Господар налив меду.

«Батько може розгніватись, навіть ударити!» — подумала вона собі. Вхопила приготовлений кубок, рвучко налила меду й сама простягла Доманові, дивлячись йому в очі. Він узяв. Почав пити. Міля, хвилюючись, втупилася в нього і не моргнула, хоча батько — вона це почувала — грізно позирав на неї. Випив! Почервонівши, як вишня, вона побігла в другу світлицю.

— Тепер він мій! Мій! — запевняла себе дівчина і мало не плескала в долоні. — Яруга все знає!

Хтось непомітно підійшов до хати і став під вікном; віконниця була відчинена; сперся на стіну й нахилив голову — хтось визирнув до нього. Розмовляли пошепки, але дув вітер і нічого не можна було почути; шепотіли довго, майже до світанку, — хтозна про що говорили і до чого домовились.

Вже під кінець голос із віконця порадив:

— Сватів треба присилати, просити батька, інакше я не згодна!

— Батьку Мірш, не піду я сьогодні додому; дорога розмокла, кінь сковзатиметься.

— Чекайте до зими, — відповів старий, — ударить мороз — буде сухо.

І Доман залишився. Сів над озером і замислився. Міля визирала з-за тину; старий Мірш щось бурмотів, умостившись під вербою. Надвечір підійшов до нього кмет.

— Батьку, — мовив він, — я б прислав до вас сватів, коли б знав, що не виженете їх.

— А багато в тебе жінок?

— Жодної нема.

Мірш подивився на нього.

— Дочка моя випещена, білолиця, гідна й жупана, я її віддам тобі лише за жінку, інакше й не думай. Присилай, як велить старий звичай наш, сватів своїх.

Доман вклонився.

— Я поїду додому, зберу дружбів. Згода, господарю?

Вже добре стемніло, поки велась ця розмова. Доман щось почав наспівувати; на душі в нього повеселішало. Він подумав собі: «Гей, старий Візуне! Це — ліки чи отрута? Одну беру, а про іншу думаю; сватання в одному місці, а серце — в іншому!»

Та ось старий Мірш показав пальцем на бори.