Віднайдений час

Лакей зрадів нагоді заявити Франсуазі, що це, звісно, сумно, але загибель одиниці абищиця проти щоденної масової за-глади солдатів, які мруть попри всі зусилля уряду приховати цей факт. Але цим разом лакеєві не пощастило роз’ятрити Франсуазиної рани, як він цього сподівався, Франсуаза дала відкоша: «Авжеж, вони теж умирають за Францію, але ж я їх не знаю; завжди більше болить, коли гинуть знайомі люди». І Франсуаза, відома голосільниця, ще додала: «Читайте газети і попередьте мене, коли напишуть про смерть маркіза».

У розмові зі мною ще задовго перед війною Робер не раз сумовито проказував: «Ет, моє життя, не говорімо про нього, я приречений на заклання». Чи не натякав він на збоченство, досі від усіх приховуване і трактоване як смертний гріх, — робом дітей потому як вони вперше скуштують заказаної грушки кохання, а то й раніше, коли, відкривши самотні розкоші, уявляють собі, що вони, як ті рослини, одразу помруть, потому як розвіяли свій пилок? А може, джерело такого перебільшення крилося у Робера, як і в дітей, — щось схоже буває з уявленням про гріх, з яким ми ще не освоїлися, — у тому, що зовсім свіже відчуття відзначається страшною силою, аж поки вона піде на спад; а чи, може, його тривожило підтверджене ранньою батьковою смертю передчуття власного дочасного кінця? Звісно, таке передчуття здається неможливим. А проте смерть підлягає, мабуть, певним законам. Схоже на те, що діти тих, хто зажився на світі або помер замолоду, майже мусять покидати цей світ у ті самі роки, що й батько-матір, і одні тягнуть за собою аж до сторічного віку болячки та невиліковні недуги, а інших, попри щасливе і бадьоре життя, забирає дочасно і невідворотно якесь нещастя, таке догідливо-незнарошне (хоча нерідко закорінене в темпераменті), аж воно видається тільки формальністю, конечною для звершення ко-ротечі. І цілком імовірно, що смерть, сама по собі випадкова, — як, скажімо, Роберова, пов’язана, втім, із його характером щільніше, ніж я вважав за потрібне тут викласти, — була теж приписана завчасу, відома тільки богам і не знана людям, але об’явлена смутком, смутком напівнесвідомим, напівсвідомим (ба навіть у цій останній відміні виказуваним перед людьми з тією цілковитою щирістю, з якою ми заповідаємо нещастя, марно сподіваючись на споді серця, що можемо їх уникнути, марно, бо вони таки настають), смутком того, хто носить, і повсякчас помічає в собі, немов девіз, фатальну дату?

В останню свою годину він мав бути прекрасний. Він, хто за життя, здавалося, таїв у собі, навіть сидячи, навіть сновигаючи по салону, гін кавалерійської атаки, він, хто усміхом на трикутному обличчі маскував нездоланну волю,— рушив урешті на приступ. Очищена від книжок, феодальна вежка знову стала жовнірською. І цей Ґермант поліг, зробившись більше, ніж будь-коли, самим собою або радше кимось зі свого роду, в якому він розчинився і де був уже тільки одним із Ґермантів, що наочно символізував його погреб у комбрейській церкві святого Іларія* поспіль убраній у жалобний флер, де серед черні жаріла червінню, нижче митри без ініціалів і титулів германська літера Ґ — бо смерть вернула його до Ґермантів.

Перш ніж поїхати на похорон, який відбувся не зразу, я написав до Жільберти. Мабуть, я мав би написати до дукині Германської, але подумав, що вона поставиться до Роберової смерти з такою самою байдужістю, яку виявляла, я був цьому свідком, коли помирали інші люди, здавалося б, щільно пов’язані з її життям, і що, може, керуючись своїм германським духом, вона спробує показати, які їй чужі забобони по-кревенства. Я був надто хворий, щоб писати до всіх. Колись я гадав, що вона і Робер дуже любилися у салонному сенсі цього слова, тобто під час зустрічі обмінювалися щирими словами, даючи вихід хвилинним почуттям. Але позаочі Робер, не вагаючись, узивав її ідіоткою, а вона, хоча, бачучи його, й відчувала часом егоїстичну радість, неспроможна була, в чому я переконався, кивнути для нього пальцем, скористатися бодай для годиться зі свого впливу, аби зробити йому якусь послугу, навіть коли б ішлося про те, щоб відвести від нього загрозу. Ворожість, виявлена її відмовою рекомендувати його генералові де Сен-Жозефу, коли Робер мав знову вирушати до Марокко, свідчила, що її самопожертва, продемонстрована з оказії весілля, була тільки чимось на зразок дармового для неї відшкодування. Який же був мій подив, коли я дізнався (їй саме нездужалося, коли Робер поліг), що оточення визнало за свій обов’язок ховати від неї кілька днів, вигадуючи брехливі приводи, пресу, звідки вона довідалася б про його смерть, аби вберегти її від можливої тяжкої урази. Та ще дужче мене здивувала нова вістка: коли, зрештою, довелося відкрити їй правду, дукиня проплакала цілий день, заслабла і довго — майже тиждень, а це, як на неї, довго — не могла заспокоїтися. Вістка про її скорботу мене зворушила. Ось чому ніхто не сумнівався, а я й поготів, що їх єднала велика приязнь. Одначе згадуючи, скільки дрібних шпигачок, зловоро-жости у ставленні одне до одного містила ця приязнь, я подумав, яка це дурниця — велика світська приязнь.

А втім, трохи пізніше, за обставин із погляду історичного важливіших, хоча вони менше промовляли до мого серця, дукиня Ґермантська показала себе, як на мене, у ще вигіднішому світлі. Вона, хто ще за дівоцтва, якщо пам’ятаєте, не шкодувала грубіянського зухвальства для членів російської імператорської родини, а в заміжжі зверталася до них завжди так вільно, що її часом оскаржувано у нетактовності, вона, мабуть, чи не єдина, коли в Росії вибухнула революція, засвідчувала великим князям та великим княгиням свою безмежну відданість. Ще за рік перед війною вона страшенно дратувала велику княгиню Володимир, уперто величаючи графиню де Гогенфельсен, морганічну жону великого князя Павла, «великою княгинею Павлою». А проте, хоча російська революція ще не набрала на силі, дукиня Ґермантська вже закидала нашого посла у Петербурзі, пана ПалеоЛога («Палео» у дипломатичному світі, світі, який послуговується своїми, нібито дотепними, скороченнями, як ними послуговуються й інші кола), телеграмами, допитуючись про велику княгиню Марію Павлівну. І ще довго по тому єдині ознаки пошани і симпатії ця принцеса діставала винятково від дукині Ґермантської.

Декому Сен-Лу завдав, якщо не своєю смертю, то принаймні тим, що вчинив за кілька тижнів до неї, гризоти куди тяжчої за дукинине горе. Справді-бо, другого дня після вечора, коли я спіткав його, і третього потому як Шарлюс сказав Морелеві: «Я помщуся», клопоти, розпочаті Сен-Лу з метою відшукати Мореля, спричинилися ось до чого: генерал, якому підлягав Морель, збагнув, що той дезертир, звелів його знайти і заарештувати, а щоб перепросити Робера за кару, якої мав зазнати хтось, ким Сен-Лу цікавився, написав до нього листа. Морель не сумнівався, що арешт його спровокований сваркою з бароном. Йому згадалися слова: «Я помщуся», він подумав, що це обіцяна помста, і заявив, що збирається зробити сенсаційне зізнання. «Авжеж, — сказав він, — я дезертир. Але чи моя це тільки провина, якщо мене знепутили?» І розпустив про барона де Шарлюса та графа д’Аржанкура, — з ним він теж посварився, історійки, пов’язані з Морелем хіба в тому сенсі, що обидва ці панове з подвоєною щирістю коханців та збоченців колись йому їх оповідали, — отож-бо взято під варту одночасно пана де Шарлюса і пана д’Аржанку-ра. Сам арешт завдав обом панам, може, меншого болю, ніж звістка, що вони були суперниками, про що жоден і гадки не мав; на слідстві випливло й те, що вони мали легіон інших суперників, незнаних, вербованих щодня на вулиці. Кінець кінцем обох незабаром пустили з душею. Мореля теж відпустили, оскільки лист, що генерал надіслав Роберові, повернувся із зазначкою: «Поліг на полі слави». З уваги на вбитого генерал спровадив Мореля просто на передову; Морель відзначився в бою, уник усіх небезпек і вернувся з війни із хрестом, якого йому колись так і не виклопотав пан де Шар-люс і який він тепер непрямо завдячував загибелі Сен-Лу.

Згодом я не раз думав, згадуючи отой загублений у Жюп’єна військовий хрест, що якби Сен-Лу не наклав головою, він легко переміг би на повоєнних виборах, які проводилися серед шумовиння дурощів і яси слави, коли одірваний палець, касуючи сторічні забобони, давав право породичатися з аристократами, а військового хреста, хай навіть вислуженого в канцелярії, вистачало, аби звитяжно пройти до Палати депутатів, а то й до Французької академії. Після обрання Сен-Лу — адже він походив зі «святої родини» — пан Артюр Мейєр пролив би потоки слів та атраменту. Але, хто знає, Ро-бер надто щиро любив народ, аби виборювати його голоси, а з другого боку, народ, через його прадавнє шляхетство, мабуть, вибачив би йому демократичні погляди. Сен-Лу не без успіху викладав би їх перед палатою авіаторів. Певна річ, герої зрозуміли б його, зарівно як і жменька високих умів. Але Національний блок так здитинів, що вирискалися б старі політичні шельми, і їх би переобрали. Ті, хто не здолав пройти до палати авіаторів, канючили, аби їх зарахували бодай до Французької академії, прагнучи заручитись голосами маршалів, президента Республіки, голови Палати тощо. Неприхильні до Сен-Лу, ці гицелі були зате прихильні до іншого Жю-п’єнового клієнта, депутата з «Аксьйон лібераль», — обраний заново, той не мав конкурентів. Він не розлучився з мундиром офіцера військ територіальної оборони, хоча війна вже давно скінчилася. Його обрання радісно привітали всі газети, «об’єднавшись» круг його кандидатури, а також усі вельможні та багаті дами, прибрані в самі старі лахи — для годиться і з обави перед податками, тоді як біржовики невтомно скуповували діаманти, — не для жінок, а тому, що з недовіри до валют усіх країн шукали порятунку в багатстві, відчутному на дотик, і акції «Де Бірса» підскочили до тисячі франків. Ці дурощі трохи дратували, проте нападатися на Національний блок перестали, коли несподівано об’явилися жертви більшовизму, великі княгині у дранті, чиїх мужів повбивали тачками, а синів каменували, добряче поморивши спершу голодом, підганяли матюками на роботі, кидали в колодязі, бо вважали, що в них сидить чума, що вони заразливі. Об’явилися ті, хто схистився утекти...

Новий санаторій, де я оселився, допоміг мені не більше, ніж попередні; проте спливло багато весен, перш ніж я звідти вибрався. Нарешті я міг вернутися до Парижа, і коли я вже їхав залізницею, думка про моє літературне безталання, яке, як мені здавалося, я відкрив колись у Ґермантській стороні і визнав з іще більшим сумом на щоденних тансонвільських прогулянках із Жільбертою, здійснюваних у передобідню пору вже смерком, і яке перед виїздом із цієї посілости, прочитавши кілька сторінок ґонкурівського «Щоденника», я поставив на карб марноті й брехливості письменства — ця думка, може, не така вже й болісна, але ще похмуріша, бо я сприйняв її не як свій власний дефект, а як неспроможність ідеалу, в який я вірив, ця думка, не навідуючи мене вже віддавна, ударила мене знову з іще гнітючішою силою, ніж будь-коли. Пам’ятаю, на той час потяг пристав у чистому полі. Сонце освітлювало до половини стовбури дерев, вишикуваних уздовж залізничної колії. «Дерева, дерева — подумав я, — вам уже нічого мені сказати, моє прочахле серце перестало вас дожидати. Ось я на лоні природи, і що ж, холодно й знудьгова-но стежать мої очі за лінією, яка відмежовує ваші світлисті чола від темних стовбурів. Якщо я колись мав себе за поета, то тепер знаю — це облуда. Може, в новій частині мого життя, уже геть ялового, яка оце відкривається, люди подужають надихнути мене тим, чого вже не підказує мені природа. Що ж до років, коли я, може, й потрапив би її оспівати, то вони вже ніколи не повернуться». Але, втішаючи самого себе гадкою, що обсервація людських діянь, може, посяде місце відсутнього натхнення, я знав, що намагаюся тільки розрадити собі душу і що ця розрада нічого не варта. Якби я направду мав мистецьку душу, то хіба не викликала б у мені неймовірну радість прозірчаста стіна цих дерев, освітлених призахідним сонцем, чи насип, розцяцькований квітами заввишки майже упорівень із вагонними приступками, чиї пелюстки можна було полічити — квіти, чий колір борони мене Боже, щоб я описував, як це зробило б чимало метких пер, бо чи ж можна сподіватися передати читальникові не відчуту серцем утіху?

Трохи згодом із такою самою байдужістю я споглядав золоті й помаранчеві лелітки від сонця, зловлені шибками якогось дому; нарешті, як уже звечоріло, я уздрів новий дім, начебто збудований з якогось незвично рожевого матеріялу. Проте я робив усі ці спостереження з тією самою глухою байдужістю — так гуляючи з жінкою в саду і побачивши шкля-ний листок, а трохи далі предмет із якоїсь подоби алебастру, незвичайний колір якого не годен був би розбити безпросвітної моєї нуди, я міг би із ґречности до товаришки, аби щось сказати, а також довести, що я завважив цей колір, показати мимохідь на кольорове шкельце та кавалок тиньку. В такий самий спосіб, ніби задля душевного спокою, я оповістив самого себе, властиво, не себе, а немовби когось, хто мене супроводжував і був здатний засягти звідси більше, ніж я, ра-дости, про вогнисте яскріння шибок та рожеву прозірчастість дому. Але товариш, чию увагу я звернув на сю прецікаву гру світла, був душею не такий ентузіаст, як більшість людей, надто схильних захоплюватися таким видовищем, і знайомився з такою кольористістю без жодної веселости.

Моя довга відсутність у Парижі не перешкоджала моїм давнім приятелям акуратно надсилати мені запрошення (моє ймення залишалося в реєстрах), отож коли я, вернувшись, знайшов — разом із запрошенням на підвечірок у Берми на честь доньки та зятя — запрошення на ранок у принца Германського, сумовиті рефлексії, які я снував у вагоні, були не останнім аргументом із тих, що спонукали мене піти туди. Не варто зрікатися світського життя, вмовляв я себе, якщо славетна «праця», до якої я вже віддавна сподіваюся взятися не сьогодні-завтра, не для мене (або радше, навпаки, — то я створений не для неї) а чи навіть узагалі мана. Щоправда, цей аргумент, як цілком негативний, просто позбавляв ваги інші аргументи, спроможні утримати мене од відвідин цього салонного концерту. Та мене поривало туди саме ймення Ґер-мантів; давно вже стерте з моєї пам’яти, а нині, прочитане на запрошенні, це ім’я мобілізувало мою увагу, видобуваючи з моєї пам’яти зріз своєї минувшини, сповнений образів панського лісу чи високих квітів, тодішнього свого ескорту, і вернуло для мене чари та сенс, які я приписував йому в Комбре, коли, повертаючись додому Пташиною вулицею, розглядав мовби полакований начорно зовнішній бік вітража Жільбер-та Лихого, сіра Ґермантського. На мить Ґерманти видалися мені знов цілком відмінними від інших людей з вищого світу, тими, хто не йде ні в яке порівняння ані з ними, ані з жодною живою істотою, навіть із монархом; видалися істотами, зродженими з тієї терпкої і вітряної аури похмурого міста Комбре, де минуло моє дитинство, істотами, зродженими з минувшини, добаченої у вуличці з місця навпроти вітража. Мені закортіло піти до Ґермантів, нібито це мало наблизити мене до мого дитинства і до глибин пам’яти, де воно чаїлося. І я перечитував запрошення, поки літери, утворюючи таке знайоме і таке таємниче ім’я, так само як назва Комбре, відзис-кали, збунтувавшись, свою незалежність і склалися перед стомленими очима в начебто невідому мені назву. Мама саме збиралася на чаювання до пані Сазра, знаючи наперед, що компанія буде нуднюща; і я з чистою совістю подався до принцеси Ґермантської.

Я взяв авто, аби поїхати до принца Ґермантського, він мешкав тепер не у своєму давньому палаці, а в іншому, чудовому, збудованому на авеню дю Буа. Одна з помилок світовців — нерозуміння простої речі: якщо їм хочеться, аби ми в них вірили, вони мали б спершу повірити в себе або принаймні шанувати те, що становить засадничі основи нашої віри. За тих часів, коли я вірив — навіть знаючи, що це не так, — що Ґерманти живуть у тому чи тому палаці за дідичним правом, дістатися до палацу чарівника чи ворожки, допевнитися, щоб на мій розказ відчинилися двері, які не відчиняться, допоки хтось не вимовить магічного закляття, видавалося мені чимось так само важким, як домогтися розмови з самим чарівником чи ворожкою. Не було для мене нічого простішого, як повірити, що старий служник, найнятий учора чи посланий від «Поте-ля і Шабо», був син, онук, правнук тих, хто служив цьому родові задовго перед Революцією; я цілком слушно міг називати портретом предка портрет, куплений місяць тому в Бернгейма-молодшого. Але чарів не перелити, а спогадів не поділити, отож від самого принца Ґермантського, скоро він сам оце прохромив наскрізь ілюзію моєї віри, перебравшись на авеню дю Буа, залишилося мало що. Плафони — я так боявся, щоб вони не впали, коли оголошували моє ім’я — плафони, під якими витало б іще для мене стільки чарів та давніх острахів, застували тепер вечірні прийняття якоїсь нецікавої для мене американки. Звичайно, світ неживих речей не має сам собою жодної сили, але оскільки ми йому її приписуємо, якийсь гімназист-міщанин міг у цю хвилину дознавати перед палацом на авеню дю Буа тих самих почуттів, яких дознавав колись я перед старим палацом принца Ґермантського. Просто він був ще у віці вірувань; зате я, переступивши вже цей вік, утратив відповідний привілей, так само як діти, коли минає немовлячий період, утрачають здатність розкладати молоко на стравні складники, через що дорослі мусять пити молоко з осторогою, маленькими ковточками, тоді як діти можуть смоктати його без упину, не переводячи подиху.

Переселення принца Ґермантського вийшло мені на добре принаймні тим, що авто, яке приїхало по мене, щоб туди відвезти, і в якому мене змагали згадані роздуми, мусило мчати вулицями в напрямку Єлисейських Полів. Бруківка була тоді кепська, але коли ми в’їхали у згадані вулиці, із задуми мене вивело враження незвичної плавкости, яке огортає нас, коли раптом авто починає котитися легше, лагідніше, без галасу, ніби перед ним відкрилася брама парку і тепер ми посувалися алеями, посиланими дрібним піском або опалим листям; направді так не було, але я нагло відчув, як зникли внутрішні перешкоди, бо відпала потреба пристосовуватися чи матися на осторозі, як це буває, хай ми цього й не усвідомлюємо, перед чимось новим: вулиці, якими я саме проїжджав, були забутим шляхом моїх щоденних прогулянок із Франсуазою на Єлисейські Поля. Земля сама знала, куди треба нести; її опір подолано. І, як авіатор, що до цієї миті натужно котив по землі, я, раптово «відірвавшись», звільна полинув до тихих верховин спогадів. У Парижі вулиці завше мені ввижатимуться зітканими з іншого полотна, ніж деінде. Опинившись на розі вулиці Рояль, де на вітрах вистоював колись перекупник фотографій, за якими пропадала Франсуаза, я спізнав враження, що авто, втягнуте в сотні давніх кіл, могло б зараз кружляти самохіть. Я минав уже не ті вулиці, якими гуляли перехожі, я їхав серед хисткої, смутної і лагідної минувшини. А втім, вона складалася з безлічі окремих споминів, і я насилу міг розпізнати причину своєї меланхолії, породжуваної чи то знайомими стежками моїх зустрічей із Жільбертою під знаком страху, що вона не прийде, чи близькістю горезвісного дому, куди, як я чув, Альбертина заходила з Андре, а чи філософічною марнотою, символом якої стає дорога, куди нас тисячу разів гнала пристрасть, щоб опісля згаснути безплідною, як безплідні були мої квапливі й гарячкові походи після сніданку, аби поглянути на ще вогкі від клею афіші «Федри» та «Чорного доміно».

Я приїхав на Єлисейські Поля без особливого бажання лишатися на концерті в Ґермантів до кінця; зупинивши авто і вже збираючись висісти, щоб пройти кілька кроків пішки, я був вражений тим, що побачив ув іншому моторі, так само прибулому сюди. Згорблений добродій із нерухомими очима радше лежав, ніж сидів на задньому сидінні, роблячи, щоб триматися рівно, зусилля, які робило б дитя, якому наказано шануватися. З-під солом’яного брилика вибивалася непокірна пуща білого як сметана волосся; сива борода, як бороди, наліплені снігопадом садовим статуям, що символізують річки, спливала йому по грудях. То сидів біля Жюп’єна, ладного годити йому як болячці, барон де Шарлюс, виздоровник потому як його побив грець, про який я не знав (чув тільки, що він отемнів, але осліплення було тимчасове, ба тепер він бачив ще краще); якби пан де Шарлюс досі не фарбував волосся, — тепер йому це заборонено, щоб запобігти перевтомі, — він ще раніше, завдяки явищу, схожому на хемічну кристалізацію, явив би окові увесь блискучий метал, яким іскрилися і були насичені незгірш за гейзери буйні пуклі, нині вже з найщирішого срібла, його чуприни та бороди, надаючи зараз цьому старому скинутому володареві шекспірівської величі якогось короля Ліра. Очі не лишилися осторонь цього тотального засніту, цих металургійних перетворень черепа, але — супротивний феномен — утратили увесь свій блиск. Та найдужче вражало відчуття, що цей утрачений блиск відбивав моральну вищість, засвідчуючи той факт, що фізичне і навіть інтелектуальне життя пана де Шарлюса пережило аристократичну пиху, що, як мені здавалося колись, становила єдине ціле з обома його, тамтого життя, виявами.

Саме під цей час, так само, певне, прошкуючи до принца Ґермантського, над’їхала вікторією маркіза де Сент-Еверт, як на думку вибагливого барона, не досить шиковна. Жюп’єн, дбаючи про барона як про дитину, шепнув йому на вухо, що маркіза де Сент-Еверт як-не-як його знайома. І зараз же, з тяжкою бідою, але й з горливістю хворого, який завзявся показати свою здатність на ще не легкі для нього порухи, барон де Шарлюс скинув капелюха і зігнувся в уклоні такому поштивому, ніби узрів перед собою не пані де Сент-Еверт, а королеву Франції. Може, саме через сутужність такого уклону пан де Шарлюс і вирішив його віддати: він знав, що зворушить іще глибше, здобуваючись на цей жест, жест морочливий, а отже, подвійно хвальний для хворого і не менш приємний для тієї, кому він призначений — у ґречності хворі перебирають міру, як і королі. Може, в баронових рухах ще відчувався брак координації, вислід розладу функцій кісткового та головного мозку, в кожному разі його жести виходили аж надто розгонисті. Особисто я догледів у цьому квазіфізичну обм’яклість, відрив від самої душі життя, надто разючі в тих, хто вже ступив у чертоги смерти. Оголення сріблястих покладів чуприни позначало зміну не таку глибоку, як ця несвідома великосвітська покора, яка перевертала ієрархію всіх соціальних стосунків і схиляла перед пані де Сент-Еверт, як схиляла б і перед найпослідущою американкою (яка, зрештою, могла доступитися до баронової ґречно-сти, досі не досяжної для неї), його, здавалося б, нездоланний снобізм. Бо ж барон жив далі, мислив далі, його інтелект не зазнав шванку. І більше, ніж спів Софоклового хору про принижену Едіпову пиху, більше, ніж сама смерть і всі жалобні промови, послужливий і смиренний баронів уклін, відданий пані де Сент-Еверт, свідчив, яке крихке, яке тлінне замилування до величі смертних, до всякої пихи людської. Пан де Шарлюс, який досі не згодився б сісти з пані де Сент-Еверт за один стіл, тепер уклонявся їй до землі. Мабуть, він забув про становище особи, з якою вітався (удар спроможний витравити параграфи світського кодексу, як і кожен інший куточок пам’яти), а може, нескоординованість рухів пересунула у площину покори позірну непевність — інакше вона була б бундючна, — щодо особи новоприбулої дами. Отож він схилився з чемністю дітей, які несміливо підходять привітатися з дорослими на материн розказ. А втім, він сам став дитиною, але дитиною без дитячої гордости.

Добитися від пана де Шарлюса пошани — у цьому й полягав увесь її снобізм, так само як увесь баронів снобізм полягав у відмові їй у цій пошані. Пан де Шарлюс, успішно прищепивши такій собі пані Сент-Еверт віру, що він відзначається неприступним і винятковим характером, одним махом знищив тепер цю віру, коли в тихій своїй сумирності й лякливій запопадливості скинув брилика, з-під якого каскадами ринули потічки сріблястих патлів і все струміли й струміли, поки він, простоволосий і шанобливий, стояв у вимовній позі Боссюе.

Коли Жюп’єн допоміг баронові висісти, а я йому вклонився, він щось забелькотів, але так швидко і так невиразно, що я не міг зрозуміти ані слова, і коли попросив повторити його втретє, він вельми нетерпляче скинув рукою, — жест чудний, бо лице його зберігало камінний спокій: мабуть, чи не відлуння паралічу. Але освоївшися, зрештою, із цим піанісимо шепітливих слів, я збагнув, що його розуму хвороба не вразила.

А втім, переді мною було двоє баронів де Шарлюсів, поминаючи інших. З цих двох інтелектуал безперестану плакав-ся-бідкався, що йому світить афазія, бо все йому плутаються літери та слова. Але як тільки він і справді впадав у такий гріх, другий пан де Шарлюс, пан де Шарлюс підсвідомий, жаждивий збудити заздрости не менше, ніж перший — жалю, кокетуючи і так і сяк, чим гордував перший, уривав одразу — ніби диригент, коли оркестра зіб’ється, — розпочату фразу і з невичерпною винахідливістю пов’язував наступні слова зі словом, що й справді йому вилетіло замість іншого, і виходило так, ніби, власне, його він був і вибрав. Навіть пам’ять його вціліла і стала для нього новим джерелом кокетства, хоча й украй морочливого, коли він хотів видобути якісь давні й незначні спогади, пов’язані зі мною, аби показати, що він зберіг — або відзискав — цілковиту ясність розуму. Не ворухнувши головою, не змигнувши оком і не змінюючи ні на йоту інтонації голосу, він казав мені, наприклад: «Погляньте на оцю тумбу — афіша на ній достоту, як та, перед якою я стояв, побачивши вас уперше в Авранші чи то пак, даруйте, у Бальбеку». І справді, реклама була того самого виробу.

Спершу я ледве розбирав його слова, як не бачимо ми спочатку в покоях, де на вікнах щільно запнуті всі гардини. Але ніби очі в сутіні, мої вуха призвичаїлися небавом до цього піанісимо. До того ж я гадаю, що воно помалу голоснішало, коли барон говорив, чи то через те, що кволість його голосу породжувалася нервовим перестрахом, і ляк цей розвіювався, коли пан де Шарлюс, зацікавлений кимось стороннім, переставав думати про неї, чи то з протилежної причини: ця кволість віддзеркалювала справжній стан його душі, а коротке посилення його голосу під час розмови викликалося штучним екстазом, короткочасним і радше згубним, з огляду на який чужі люди казали: «Йому вже краще, не нагадуйте йому про недугу», домагаючись тільки того, що, навпаки, його хворобливий стан повертався незабаром знов у ще гострішій формі. Хоч би що там було, барон у цей момент (навіть враховуючи моє призвичаєння) кидав слова замашніше, — так приплив у буряні дні вергає дрібні, збиті хвилі. А рештки недавнього нападу озивалися на дні баронових слів гуркотом перекочуваних камінців. А втім, говорячи зі мною про бувальщину, мабуть, аби переконати, що памороки йому ще не забило, він відтворював її в жалобному ключі, але без смутку. Він не переставав перелічувати всіх членів своєї родини або людей свого кола, які відійшли вже назавше, проте нібито не так шкодуючи, що їх нема, як радіючи, що він їх пережив. Сказати б, згадуючи про їхній скін, він ще глибше усвідомлював своє одужання. З жорстокістю майже тріумфальною, одним голосом він приказував їкаво, з глухим замогильним гудом: «Аннібал де Бреоте помер! Антуан де Муші помер! Шарль Сванн помер! Адальбер де Монморансі помер! Босон де Талейран помер! Состен де Дудовіль помер!» І за кожним разом оте «помер» падало на тих небіжчиків важким штихом землі — штихом, кинутим грабарем, який завзявся загорнути їх глибше.

Дукиня Летурвільська, — недавно вона вичуняла від довгої хвороби і не збиралася йти на концерт до принцеси Ґер-мантської, — саме минала нас пішки; помітивши барона, про недавній удар якого нічого не знала, вона пристала, аби з ним привітатися. Але перебута недавно недуга не навчила її одразу розпізнавати чужі хвороби: дукиня ставилася до них надто нетерпляче, з нервовим роздратуванням, хоч у всьому цьому, може, було й багато співчуття. Почувши, як барон, заплітаючись язиком, насилу вимовляє деякі слова і ледь ворушить рукою, вона зиркала по черзі то на мене, то на Жю-п’єна, шукаючи пояснення такого разючого явища. А що ми промовчали, то вона обвела пана де Шарлюса довгим, дуже сумним, але сповненим докору поглядом. Дукиня мовби витикала йому те, що спіткала його на вулиці в такому розтерзаному вигляді, наприклад, босого і без краватки. Барон знову заникався, і вболівання та обурення дукинині зросли ще більше, отож вона гукнула: «Пане Паламеде!» тоном запитальним і воднораз роздратованим, якого прибирають надто нервові люди, не здатні чекати бодай хвилину, а як ми навіть упускаємо їх одразу, перепрошуючи, що мусимо завершити туалет, вони гірко заявляють нам, не так вибачаючись, як оскаржуючи: «Ах, виходить, я вам заважаю!» — немов убачають злочин з боку того, кому стають на перешкоді. Нарешті, проща-ючися з нами із чимраз більшою скрухою, вона порадила баронові: «Вам би краще вернутися додому».

Він попросив посадити його у фотель, щоб перепочити, поки ми з Жюп’єном прогуляємося, і насилу витяг із кишені книжку, як мені здалося, молитовник. Я зрадів нагоді вивідати у Жюп’єна подробиці про баронове здоров’я. «Я з радістю побалакаю з вами, пане, — сказав мені Жюп’єн, — але далі, ніж до Рон-Пуена, ми не підемо. Дякувати Богу, баронові тепер краще, але я боюся залишати його надовго самого, він не змінився ні на йоту, у нього надто добре серце — останню сорочку з себе віддасть; а крім того, він ще моторний, як молодик, доведеться брати очі в руки». — «Тим паче, — втрутився я, — що він винозорий; мене страшенно засмутила була звістка, що він осліп». — «Справді, параліч відібрав був йому зір, барон отемнів цілковито. Уявіть, поки його лікували (лікування поставило його на ноги) місяців два-три він бачив не більше, ніж сліпий з народження». — «І через це йому були вже непотрібні певні ваші послуги?» — «Де там! Не встиг переступити порога готелю, як почав цікавитися подобою служників. Я запевнив, що тут самі страшила. Але він швидко зметикував, що такого не може бути і що я підбріхую. Бачили такого брикунця! До того ж він мав якийсь нюх, може, вгадував по голосу абощо. Далі він узяв моду відсилати мене в тій чи тій пильній справі. Одного дня — даруйте, що я вам розповідаю, але вам якось випало побувати у Святині Безсоромности, і мені нема чого перед вами критися (а втім, він завше не без певної зловтіхи хвалився довіреними йому таємницями) — я вертаюся з однієї нібито пильної справи, вертаюся тим квапливіше, що, як я здогадувався, барон придумав її зумисне, аж це під дверима його номера чую, як хтось каже: «Що?» — «Як, — відповідає барон, — тобі таке вперше?» Я входжу без стуку і —о, який жах! — застаю барона, уведеного в оману голосом і справді товщим, ніж звичайно у цьому віці (барон був тоді геть сліпий), у товаристві, — і це він, хто давніше волів зрілих осіб! — заледве десятирічного хлопчини!»