Тому, хто за дві тисячі років прочитає історію наших часів, вона, либонь, видасться добою, коли й певні совісні, чисті душі купалися у страшенно згубному життєвому середовищі, — а саме за таке він його визнає, — зумівши пристосуватися.
З другого боку, я, можна сказати, не знав нікого, або майже нікого, хто своїм розумом і вражливістю перевищував би Жюп’єна; а причина проста: свої чудові «здобутки», що становлять духовну канву його висловлювань, він не завдячував ні гімназійній освіті, ні університетській науці, — щоправда, інститути здолали б сформувати з нього й геть-то видатну людину, але ж скільки світських молодиків не виносять із них жодної користи! Звичайна природжена тяма, природний смак — ось те, що витворило в ньому, завдяки рідкому і випадковому читанню, читанню похапцем і знічев’я, ту влучність вислову, де цілком спонтанно виявлялася симетрія мови, сповнена краси. Натомість ремесло, яке він правив, могло — і то цілком слушно — вважатися за одне з найзисковніших, але й за останнє з останніх. Що ж до пана де Шарлюса, то — хоч би як у своєму аристократичному високодумстві він зневажав «людські язики» — поставало питання: що воно за диво таке, що почуття власної гідности й самоповаги, а воно все ж у нього було, не змусило його зректися потурань своїм чуттєвим бзикам, гідним хіба викінченого недоумка?
А проте і барон, і Жюп’єн давно вже звикли відмежовувати мораль від своїх учинків (утім, це трапляється і на іншому полі, в судді, у державного мужа тощо), і звичка ця (уже в обхід моралі) з кожним днем дедалі укорінювалася, розвиваючись як хвороба, поки сягнула такого рівня, коли наш скірний Прометей дозволив Силі прикувати себе до скелі з чистої Матерії.
Звичайно, я відчував, іцо в пана де Шарлюса це нова стадія недугування, яке, відколи я дібрав у ньому глузду, якщо судити з різних його етапів, свідком яких я був, прогресувало з неймовірною хуткістю. Бідолашний барон був уже не дуже далеко від останнього кресу, від смерти, навіть якби їй не передувало, згідно з побажаннями та пророцтвами пані Вер-дюрен, ув’язнення, яке в його літах могло тільки прискорити кінець. А проте я висловився неточно: скеля з чистої Матерії. Хто знає, чи в цій чистій Матерії не жевріло ще трохи Духа. Цей шаленець попри все знав, що став жертвою шаленства — і все ж забавлявся у ці хвилини, бо добре знав, що той, хто його б’є, таїть у собі злости не більше, ніж маленький хлопець, якому в грі у війну випало стати «пруссаком» і на якого всі кидаються в щирому патріотичному запалі і з удаваною ненавистю. Він був офірою навіженства, але і в цьому навіженстві прозирало щось від пана де Шарлюса, від його особи. Навіть у ці моменти аберації людська натура (так само як у наших любощах, у подорожах) ще виказує потребу віри, домагаючись позірности правди. Франсуаза, коли я розповідав їй про одну церкву в Мілані, місті, куди вона запевне не поїде, чи про Реймський собор, чи навіть про собор ув Аррасі, яких їй не судилося побачити, бо їх обернуто в руїни, заздрила багатирям, кому огляд подібних скарбів був приступний, і зітхала з ностальгічним жалем: «Ах, яка це була, мабуть, краса!» — вона, яка мешкала в Парижі стільки років і не виявила бодай крихти цікавости до Нотр-Даму. А все тому, що Нотр-Дам становив частину Парижа, міста, де плине повсякденне Франсу-азине життя і де нашій старій служниці, було б важко — так само як важко було б і мені, якби мої архітектурні студії не скорегували в мені з певного погляду моїх іще комбрейських нахилів — прив’язати до певного місця мету своїх марень.
У наших коханих іманентно для них живе якась мрія, яку ми не завше вміємо розпізнати, але до якої пориваємося. Так моя віра в Берґотта, віра у Сванна закохала мене в Жільбер-ту, а віра в Жільберта Лихого причарувала мене до дукині Германської. А якими широкими морськими розлогами було підшите моє кохання до Альбертини — найболісніше, найрев-нивіше і начебто щонайособистіше! А втім, саме через це особисте, коли ми нестямимося, наше захоплення вже має присмак аберації. (А хвороби самого тіла, принаймні ті, що якось пов’язані з нервовою системою, хіба вони — не щось наче особливі нахили чи особливі фобії, набуті нашими органами, нашими суглобами, внаслідок чого їх сповнює відразою певне підсоння, відразою упертою і незбагненною, як нахил, зраджуваний деякими чоловіками, наприклад, до жінок у пенсне або амазонок? І хто міг би сказати, з яким тривалим і несвідомим маренням поєднується жага, пробуджувана у нас щоразу при з’яві амазонки, — несвідомим і так само таємничим, як, приміром, для когось, хто потерпає змалку від диха-виці, вплив якогось міста, нібито схожого на всі інші, де, проте, хворий уперше дихає вільно?)
Отож такі аберації нагадують любовні захоплення, коли хворобливість заглушує й огортає все. Але навіть у найска-женішій з них іще можна розпізнати кохання. Завзяття, з яким пан де Шарлюс наполягав, аби на його руки й ноги накладали кайдани з гартованої криці, з яким домагався бруса кари і, за Жюп’єновими словами, всіх жорстоких реквізитів, що їх важко було роздобути, навіть звертаючись до матросів, — адже то було знаряддя тортур, скасованих навіть там, де панує найсуворіша дисципліна, тобто на кораблях, — на споді всього цього крилося у пана де Шарлюса його марення про мужність, у потребі засвідчуване дикими вискоками, перед його внутрішнім зором відкривався цілий пейзаж, невидимий для нас, крім окремих його відблисків, ганебного стовпа, феодальних тортур: оздоба його середньовічної уяви. У такому, властиво, настрої, щоразу по приході, він казав Жюп’єнові: «Сьогодні алярму не буде, бо я оце уявив собі, що мене спопелить вогонь із неба, як мешканця Содома». І вдавав страх перед ґотасами, — не тому, що відчував бодай тінь тривоги, а щоб мати привід, щойно завиють сирени, кинутися у сховище метрополітена, де сподівався насолодитися нічними лапаннями у поєднанні з мріями про середньовічні глибки та про in pace[14]. Огулом його жадання, аби його закували і шмагали, у своїй неподобі зраджувало той самий поетичний сон, що й хіть у декого поїхати до Венеції чи утримувати танцівницю. І панові де Шарлюсові так залежало на тому, щоб його сон породжував ілюзію реальности, що Жюп’єн мусив продати дерев’яне ліжко із 43-го номера і заступити його залізним, — до нього краще примоцьовувати ланцюги.
Нарешті, коли я вже опинився під своїм будинком, пролунав відбій. У гармидер пожежників вклинився коментар якогось вуличника. Франсуаза вилізла з лакеєм із підвалу. Служниця думала, що я загинув. Вона сказала, що приходив Сен-Лу і, перепрошуючи, питав, чи не загубив він, коли був тут уранці, військового хреста. Мовляв, спохопився, що його нема, і, перш ніж вернутися до свого підрозділу, хотів про всяк випадок перевірити, чи він не в мене. Вони із Франсуазою обнишпорили всі закамарки, але не знайшли. На Франсуазину думку, він згубив орден ще до приходу сюди, бо вона була певна і могла навіть забожитися, що не бачила його в нього на грудях. Але вона помилялася. Гріш ціна нашим свідченням та спогадам! А втім — біда не велика. Робера так шанували підлеглі офіцери і любили свої солдати, що справа залагодиться легко. А все ж як судити з не вельми захоплених відгуків, Сен-Лу не справив на Франсуазу та лакея особливого враження. Напевне, лакейський син і Франсуазин сестринець зі шкури пнулись, аби відкрутитися від призову, а Сен-Лу теж пнувся зі шкури, добиваючись, і то успішно, цілком супротивного: мати змогу лізти в саме пекло. А що Франсуаза та лакей усе міряли на свій аршин, то не могли в це повірити. Вони були переконані, що багатії завше сидять у Бога за піччю. А хоч би й знали про геройську відвагу Роберову, то від цього б не розчулилися. Він уникав слова «боші», вихваляв німецьку доблесть, не приписував зраді того, що ми не перемогли уже в перші дні війни. А їм хотілося б чути лише такі речі, й саме це здавалося б їм свідченням відваги. Отож, хоча вони й досі шукали хреста, а до Робера збайдужіли. Зате я, здогадуючись, де саме пропав той хрест (але якщо Сен-Лу і жирував у такий спосіб того вечора, то тільки коротаючи час, бо він знову мучився хіттю побачити Мореля і використовував усі свої військові знайомства, аби довідатися, в якому корпусі той служить, але досі отримував тільки сотні суперечливих відповідей), порадив Франсуазі та лакеєві іти спати. Проте лакей не квапився розлучатися з Франсуазою відтоді, як завдяки війні знайшов новий спосіб, дійовіший, ніж розпатякування про вигнання черничок і Дрейфусову справу, дрочити її. Від того вечора щоразу, коли я заглядав до них під час кількаденної візити до Парижа перед від"їздом до санаторію, я чув, як лакей з’ясовував ураженій Франсуазі: «А куди їм квапитися, вони чекають, поки овоч дозріє, але того дня, коли вони візьмуть Париж, того дня пощади не жди!» — «Ісусе Назаря-нине, Пречиста Діво! — волала Франсуаза. — Мало їм ще, що підбили цю бідолашну Бельгію! Що вже вона натерпілася, поки її звоювали!» — «Бельгія Бельгією, Франсуазо, а от у нас вони зуби вищирять так, що ну!» — А що війна впровадила в масовий обіг чимало термінів, з якими люди знайомилися лише очима при читанні газет, аби потім перекручувати їх як кому заманеться, то лакей додавав: «Мені невтямки, схибнувся цей світ абощо... Ось побачите, Франсуазо, вони готують новий наступ, на скалу ще ширшу, ніж досі».
Обурений, якщо не з жалю до Франсуази чи до якогось стратегічного глузду, то принаймні з жалю до фонетики, я заявляв, що слід казати «на скалю», і домігся лише того, що лакей знай товк Франсуазі цю грізну фразу, щойно я поткнуся в кухню, радий нагоді полякати колежанку, а ще тому, що він, колишній комбрейський садівник і звичайний собі лакей, може показати своєму панові, що він, однак же, добрий француз за всіма приписами святого Андрія-Первозваного-в-По-лях, і Декларація прав людини дала йому право вимовляти «скала» з цілковитою незалежністю і не допускати, аби хтось диктував йому щось у питанні, не пов’язаному з його обов’язками, пам’ятаючи, що після революції ніхто не сміє читати йому мораль, скоро всі ми рівні між собою.
Отож, мене пересмикнуло, коли я почув, як він мовить Франсуазі про операцію на широку «скалу» — з упертістю, покликаною довести мені, що така вимова поснюється не звичайним неуцтвом, а зрілим, виваженим рішенням. Він плутав уряд із газетами в якійсь збірній третій особі: «Вони все говорять про швабські втрати і не говорять про наші, а в нас, надісь, утрати в десятеро разів більші. Вони кажуть, боші видихаються, у них нема чого їсти, а я думаю, їсти в них у сто разів більше, ніж у нас. Досить на нас туману пускати. Якби вони не мали чого їсти, то не билися б так, як оце недавно, коли поклали сто тисяч наших хлопців, яким не було ще й двадцяти». Він перебільшував у кожен слід німецькі перемоги, як давніше перемоги радикалів; воднораз він розводився про їхні звірства, аби ці перемоги ще дужче боліли Франсу-азі, яка все ячала: «О Мати Божа! Пречиста Маріє!» — а часом, аби докучити їй ще чимось, бідкався: «А втім, ми не кращі: що ми наброїли у Греції, те вони виробляють у Бельгії. Ось побачите, ми допечемо всім, і доведеться борюкатися з усім світом», — хоча ситуація складалася якраз протилежна. Якщо надходили добрі новини, він не розгублювався й тут же запевняв Франсуазу, ніби війна триватиме тридцять п’ять років, а що передбачав можливість перемир’я, то переконував, ніби перемир’я протримається місяць-два, а потім підуть такі бої, що теперішні здаватимуться дитячими забавками, і, зрештою, від Франції не зостанеться каменя на камені.
Звитяга аліянтів видавалася як не близька, то принаймні майже певна, і доводилося з прикрістю визнати, що лакеєві це завдавало жалю. А що війну «світову» він звів, як і все інше, до війни, яку нишком провадив із Франсуазою (хоч і любив її, як ми любимо особу, яку раді щодня доводити до люті, переграючи її в доміно), то перемога поставала в його очах у вигляді розмови свіжими її слідами із Франсуазою, коли йому доведеться проковтнути отакі її слова: «Нарешті, кінець, тепер ми відберемо більше, ніж віддали їм сімдесятого року». Попри все він таки грів у душі надію, що ця фатальна звитяга не за порогом: несвідомий патріотизм сповнював його вірою, як і кожного француза, жертви таких міражів — як і мене від початку моєї хвороби, — що перемога, як і моє одужання, прийде завтра. Отож, випереджаючи події, він заявляв Франсуазі, що перемога, чого в світі не буває, може, й надійде, але серце йому кривавиться, бо після неї вибухне революція, а потім — нова навала. «Ох, ця гаспидська війна, хто від неї оговтається, то це боші, гай-гай, Франсуазо, вони вже заробили на ній сотні мільярдів. А нам — дулю з маком, ото буде кумедія! Про це, мабуть, напишуть у газетах, — обережненько, про всяк випадок додавав він, — аби заспокоїти люд, адже вони вже три роки пишуть, що завтра бошам капець».
Слова ці то більше пантеличили Франсуазу, що спершу вона схильна була вірити таки оптимістам, а не лакеєві, але незабаром побачила, що війна, яка, на Франсуазину думку, мала закінчитися за два тижні, хоча «бідолашна Бельгія й опинилася під п’ятою», не вщухала, побачила, що ми зовсім не просуваємося — бо хибно собі тлумачила факт усталення фронтів, — і нарешті, як розповів їй один із її численних «хрещеників», якому вона віддавала все, що заробляла в нас, що від нас засекречується то те, то те. «Усе це окотиться на робітникові, — висновував лакей. — А у вас, Франсуазо, однімуть землю». — «Ісусе Назорею!»
А все ж перевагу він віддавав напастям не таким далеким і пожирав газети в надії сповістити колись Франсуазі про поразку. Він ждав лихих новин, як ждуть писанок, сподіваючись на нещасливий поворот подій, що вразив би Франсуазу, але не настільки, щоб він міг зазнати матеріальних збитків. Отож він радів нальотам цепелінів, щоб бачити, як Франсуаза ховається в підвал, — і радість цю посилювала певність, що в такому великому місті, як Париж, бомба навряд чи поцілить саме в наш дім.
А втім, Франсуазу іноді починав огортати її давній ком-брейський пацифізм. У її душу замалим не заронився сумнів щодо «німецьких звірств». «На початку війни нам убивали в голови, що німці — то вбивці, зарізяки, істні бандити, б-б-боші». (Розкочуючи
Зрештою у ці дні я бачився з нею рідко, бо вона навідувала своїх кузенів, про яких мама колись сказала: «Знаєш, вони багатші за тебе». У цю добу Франція демонструвала поширену по всій країні позицію, яка могла б засвідчити — якби знайшовся історик, здатний увічнити її як пам’ятку, — велич Франції, велич її духу у стилі святого Андрія-Первозваного-в-Полях, позиція якої не менше, ніж солдати, полеглі на Марні, дотримувалися цивільні, зацілілі в тилу. Франсуазин сестри-нець наклав головою під Беррі-о-Баком, а дядьками йому доводилися його родичі-мільйонери, колишні власники величезної кав’ярні, що, доробившись до багатства, відійшли від справ. Він поліг — власник дрібної кав’яреньки; його мобілізували на фронт у двадцять п’ять років, і він зоставив доглядати за скромним баром молоду дружину, сподіваючись вернутися через кілька місяців. Але загинув. А тоді сталося ось що. Франсуа-зине кузенство, мільйонери, не пов’язані жодними кревними узами з молодою жінкою, вдовою по їхньому сестринцеві, покинули село, де оселилися десять років тому, і знову вернулися до свого ремесла, не беручи від власниці бару ні гроша; щодня о шостій ранку мільйонерка, щирісінька дама, та її дочка, «панянка», уже були готові підсобляти родичці. І так десь зо три роки вони мили склянки, чарки, подавали клієнтам страви від ранку до пів на десяту вечора, не відпочиваючи ні днини. У цій книзі, де вигадані всі факти, де нема жодного реального прототипа, де автор усе підтасував на вимогу сюжету, я повинен ознаймити, на хвалу своєму краєві, що тільки Фран-суазині родичі-мільйонери, що покинули буколічне життя на селі, аби допомогти безрадній сестриниці, що тільки вони — єдині реальні постаті. А що я переконаний, що не ображу їхньої скромности, бо вони зроду не прочитають цієї книги, то з дитинною радістю і глибоким зворушенням, позбавлений змоги приточити тут імена інших людей, які поводилися так само і завдяки яким Франція витривала, вписую тут правдиве їхнє наймення: Ларів’єри, ім’я щиро французьке. І якщо й траплялися нікчемні тилові щури, як, скажімо, отой вимогливий молодик у смокінгу, що я бачив у Жюп’єна, стурбований лише тим, аби з’ясувати, чи «матиме він Леона о пів на одинадцяту, бо його запрошено на сніданок», то їхнє боягузтво спокутував цілий легіон французів від святого Андрія-в-Полях та всі ці чудові вояки, на одну дошку з якими я ставлю й Ларів’єрів.
Лакей, аби розтроюдити ще дужче Франсуазу, показав їй вискіпані звідкись давні числа «Твого читання», де на обкладинці (то були довоєнні часописи) пишалася «цісарська німецька родина». «Ось він, завтрашній наш володар», — вирік лакей, показуючи Франсуазі «Вільґельма». Вона вилупила очі, потім глянула на жінку, зображену поряд, і сказала: «А це Вільґельмеса!» Щодо Франсуази, то вона дихала лихим духом на німців; пригашувала його тільки зненависть, яку в неї будили наші міністри. І я не знаю, кому вона бажала більше смерти, Гінденбурґові чи Клемансо.
Мій від’їзд із Парижа затримала звістка, яка так прикро вразила мене, що я довгенько був не в змозі вирушити в дорогу. Я довідався про смерть Робера де Сен-Лу, він загинув другого дня після повернення на фронт, прикриваючи відступ своїх солдатів. Не знайшлося б на крузі земному людини, щоб вона була меншим за нього ненависником якогось народу (щодо цісаря, то з якихось особливих і, певне, фальшивих мотивів він гадав, ніби Вільґельм II намагався радше відвернути, аніж розпочати війну). Не помічалося в ньому й германофобі!’: останні слова, почуті мною з його уст тиждень тому, були початком Шуманової пісні, він замугикав її на сходах, для мене, по-німецькому, так голосно, що я, з огляду на сусідів, мусив його зацитькати. Виявляючи свою вихованість, він не терпів похвальби, лайки, фразерства, уникав перед лицем ворога і під час мобілізації того, що могло б урятувати йому життя, усуваючись завжди в тінь у товаристві інших, і ця звичка давалася взнаки завжди, навіть у жесті, яким він прибивав дверцята екіпажу, проводжаючи мене простоволосий, коли я від нього виходив.
Кілька днів я просидів у своєму покої, думаючи про Робера. Я згадав часи його першого побуту в Бальбеку, коли в білястій вовні, з очима зеленавими і рухливими, як море, він переходив хол, що сусідував із великою їдальнею, куди з-поза скляної стіни зазирало море. Я згадав, яким незвичайним він мені тоді здавався, як мені кортіло з ним зійтися ближче. Це бажання здійснилося, перейшовши найсміливіші мої сподівання, а проте не справивши мені тоді майже ніякої радосте, і лише згодом до мене дійшло, які високі прикмети, поряд з іще дечим, крилися в цій гожій з’яві. Усім цим, як злом, так і добром, ущедряв він мене щоднини неоглядки, а останнього дня, рушаючи в атаку на ворожі шанці, він керувався великодушністю і жертвував усім, що тільки мав, для загального добра, — так само, як одного вечора, коли пробіг по ресторанних канапах, аби мене не турбувати. А те, що я бачився з ним у рідку стежку, в таких різних місцях, за різних околичностей і через великі проміжки часу, — в бальбецько-му холі, рівбельській кав’ярні, за солдатськими обідами у Донсьєрі, в театрі, де він затопив у пику газетяреві, у принцеси Ґермантської, — давало тим яскравіші й виразніші образи його життя, а його смерть охоплювала мене ще гіркішим смутком, ніж це буває після втрати людей навіть любіших нам, але знайомих так давно, що візерунок, збережений у нашій пам’яті, є вже тільки своєрідною проміжною хвилею серед безконечної кількости невловно відмінних між собою візерунків, та й то ще треба додати, що наше вже переповнене почуття не живлять — як у разі, коли ми бачимося з кимось тільки в певні моменти та ще й уривками, всупереч тому комусь і всупереч нам, — ілюзії, що між нами могла б виникнути глибша симпатія, коли б цьому не завадили обставини.
Через кілька днів потому, як я вперше уздрів Робера, коли він гнався за своїм моноклем у бальбецькому холі, уявляючись мені таким собі нажабленим чваньком, на пляжі вперше об’явилась інша жива постать, — тепер вона теж існувала вже тільки як спогад, — і була то Альбертина, вона шурхала по піску, байдужа до всіх і наскрізь морська, як чайка. Утьо-павшись одразу в юнку, я, щоб прогулюватися з нею щодня, жодного разу не виправився з Бальбека в гості до Робера. А проте історія мого з ним знайомства містить також і свідоцтво того, що я на якийсь час розлюбив Альбертину, бо моє тимчасове поселення у Робера в Донсьєрі пояснювалося жалем, що на моє почуття не відповідала дукиня Ґермантська. Його життя й Альбертинине життя, життя, які я так пізно пізнав і те, і те в Бальбеку, обидва ті життя, так рано урвані, заледве схрестилися; то його, — приказував я, бачучи, як звинні човники літ снують нитки між цими спогадами, на перший погляд зовсім незалежними одні від одних, — то його я посилав до пані Бонтан, коли Альбертина мене покинула. А опріч того, сталося так, що обидва ті життя мали кожне зосібна таємну паралель, про яку я не здогадувався. Роберове життя нині мене сповнювало, може, більшим смутком, ніж Альбер-тинине, її життя стало мені чуже. Але не могло мене потішити, що обоє вони жили так недовго. Альбертина і Робер часто казали, опікуючись мною: «Ви такий хворий». Та померли вони, а я лишився зіставляти їхні візерунки, розділені таким по суті коротким проміжком часу: останній візерунок, перед шанцями, в річці — з першим, який, навіть у випадку з Аль-бертиною, мав для мене вартість тільки завдяки асоціації з образом сонця, що сідає в море.
Роберова смерть зажурила Франсуазу більше, ніж Альбер-тинина. Вона одразу взяла на себе ролю жалібниці і перебирала спогади про загиблого, лементуючи та гірко побиваючись. Вона хизувалася своїм горем, обличчя її сохло, і вона відвертала голову лише тоді, коли моє обличчя ненароком потрапляло в поле її зору, вона воліла вдавати, ніби не бачить мене. Бо, як буває у багатьох нервових натур, нервозність інших, мабуть, надто схожа на її власну, викликала в неї жах. Вона любила тепер нарікати на найлегші болі в карку, на запамороки чи на те, що об щось забилася. Але коли я згадував про якусь свою болячку, вона робилася терплячим стоїком і прикидалась, ніби не чує мене.
«Горопашний маркіз», — квилила вона, хоча не могла утриматися від думки, що він став би цапки, аби лиш не йти на фронт, а коли вже його спопали — аби втекти від небезпеки. «Горопашна мати, — лебеділа вона, думаючи про графиню де Марсант, — вона, певне, всі очі виплакала, коли дізналася про загибель свого синочка! Аби ж то вона могла хоч побачити його, а може, й краще, що не могла, бо йому носа знесло і голову розчерепило». І Франсуазині очі наливалися слізьми, але крізь них пробивалася жорстока хлопська цікавість. Запевне Франсуаза щиро співчувала горю графині де Марсант, але їй було шкода, що вона не знає, як саме та горює, і не може наситити очей ще й видовиськом скорботи. А що рюмати вона любила й охоче показувала свої сльози, то заголосила для спроби: «Оплакана моя година!» Вона так жадібно шукала слідів гризоти на моїм виду, що я говорив про Робера зумисне сухо. І, певно, керуючись духом наслідування, мавпуючи те, що від когось чула, бо нахил до шаблонів побутує як у буфетній, так і в салонах, вона проказувала, хоча й не без утіхи, властивої голоті: «Сказано, злота-срібла в могилу з собою не візьмеш, помер, як і всі».
ebooksa