Отож-бо і пан де Шарлюс, чий випадок навзагал, з легкою різницею, спричиненою подібністю статі, підлягає спільним законам кохання, міг собі належати до роду старшого за Ке-петингів, бути багатим, не запобігати ласки вишуканого товариства, а Морель міг бути нічим, і скільки барон не переконував би скрипаля, як колись мене: «Я — властитель і зичу вам добра», Морель і досі утримував перевагу і не хотів піддаватися. А для того, щоб не поступитися, досить було, мабуть, чути себе коханим. Одну й ту саму відразу відчувають великі пани до сноба, одержимого бажанням заприязнитися з ними, мужній чоловік — до збоченця, а жінка — до кожного надміру нетерпеливого зітхальника. Пан де Шарлюс не тільки мав усі козирі— він міг би запропонувати великі козирі Морелеві. Але, можливо, все це розбилося б об чужу волю. І тут із паном де Шарлюсом вийшло б, як із німцями, до яких, утім, належав родом і він сам, а ті в цій війні, як аж надто охоче правив барон, перемагали на всіх фронтах. Але що їм давали ці перемоги, якщо після кожної з них союзники дедалі рішучіше відмовляли їм у єдиному, чого вони потребували, — у мирі та спокої? Так Наполеон, удершись до Росії, великодушно закликав владу вийти його зустрічати. Але ніхто не явився.
Двері рипнули знову — то вернувся, ковтнувши свіжого повітря, водій. «Як, уже по всьому? Хутко впорався»,— кинув він, зауваживши Моріса, який начебто мав би ще шмагати клієнта, охрещеного (натяк на назву тодішньої газети)
А тим часом двоє дуже чепурних клієнтів, у фраках і в накидках — двоє росіян, як мені здалося, судячи з легенького акценту, — стали на порозі, вагаючись, чи слід їм заходити. Очевидно, вони заявилися сюди вперше, хтось, мабуть, чи не дав їм адресу, з одного боку, опановані жагою, спокусою, а з другого, — вже тепер, — неабияким страхом. Один із них, гожий молодик, приказував щодві хвилини, звертаючись до другого з напівзапитальним-напівстверджувальним усміхом: «Ет! Кінець кінцем — начхати!» І хоча він хотів сказати, що кінець кінцем йому начхати на наслідки, радше все було навпаки, бо по цих словах він далі стовбичив на місці, і все в ньому лишалось, як і було: той самий погляд, звернутий до другого, та сама усмішка і те саме: «Ет! Кінець кінцем — начхати!» Отож «кінець кінцем — начхати!» — один серед тисячі інших приклад якоїсь химерної мови, зовсім не схожої на звичну, в цій мові емоція збиває на манівці те, що ми хочемо сказати, а натомість підставляє зовсім іншу фразу, яка зринає з незнаного озера, де живуть ці звороти, позбавлені зв’язку з думкою, чим, власне, її й зраджують. Пам’ятаю, як одного разу в Альбертини, коли Франсуаза зайшла тихенько, а моя приятелька лежала біля мене голісінька, вихопилося застереження: «Диви, он мила Франсуаза». Франсуаза тоді вже недобачала, і, переходячи покій далеченько від нас, мабуть, нічого б і не зауважила. Але такі ненормальні слова, «мила Франсуаза», яких Альбертина не вимовила б зроду, самі викрили своє походження; відчувши, що моя подруга розгубилася від хвилювання, Франсуаза, навіть не дивлячись, усе зрозуміла і пішла, муркнувши на своєму патуа слово «путана». Іншим разом, далеко пізніше, коли Блок, уже батько родини, видав одну зі своїх дочок за католика, якийсь невихований пан поспитав у неї, чи вона не жидівка і яке в неї дівоче прізвище. Молодиця, уроджена панна Блок, вимовила своє імення з-німецька, як вимовив би дук Ґермантський: «Блох».
Принципал, — вернімося до сцени в готелі (куди обидва росіяни таки наважилися зайти: «Кінець кінцем — начхати»),— ще не прийшов, аж це з’явився Жюп’єн, нарікаючи, що сусіди, мабуть, поскаржаться на нашу надто голосну розмову. Угледівши мене, він остовпів: «Гайда всі звідси, мерщій!» Присутні підхопилися з місць, коли я сказав: «Було б простіше, якби молоді паничі залишилися тут, а я вийшов би з вами на хвильку надвір». Він збентежено рушив за мною. Я пояснив йому, чому я тут. Було чути, як клієнти питали у принципала, чи не міг би він познайомити їх із ліврейним лакеєм, півчаком, шофером-мурином. Старих вар’ятів цікавили всі професії, у війську — всі роди зброї, серед союзників — усі нації. Деякі домагалися канадців, улягаючи, мабуть, несвідомо, чарові акценту, такого легенького, аж було невгадно, який це акцент, давньофранцузький чи англійський. Через свої спіднички, а також тому, що деякі озерні марення перегукуються іноді з певними схотінками, шкоти все зростали в ціні. А що кожній скаженині околичності надають особливих рис, а ті часом навіть посилюються, то якийсь старець, либонь, уже заспокоївши свою цікавість, уперто допитувався, чи не могли б його звести з калікою. На сходах почулися неквапливі кроки. Спонукуваний природженою нескромністю, Жюп’єн не забарився довести мені до відома, що то спускається барон і що бачитися нам ніяк не можна, але якщо я зболюся зайти до номера, суміжного з передпокоєм, де сиділи молодики, то він відкриє люфтик, — цей фіґель він вигадав для барона, аби той міг усе бачити і чути, залишаючись невидимим, а зараз цей фігель, сказав Жюп’єн, обернеться проти барона — мені на втіху. «Тільки не ворушіться». Він пхнув мене в чорний морок і залишив самого. Зрештою іншого номера для мене він не мав, бо готель, попри війну, був повний. Той, що я допіру звільнив, узяв уже віконт де Курвуазьє, — покинувши на два дні Червоний Хрест у X, він з’явився на годинку до Парижа погуляти, аби потім поїхати до замку Курвуазьє, до віконтеси, і виправдатися тим, що спізнився, мовляв, на потяг. Він навіть не здогадувався, що барон де Шар-люс — за кілька метрів від нього, не здогадувався і барон про віконтову присутність, бо ніколи не зустрічав кузена у Жюп’єна, а той уявлення не мав, хто такий Курвуазьє, який навідувався сюди інкогніто.
За хвилю і справді з’явився барон. Він насилу ступав через побої, дарма що мав би вже звикнути до них. Хоча його втіхи скінчилися і він прийшов тільки розплатитися з Морісом, він обвів зібраних молодиків кругойдучим, чулим і допитливим поглядом, розраховуючи ще на радість платонічних, але любовно довгих вітань.
Жюп’єн рекомендував їх бароновій ласці, присягаючи, що всі вони наголо бельвільські «коцури» і що за луїдор кожен із них прогендлював би рідну сестру. Зрештою Жюп’єн брехав і заразом казав правду. Кращі, вражливіші, ніж він змалював їх баронові, вони не належали до дикої раси. Але ті, хто вважав їх за таких, усе ж розмовляли з ними, сповнені найглибшої віри в них, ніби зобов’язуючи до неї і самих драпіжників. Даремно садист умовляє себе, що має справу з убивцею, його чиста душа, властива садистові, від того не зміниться, і садист геть розгублюється перед брехнею цих людей, ніяких не мордівників, які, прагнучи легко заробити «грошву», — через що їхні родичі чи сестра воскресають і знов помирають навперемін, — суперечать самим собі у розмові з клієнтом, силкуючись йому догодити. У наївного клієнта своє власне непохитне уявлення про жиґоло і тому, захоплений численними вбивствами, на які, як йому здається, той здатний, він дивується, спантеличений заприміченими в нього суперечностями та брехнею.
Здавалося, всі його знають, і пан де Шарлюс приставав перед кожним, розмовляючи з ним, як він вважав, їхньою мовою, немовби купаючись у місцевому колориті та з садистичною втіхою бабраючись у паплюжному болоті. «Слухай, яке плюгавство, я засік тебе біля Олімпії з двома курвалями. Ти хотів їх поскубти. Бач, як ти мене дуриш». На щастя той, кого стосувалися ці слова, не встиг заявити, що ніколи не «скуб» жінок, — це пригасило б екзальтованість пана де Шарлюса, — і спростував лише кінець його репліки, мовлячи: «Та ні, я вас не дурю». Ці слова щиро врадували пана де Шарлюса, і всупереч йому самому крізь удаваний пробився справжній розум; звернувшись до Жюп’єна, він сказав: «Яка солодка мова! Отак ладно сказати! Можна подумати, що це правда. Так чи інакше, байдуже, правда це чи ні, якщо йому вдалося вмовити її в мене? Які прегарні в нього очиці! Слухай, хлопчику, я зараз двічі тебе цьомну на покару. Згадуватимеш про мене у траншеї. Мабуть, вам там непереливки?» — «Е, до лиха, бувають дні, коли гранати хурчать коло самого вуха... — І молодик почав наслідувати хурчання гранат, рев літаків тощо. — Але доводиться робити те, що роблять інші, й можете бути певні, ми дійдемо до самого кінця». — «До самого кінця! Аби ж то знаття, якого кінця», — меланхолійно відгукнувся барон, бо був «песиміст». — «Хіба ви не знаєте, що Сара Бернар сказала в газетах: «Франція піде до кінця. Французи радше дадуть себе вибити до ноги». — «Я не сумніваюсь ні хвилі, що французи мужньо дадуть себе вибити до ноги», — заявив пан де Шарлюс, ніби йшлося про найпростішу в світі річ, але це зовсім не означало, що він у цій притузі бодай пальцем кивнув би. Просто він хотів затерти справлене з необачности враження пацифіста. — Яв цьому не сумніваюсь, але питаю себе, хто, зрештою, уповноважував пані Сару Бернар промовляти іменем Франції. Здається, я не знайомий із цим чарівним, цим бо-жистим юнаком!» — додав він, побачивши когось наразі не впізнаного, а може, ніколи не баченого. Він уклонився йому так, ніби у Версалі вітав когось із княжат, і, користаючи з нагоди, огулом заживав безкоштовної втіхи (так само, коли я був маленький, а моя мама замовляла щось у Буасьє чи Ґуаша, я брав, як почастунок однієї з кондитерських дам, цукерка зі скляної вази, виставленої на прилавку, за яким вона засідала),— взявши чарівного юнака за руку і довго стискаючи її з-пруська, вирячував на нього очі, розплившись у застиглій усмішці, — так колись усміхався фотограф, коли нам доводилося йому позувати за кепського освітлення: «Пане, я зачарований, щасливий з вами познайомитися. У нього гарне волосся», — сказав він, звертаючись до Жюп’єна. Потім підійшов до Моріса, аби вручити йому п’ятдесят франків, але спершу взяв його за стан. «Ти ще ні разу не згадав, що підколов жіночку в Бельвілі». І пан де Шарлюс захарчав від захвату, нависаючи над Морісовим обличчям. «Що ви, пане бароне, — гукнув жиґоло, якого забули попередити, — як ви могли повірити в щось таке?» — байдуже, правда це була чи вигадка, оскаржений визнав такий вчинок за мерзоту і силкувався відмагатися. «Як би я міг чіпати ближнього? Боша, так, бо нині війна, але жінку, та ще й стару!» Таке проголошення доброчесних засад подіяло на барона як холодний душ, він байдуже розлучився з Морісом, не забувши, проте, вручити йому гроші, — з кривою міною одуреного, того, хто не хоче скандалити і платить, згнітивши серце. Прикре враження баронове узятник поглибив ще дужче, подякувавши йому в такий спосіб: «Пошлю це моїм старим, але прибережу дещицю для братика на фронті». Цей зворушливий вияв почуттів розчарував пана де Шарлюса не менше, ніж їхня осоружна для нього мова, сповнена селянської простодушности. Жюп’єн навчав їх не раз, що треба бути бахуристішим. І ось котрийсь із них, прибравши такої міни, ніби признавався до сатанізму, ризикнув: «Знаєте, бароне, ви не повірите, але коли я був щеням, я підглядав крізь дірку від ключа, як лапаються мої батьки. Це зіпсуття, еге ж? Ви скажете, я вас дурю, але це правда, їй-бо, ось вам хрест, щоб я до ранку не дожив». Пана де Шарлюса укидали в розпач і заразом у сказ ці штучні потуги на збоченство, що виявляли стільки глупоти й наївности. Ба його не вдовольнив би й найбісніший лиходій чи вбивця, адже вони не розводяться про свої злочини; з другого боку, в садиста живе — навіть у найшляхетнішого, мало того, тим більшою мірою, чим щиріша його шляхетність, — жадоба зла, якого лиходії, пускаючись берега з іншою метою, не потраплять заспокоїти.
Даремно молодик, запізно збагнувши свою помилку, проголошував, що не терпить фараонів, і в зухвальстві своїм зайшов так далеко, що запропонував баронові: «Призначмо зди-банку» — чари розбилися. Відчувалася «липа»— як у книжках письменників, які силкуються вжити арго. Марно молодик перелічував усі «свинства», які виробляв із жінкою; пана де Шарлюса вразило тільки кричуще убозтво тих свинств. А втім, причина була не лише в нещирості. Ніщо не загнане в такі тісні суточки, як насолода і гріх. У цьому разі, ледь змінивши сенс виразу, можна справді сказати, що ми завжди крутимося в тім самім злочиннім колі.
Пана де Шарлюса мали тут за принца, тож у цьому закладі оплакували смерть того, про кого жиґоло мовили: «Не знаю, як його величати, мабуть, чи не барон», хоча то був не хто інший, як принц де Фуа (син його дружив із Робером де Сен-Лу). Дружина гадала, ніби він пропадає у клубі, тимчасом як він цілі години висиджував у Жюп’єна, теревенячи або розповідаючи світські історії апашам; чоловік він був високий і гарний, як і його син. Диво дивне, але пан де Шарлюс і гадки не мав, що принц поділяє його уподобання — може, тому, що зустрічав його тільки в салонах. Подейкували, що свої уподобання він переносив колись навіть на свого рідного сина, ще гімназиста (Роберового приятеля), та, мабуть, це плітки. Навпаки, глибоко свідомий не знаних багатьом звичаїв, він ревно стежив за тим, із ким водився його син. Якось один пан, мужицької ложі, погнався за юним принцом де Фуа аж до отчого палацу і вкинув йому у вікно записку, — підняв її натомість батько. Але хоч нахаба і не належав з погляду аристократичного до товариства пана де Фуа-старшого, з другого боку, він таки належав до одного з ним кола. Цей чоловік завиграшки знайшов серед спільних знайомих посередника і заткнув рота панові де Фуа, довівши, що не хто, як сам молодик спровокував його, старшого чоловіка, на цей вибрик. І йому можна було повірити. Принц де Фуа міг уберегти сина від небажаних знайомств, але не від голосу крови. А втім, юний принц де Фуа залишився, як і його батько, незнаний з цього боку серед людей свого кола, хоча й зайшов дуже далеко з людьми іншого кола.
«Який він приступний! Хто б сказав, що це барон», — дивувалися деякі завидники, коли пан де Шарлюс у супроводі Жюп’єна пішов собі, не перестаючи нарікати дорогою на цноту молодика. Судячи з невдоволеної міни Жюп’єна (який мав би завчасу вишколити хлопця), на фальшивого душогуба чекала добра почубенька. «Це ж цілковита протилежність тому, що ти казав, — обурювався барон, аби Жюп’єн надовго затямив його науку. — Виглядає на звичайного поштивця, шанує свою родину». — «А з батьком у нього сварка, — зауважив Жюп’єн. — Мешкають разом, а харчуються у двох різних барах». Проти смертовбивства цей грішок виглядав абищицею, але Жюп’єн, розгубившись, хапався за соломинку. Барон не озвався ні словом: позаяк він прагнув, аби про його втіхи дбали загодя, то хотів мати ілюзію, що в цьому разі про них не подбали. «Це справжнісінький бандит, він просто намагався вас ошукати, він надто наївний», — додав Жюп’єн, виправдовуючись, але тільки вразив самолюбство пана де Шар-люса.
«Він, мабуть, щодня проїдає мільйон», — вирік двадцяти-двохрічний молодик, він ляпав не думаючи і сам вірив своїм словам. Незабаром заторохтів повіз, приїхавши по пана де Шарлюса. Аж це я узрів, як із суміжного номера, повільно ступаючи, вийшла немолода, як мені здалося, дама у чорній спідниці. Її супроводжував військовик. Я одразу ж збагнув, що вклепався: то був священик. Така рідкісна, а у Франції то й зовсім виняткова постать — священик-гріховода. Ясна річ, військовик збиткувався зі свого супутника, висміюючи невідповідність його поводження сутані, а панотець із поважною міною, підносячи до свого розпашілого обличчя палець доктора богословства, вирік: «Що вдієш, я не (я очікував: святий) янгол». Зрештою він уже квапився і прощався з Жюп’єном — той, відпровадивши барона, повертався нагору, але грішний довгополий з неуважности забув заплатити за номер. Дотепність ніколи не підводила Жюп’єна, він потрусив карнавкою, куди складав платню з клієнтів, і забряжчав нею, гукнувши: «На потреби парафії, пане абате!» Розстрига перепросив, кинув монету і зник.
Жюп’єн прийшов по мене в темну нору, звідки я не смів рипнутися. «Вийдіть на хвилинку до вестибуля, там сидять мої хлопці, а я тим часом замкну номер нагорі: адже ви його винаймали, у нас так заведено». Принципал був там, я заплатив. У цю мить зайшов молодик у смокінгу і владно спитав у принципала: «Чи не міг би я завтра мати Леона за чверть одинадцята, а не об одинадцятій, бо я снідаю в місті?» — «Це залежить від того, — відповів принципал, — наскільки його затримає абат». Очевидно, відповідь не вдовольнила молодика у смокінгу, — він ладен був уже визвіритися на абата, але гнів його окошився на мені, щойно він помітив, що я наближаюся до принципала: «А це хто? Як це розуміти?» — прошепотів він тихим, проте лютим голосом. Принципал, геть роздратований, пояснив, що моя присутність нічого не означає, просто я пожилець. Молодика у смокінгу таке пояснення не заспокоїло. Він знай приказував: «Казна-що, такого не повинно бути, ви ж знаєте, я це ненавиджу, через вас ноги моєї більше тут не буде». Проте навряд щоб він збирався виконати свою грізьбу, бо хоч пішов розсатанілий, але нагадав, щоб Леон постарався звільнитися за чверть одинадцята, а то й о пів на одинадцяту, якщо це можливо. Жюп’єн вернувся і вийшов зі мною надвір.
«Мені б не хотілося, щоб ви думали про мене зле, — озвався він. — Цей дім приносить мені менше зиску, ніж ви гадаєте, я мушу тримати чесних пожильців, а з ними, їй же бо, тільки проїдаєш гроші. Тут, на противагу кармелітам, завдяки гріху живе цнота. Ні, якщо я винайняв цей дім, тобто ви-найняв за посередництвом домодержавця, — ви його бачили, то лиш на догоду баронові, на розраду його старечих літ». Жюп’єн натякав не на садистську сцену, свідком якої я був, і не на баронове збоченство. Барон і для балачок, і для компанії, і для гри в карти волів чернь, а та на цьому наживалася. Напевне, снобізм щодо голоти можна зрозуміти, як і всякий інший. Обидва ці різновиди снобізму, зрештою, чергуючись, зливалися водно у панові де Шарлюсі, — для великосвітських салонів ніхто не здавався йому достатньо елегантним, так само як ніхто не тхнув достатньо апашем у другому випадку. «Я ненавиджу, коли хтось ні риба, ні м’ясо, — просторікував він, — буржуазна комедія манірна, а мені подавай або принцес із класичної трагедії, або грубий фарс. Жодної золотої середини — «Федра» чи «Паяци». Але, зрештою, рівновагу між цими двома видами снобізму порушено. Чи то зі старечої втоми, чи то через те, що його чуттєвість не гребувала вже підніжною пашею, барон тепер жирував із «низотою», несамохіть ступаючи у слід того чи іншого зі своїх великих предків— дука де Ларошфуко, принца д’Аркура, дука де Беррі, які, як показав нам Сен-Сімон, проводили своє життя в одному гурті з лакеями, що циганили у них великі гроші, поділяючи з ними гру, аж відвідувачам ставало ніяково за цих магнатів, коли вони бачили, як ті сидять запанібрата зі своєю челяддю за картами чи за чаркою. «А головне — я пішов на це, аби вберегти його від прикрощів, — додав Жюп’єн, — бо барон, бачте, старе дитя. Навіть тепер, коли він має все, чого душа забажає, він пускається кудись галайсвіта і наражається на бешкети. А за теперішніх часів із такого гойного чоловіка, як він, можуть три шкури здерти. Мабуть, ви чули про готельного боя — той мало не вмер зі страху, таку-бо купу грошей запропонував йому барон, аби тільки той до нього прийшов? (До нього додому, яка нерозвага!) Цей хлопець, а він тільки жінок любив, — заспокоївся, зрозумівши, чого хоче барон. Чуючи про всі ці грошові обіцянки, він узяв барона за шпигуна. І зітхнув полегшено, переконавшись, що від нього вимагається запродати не вітчизну, а власне тіло, що, може, не набагато моральніше, зате не так небезпечно, а, головне, легше!» Слухаючи Жюп’єна, я казав собі: «Яка шкода, що пан де Шарлюс не повістяр, не поет! Не тому, що він зумів би описати те, що видне оку кожного, а тому, що становище, до якого ярість довела такого, як Шарлюс, повсякчас породжує круг нього сором, змушує його сприймати життя поважно, збагачувати насолоди емоціями, і він уже не може зупинитися, завмерти в іронічному поверховому погляді на світ, як не може в ньому замулитися джерело болю. Майже за кожним разом, у чомусь освідчуючись, він зазнає зневаги, а то й ризикує опинитися за ґратами». То не дітей, а поетів виховують ляпасами. Якби пан де Шарлюс був романіст, цей дім, що Жюп’єн улаштував для зменшення ризику, принаймні (завше доводиться боятися поліційної облави) ризику, пов’язаного з якимсь вуличним знайомцем, у кому барон не завжди був певен, міг накликати на його голову лихо. Але у мистецтві пан де Шарлюс був лише дилетант, писати він не збирався та й не мав до писання хисту.
«А втім, мушу признатися, — провадив Жюп’єн, — якоїсь скрухи через ці підробітки я не дознаю. Тутешня робота сама по собі, не можу більше критись перед вами, мені до вподоби, вона дає відчути смак життя. Хіба заборонено брати платню за те, в чому ми не вбачаємо нічого лихого? Ви освіченіші за мене і можете мені сказати, що Сократ відмовлявся брати гроші за уроки. Але в нашу добу так не думають ні професори філософії, ні лікарі, ні драматурги, ані театральні директори. Але не думайте, що у своєму ремеслі я стикаюся тільки з шумовинням. Звісно, директор такого закладу приймає, мов та кокотка, тільки чоловіків, але які це видатні кожен у своїй царині чоловіки, до того ж, посідаючи певне становище в суспільстві, вони куди витонченіші, вражливіші й симпатичніші за інших. Цьому домові недовго перетворитися, запевняю вас, на інтелектуальний салон чи пресове агентство». Але в очу мені й досі стояло, як парили трійчаткою пана де Шарлюса.
І по щирості сказати, кожен, хто добре знав пана де Шарлюса, його пиху, його пересит світськими втіхами, його вереди, що легко переходили в захоплення чоловіками найнижчого штабу і найгіршого ходу, може чудово зрозуміти, що та сама грубенька фортуна, випавши якомусь парвеню, засліпила б його, дозволяючи йому видати дочку за дука і запрошувати високостів на лови — натомість пан де Шарлюс радів тому, що мав змогу посідати одним чи двома закладами, де завжди перебували молодики, готові до його послуг. Хто знає, чи були вони справді потрібні для його збочення; він був нащадок стількох великих панів, принців крови та дуків, які, за словами Сен-Сімона, не спілкувалися ні з ким «із тих, хто заслуговував на згадку» і збавляли час, ріжучись у карти з лакеями та програючи величезні суми. «А тим часом, — відповів я Жюп’єнові, — цей дім щось зовсім інше, гірше, ніж дур-дом, — шаленство тих, хто в ньому живе, режисероване, його відтворюють, воно зриме, це істний пандемоніум. Я, наче каліф із «Тисячі й одної ночі», нагодився рятувати того, кого репіжать, мов Сидорову козу, але мені показали іншу казку з «Тисячі й одної ночі», де жінка, обернена в сучку, свідомо змушує себе батожити, аби повернутися до своєї первісної подоби. Жюп’єна нібито вразили мої слова, він збагнув, що я бачив баронів прочухан. Йому заціпило, а я тим часом зупинив фіакр; аж це раптом, із гожою дотепністю, дивною у тих, хто виліпив сам себе, і схожою на дотепність, із якою він вітав Франсуазу або мене на подвір’ї нашого дому, Жюп’єн вирік чарівні слова: «Як ви гарно сказали про казки з «Тисячі й одної ночі». Але я знаю казку, чимось пов’язану з назвою одної книжки, яку я бачив у барона (він натякнув на переклад «Се-зама і Лілей» Рескіна, що я надіслав панові де Шарлюсу). Якби вам коли забаглося побачити не кажу сорок, а десять розбійників, вам досить заявитися сюди, щоб дізнатися, чи я вдома, хай пан лише погляне на вікно, ото що нагорі, — як я залишу відкриту й освітлену фрамугу, знайте: я прийшов, можна вступати. Це моє особисте «Сезаме, відчинись». Я кажу лише про Сезам. Бо стосовно лілей, якщо вам потрібні саме вони, раджу шукати деінде». І хвацько віддавши мені чолом, бо аристократична клієнтура і ватага молодиків, де він верховодив, як той пірат, навчили його певної невимушености, Жюп’єн уже збирався був покинути мене, аж це вибухла бомба, якій не передувало виття сирени, і він порадив мені не поспішати; негайно було відкрито загороджувальний вогонь, такий сильний, що сумнівів не лишалося: німецький літак летить просто над нами.
У млі ока вулиці стали смоляні. Лише іноді ворожий літак, линучи низенько, освітлював місце, куди хотів скинути бомбу. Я вже не міг відшукати дороги. Мені згадалось, як одного дня дорогою на Распельер я спіткав літак, побачивши якого мій кінь став дуба, ніби узрів бога. Я подумав, що нині зустріч була б іншою і що мене б убив цей злий бог. Я наддав ходи, аби втекти від нього, наче мандрівець, заскочений зненацька прибоєм. Я кружляв по зачарованому колу чорних майдані^, звідки ніяк не міг вибратися. Нарешті мені почала присвічувати заграва пожару — і я під безугавний рев гармат зумів вийти на дорогу. Але думки мої повернули на інше. Я думав про Жюп’єнів дім, напевно, вже обернений у руїну, бо ж бомба упала зовсім близько від мене, щойно я з нього вийшов, про дім, де пан де Шарлюс цілком міг би накреслити на стіні: «Содом», як це вчинив, хто знає, чи вже не під час виверження, невідомий помпеєць. Але чи обходили сирени і «ґотаси» тих, хто прийшов жирувати? Хіба в палі кохання нам до думок про соціум чи природу? Буря шаліє на морі, кидаючи судно на всі боки, з неба цвигають кручені вітром потоки, а ми лиш на секунду звертаємо на це увагу, аби відмахнутися від завданого нам клопоту, від цієї могутньої декорації, де ми важимо так мало, — і ми, і тіло, до якого горнемося. Сирена, звістуючи повітряний наліт, хвилювала Жюп’єнових клієнтів не більше, ніж наближення айсберга. До того ж під загрозою своїй фізичній безпеці, вони звільнялися від давнього хворобливого ляку. Проте хибно думати, що шкала страхів відповідає шкалі їхніх причинців — небезпек. Можна більше боятися нічниць, ніж поєдинку, щурів, ніж лева. Кілька годин поліційні агенти, дбаючи радше про життя мешканців, річ таку незначну, не важилися б їх компрометувати. Того чи іншого постояльця більше, ніж здобута моральна вольність, спокушав морок, що раптом запав надворі. Декотрі з цих помпейців, уже зрошені вогнистим дощем, навіть зійшли в переходи метро, чорні як катакомби. Звісно, вони знали, що не залишаться там самі. Тим часом пітьма, заливаючи все, ніби нова стихія, діє на декого як нездоланна спокусниця, бо відкидає перший етап утіхи і вводить нас без жодних вступів у царину пестощів, куди зазвичай ми доступаємося лише згодом. Незалежно від того, хто предмет нашого жадання — жінка чи чоловік, хай навіть приступний, хто не вимагав би нескінченно довгих церемоній у салоні (принаймні вдень), увечері (хай навіть на тьмяно освітленій вулиці) відбувається лише прелюдія, коли єдино очі пожирають ще зелені виноґрона і коли страх перед пішоходами, а також перед тим, кого ми жадаємо, дозволяє нам лише дивитися й говорити. У темряві від усієї цієї одвічної гри не залишається каменя на камені, руки, губи, тіла можуть перші розпочати гру. Якщо нам дадуть відко-ша, завжди можна зіпхнути свою провину на пітьму. Якщо ж до нас доброзичливі, безпосередня відповідь тіла, яке не ухиляється, а горнеться, дає нам про ту (або про того), до кого ми німотно звертаємося, уявлення як про особу, позбавлену забобонів, особу приступну, і наша радість зростає, ми вгризаємося в м’якуш овоча, не пожираючи його очима і не питаючи дозволу. А темрява все триває: затоплені в цю нову стихію, Жюп’єнові клієнти відчували себе подорожанами, — вони зібралися тут, аби споглядати природне явище на взір припливу чи затемнення, і замість розкошів у цілком готовому хатньому вигляді заживати солодощів випадкових зустрічей серед невідомости, справляючи під вулканічне дудніння бомб біля підніжжя помпейського бурдею, у катакомбних сутінках таємні обряди.
У залі зібралося чимало людей, але тікати не збирався ніхто. Вони не зналися між собою, а проте належали, — це зразу впадало в око — приблизно до одного кола, багатого й аристократичного. Зовнішність кожного була позначена бридким тавром, мабуть, через потурання ницим утіхам. Один із них, колос, мав обличчя, всіяне буряковими плямами, мов той опияка. Я довідався, що сам він спершу не пив, засягаючи втіхи хіба у споюванні молодиків, але потім злякався мобілізації (хоча йому перескочило за п’ятдесят), бо весь обріс салом, і з ляку заходився пити не викисаючи, намагаючись відпа-стися за сто кіло, бо таких ваговиків звільняли. Тепер колишній розрахунок обернувся налогом, і його завжди можна було знайти у шинку, куди він, попри суворий нагляд, примудрявся тікати. Та тільки розтулив він рота, як я переконався, що цей чолов’яга, хоч на розум і не багатий, був вельми знаючий, освічений і культурний. Увійшов ще й інший чоловік— із вищого світу, зовсім юний, чудово розвинений фізично. Щоправда, на його зовнішності ще не помічалося стигматів зіпсуття, але, на превеликий жаль, щось явно вже точило йому душу. Він був високий, хороший на виду, репліки його свідчили про кебету куди вищу за кебету сусіди-алко-голіка, без пересади можна було сказати, що на розум йому не збуває. Але що б він не казав, слова його супроводжувалися зовсім недоречною міною. Немовби посідаючи невичерпною скарбоною виразів людського обличчя, він жив ув іншому світі й добував на світло денне ці вирази не в тій черговості — сипав начебто навмання усмішками та поглядами без усякого зв’язку з тим, що чув круг себе. Сподіваюся — він-бо, мабуть, ще живе, — юнак став жертвою не хронічної хвороби, а минущої інтоксикації. Очевидно, якби хтось зажадав від усіх цих чоловіків візитівок, його здивував би їхній високий суспільний статус. Але певна нецнота, і то най-сильніша з усіх, брак волі до опору, збирала їх, ув окремих, щоправда, номерах щовечора, отож якби їхні імена були відомі світським дамам, вони поступово втратили б із поля зору як обличчя цих чоловіків, так і всяку нагоду приймати їх у себе. Запрошення вони ще отримували, проте звичка привела їх до цього зовсім особливого борделю. Зрештою вони не дуже з цим і крилися, на противагу готельним боям, робітникам та іншим людям на послугах їхніх утіх. Окрім причин, про які неважко здогадатися, це пояснювалося ще й ось чим: для робітника чи для лакея іти до Жюп’єна було все одно, що для порядної жінки відвідувати будинок розпусти; дехто, признаючись, що завітав туди, виправдовувався тим, що мав такий гріх лише раз, а сам Жюп’єн, чи то рятуючи їхню славу, чи то уникаючи всякої конкуренції, запевняв: «Де пак! До мене він не ходить, сюди його не затягнеш налигачем». Для світських людей це не так важливо, тим паче, що ті з них, хто не заглядає у такі місця, не знають, із чим їх їдять, і не цікавляться вашим життям. Натомість якби там опинився той чи інший механік із льотного клубу, колеги, шпигуючи за ним, не зайшли б туди нізащо у світі зі страху, як би про це не роздзвонили.
Дорогою додому я розмірковував, як швидко сумління перестає співпрацювати з нашими звичками, як воно полишає їх напризволяще, не дбаючи вже про них, і як з огляду на це ми дивувалися б, дізнаючись із побічних джерел, — певні, що звички заполонюють усю істоту, — про вчинки людей, чия розумова і моральна вартість потрапить розвиватися незалежно в зовсім протилежному напрямку. Очевидно, погане виховання або просто невихованість, разом зі схильністю до заробітків, забезпечуваних якщо й не найменш прикрим способом (чимало ремесел можуть виявитися в остаточному підсумку куди любішими, але ж хіба, приміром, хворий не сплітає собі зі своїх маній, зречень та ліків ще тяжчого існування, ніж це зробила б сама хвороба, часто легка, з якою він, як йому здається, цим способом бореться?), то бодай менш трудомістким, і довели цих «молодиків» до того, що, сказати б, у цілковитій невинності й за благеньку оплату вони робили те, що не справляло їм жодної насолоди і попервах не могло не будити в них гострої відрази. На цій підставі можна було вважати їх за зіпсутих до шпику кісток, та ба, вони показували себе і з кращого боку: не тільки на війні, де виявляли себе чудовими вояками, незрівнянними «зухами», а й у цивільному житті, де доводили свою добросердість і бували цілком порядними людьми. Вони давно вже перестали розуміти, що в їхньому житті моральне, а що ні, — просто жили життям свого оточення. Тож, вивчаючи деякі періоди стародавньої історії, не варто надто дивуватися, що путящі люди без вагання брали участь у масовій різанині чи у кривавих людських офірах, — їм це запевне видавалося чимось природним.
А втім, помпейські картини у Жюп’єновім домі чудово гармоніювали (усім тим, чим вони нагадували кінець французької революції) з добою, досить схожою на Директорію, і, здавалося, ця доба не за порогом. Випереджаючи мирний договір, криючись у темряві, щоб не надто демонстративно порушувати поліційні приписи, скрізь по новій влаштовувано танці, нічні оргії. До того ж у повітрі вже відчувалися певні мистецькі віяння, не такі антинімецькі, як у перші роки війни, даючи віддихатися знеможеним від задухи умам; але тому, хто осмілився б їх висловити, довелося б мати патент на громадянськість. Один професор написав прегарну книжку про Шиллера, на неї відгукнулися газети. Проте, перш ніж згадано автора, писалося — в дусі цензорського imprimatur[13] — що він був на Марні та під Верденом і заслужив п’ять відзнак, а двоє його синів полягли смертю хоробрих. Тільки тоді хвалено його за ясність і глибину розвідки про Шиллера, якого дозволено назвати великим, аби тільки замість «великий німець» стояло «великий шваб». То був пароль, таку статтю пропускали до друку негайно.
ebooksa