Тут барон де Шарлюс мав рацію. Треба було бачити, розповідали мені, короткі хвилини мовчання та вагань пані де Форшвіль, подібні до коротких хвилин, потрібних не так для висловлення, як для сформулювання особистого погляду, перш ніж озватися найпереконливішим тоном: «Ні, я не думаю, щоб вони взяли Варшаву»; «Мені не здається, щоб нам стало духу протриматися ще одну зиму»; «Чого б мені не хотілося, то це калічного миру»; «Чого я побоююся, даруйте за відвертість, то це нашого Парламенту»; «А все ж таки я вважаю, що нам до снаги прорвати ворожу лінію». І щоб не подумали, ніби вона чогось не доказала, Одетта, страшенно манірячись та ламаючись, додавала: «Я не кажу, що німецькі війська б’ються погано, — просто їм бракує задерикуватосте». Вимовляючи слово «задерикуватість» (або й просто «заїдливість»), вона тицяла вниз п’ястуком, ніби щось вимішувала, і підморгувала, як хлопець-пекарчук, уживши цехове слівце. В її мові дедалі дужче виявлялося захоплення Англією, і тепер вона вже не задовольнялася, як колись, епітетами «наші сусіди по той бік Ла-Маншу» чи — у кращому разі — «наші приятелі англійці», а могла собі дозволити й «наші вірні союзники». Зайве додавати, що вона ніколи не поминала нагоди приточити в кожен слід вираз фер плей[4], нагадуючи, що для англійців німці нечесні гравці, або сказати: «Що нам треба, то це виграти війну, як мовлять наші хоробрі союзники». До того ж вона досить незграбно (щонайменше!) сполучала ім’я свого зятя з усім тим, що стосувалося англійських солдатів, та задоволенням, яке давало йому співжиття з австралійцями, як, зрештою, й зі шкотами, новозеландцями чи канадійцями. «Мій зять, Сен-Лу, знає тепер арґо всіх бравих томмі[5], він знаходить спільну мову із людьми з найвіддаленіших домініонів і так само щиро, як із генералом чи командувачем бази, братається з най-скромнішим прайвит[6].
Хай цей ліричний відбіг стосовно пані де Форшвіль, поки я вештаюся бульварами з бароном де Шарлюсом, наснажить мене на ще один, хоч і довший, але корисний для опису тієї доби, на відбіг, присвячений взаєминам між Брішо та пані Вердюрен. Так от, хоч як безжально брав бідолашного Брішо на сміх пан де Шарлюс (бо ж барон був натура тонка, ще й свідомий германофіл), Вердюрени витирали об нього ноги ще й не так. Звичайно, їм як шовіністам, мали подобатися статті Брішо, не гірші, зрештою, від багатьох інших, якими смакувала пані Вердюрен. Але насамперед, якщо ви не забули, уже в Распельєр Брішо для Вердюренів обернувся з великої людини, — якою видавався їм давніше, — коли й не в цапа-одбувайла, як Саньєт, то принаймні у предмет погано маскованих поглумок. А все ж він і досі зоставався найвір-нішим із вірних, і це запевняло йому пільги, передбачені неписаним статутом для фундаторів та членів «кланчика». Але в міру того як — чи то через війну, чи то завдяки швидкій кристалізації елеґантности, дуже й дуже запізнілій, — хоча конечні її елементи, незримі у своїй сукупності, вже віддавна просякали салон Вердюренів, — цей салон відчиняв двері для нових гостей, а вірних, принаду для свіжого товариства, запрошувано чимраз рідше, не був винятком тут і Брішо. Попри Сорбонну й Інститут його довоєнна слава не виходила за межі салону Вердюренів. Але коли він узявся стругати мало не щодня статті, оздоблені тією шумихою[7], що нею він так часто і щедро частував вірних, хоча, з другого боку, багаті на глибоку ерудицію, якої він, типовий професор Сорбонни, і не ховав, хіба надавав їй різних форм дотепного жарту, — «великий світ» був просто засліплений. Зрештою бодай один раз він вирізняв когось, хто, аж ніяк не бувши нікчемою, міг прикувати до себе увагу плідністю свого ума та коморою пам’яти. Тож тимчасом як три дукині збиралися візитувати пані Вердюрен, три інші змагалися за честь запросити на обід велику людину, і Брішо, зрештою, відгукувався на одне з запрошень, то більше, що чув себе не надто зв’язаним із пані Вердюрен, позаяк та, роздратована успіхом його статей у Сен-Жерменському передмісті, пильнувала, щоб Брішо ніколи не міг зустрітись у неї з цікавою людиною, з якою він ще не був знайомий і яка поквапилася б заманути його до себе. Отож-бо газетярство (де Брішо загалом удовольнявся запізнілою демонстрацією талантів — похвальною, зрештою, і за чудові гонорари, — талантів, які він анонімно і безкоштовно марнував увесь свій вік у салоні Вердюренів, бо коли статті давалися йому, вигадливому та розумному, то цього не можна було сказати про його оповістки) привело б Брішо, певної миті навіть видавалося, ніби веде, до очевидної слави, якби не пані Вердюрен. Звичайно, статті Брішо не були аж такі блискучі, як це уявляли світські люди. Поряд із образами зовсім беззмістовними («Німці не посміють більше глянути в очі статуї Бет-ховена»; «Шиллер, мабуть, перевернувся у гробу», «атрамент, яким підписано нейтралітет Бельгії, ще не висох»; «Ленін виступає, але все говорить на степовий вітер») там траплялися й вульгарні загальники такого, скажімо, штабу: «Двадцять тисяч полонених, оце цифра»; «Наш провід візьме очі в руки»; «Ми хочемо перемогти, і край». Але скільки було туди намішано знання, розуму і слушних думок! Проте пані Вердюрен завжди бралася за статтю Брішо, тішачись наперед викриттям якоїсь бридні й учитувалася з найпильнішою увагою, аби мати певність, що не проочила чогось смішного. На жаль, кумедне там таки траплялося. Цитата, хоч би й найудаліша, якогось маловідомого автора чи принаймні маловідомого твору, інкримінувалась як доказ просто-таки нестерпної вчености, і пані Вердюрен нетерпеливо чекала обіду, щоб викликати у гостей вибухи сміху. «Ну й що ж ви скажете про вечірнього Брішо? Я згадала вас, коли прочитала тамту цитату з Кюв’є. Присягаю, він уже скрутився».— «Я ще не читав», — відповідав Коттар. «Як, ви ще не читали? Ви не уявляєте, якої втіхи ви себе позбавили. Можна було померти зо сміху». І рада душею, що хтось іще не читав, а отже, вона сама може виставити на очі всім гиля-гуси, пані Вердюрен веліла маршал-кові принести «Тан» і читала статтю сама, підкреслюючи з емфазою найпростіші фрази. Після обіду цілий вечір могла тривати ця антибрішотівська кампанія, сповнена, одначе, фальшивої стриманости.
«Урешті, бідолашний мій друже, все це огидне, і нам доводиться вболівати не тільки над нудними статтями. Говорять про вандалізм, про потрощені статуї. А хіба нищення стількох преслічних молодиків, цих незрівнянних поліхромних статуй — не вандалізм? Хіба місто, де вже нема жодного гарного чоловіка, не схоже на місто, де порозбивано всю скульптуру? Яку я матиму втіху, якщо піду обідати до ресторану, скоро мене обслуговуватимуть старі моховиті блазні, подібні до отця Дідона, або навіть жінота в очіпках, аж мені примариться, ніби я вступив у бульйонну Дюваля? Напевне, мій голубе, я маю право так говорити, бо прекрасне — це таки прекрасне в живій плоті. Велика радість, коли тебе обслуговують рахітичні істоти в пенсне і з тавром непридатносте до військової служби на обличчі! Тепер не так, як давніше, — в ресторані тішать твій зір уже не кельнери, а клієнти. Проте кельнера можна легко нагледіти знову, хоча їх і часто міняють, — але спробуйте довідатися, що воно за один і коли повернеться назад цей англійський поручник, який, може, явився сюди вперше, а завтра його, гляди, іще вб’ють. Авґуст, король Польський, обмінюючи, як розповідає чарівний Моран, чудовий автор «Клариси», один зі своїх полків на колекцію хінських ваз, зробив, на мій суд, погану оборудку. Уявіть лишень — усі ці росляві льокаї двометрового зросту, хлопець у хлопця, що оздоблювали монументальні сходи наших найкращих приятельок, усі до одного зложили свої голови, а вони ж узяли до рук зброю здебільшого тому, що їм правили, ніби війна потриває яких два місяці. О, хіба вони знали, як знаю я, потугу Німеччини і завзятість прусської раси», — сказав він, забувши про обережність.
І додав, схаменувшись, що так засвітився: «Я боюся за Францію не так через Німеччину, як через саму війну. У тилу думають, що війна — це тільки гігантський боксерський двобій, за яким усі спостерігають завдяки газетам. Але це щось зовсім інше. Війна —- це хвороба, і коли вам здається, ніби ми подолали її в одному місці, вона з’являється в іншому. Сьогодні визволено Нуайон, а завтра вже не стане хліба та шо-коляди, а позавтра той, хто поводився цілком спокійно і в разі потреби підставив би себе під кулю, не маючи про неї уявлення, ошаліє, вичитавши в газетах, що його рік уже призовний. Що ж до архітектурних забутків, унікальних шедеврів, на кшталт Реймського собору, то мене лякає не так їхнє знищення, як знищення великого числа будов, які роблять найменше французьке сільце і повчальним, і чарівним».
Я одразу подумав про Комбре, хоча давніше мені видавалося, ніби я здрібнію в очах дукині Ґермантської, зізнавшись у тому, яке скромне становище посідає там моя родина. Я застановлявся, чи не довели цього до відома Ґермантам і баронові де Шарлюсу Леґранден або Сванн, Сен-Лу або Морель. Але навіть таке замовчування було б не таке для мене прикре, як необхідність пояснювати. Я прагнув лише, щоб барон де Шарлюс не завів мови про Комбре.
«Не хочу мовити зле про американців, — провадив він, — їхня шляхетність, здається, невичерпна, а що в цій війні не було диригента, і паузи між прилученням до танцю нових виконавців виявилися задовгі, то вийшло так, що американці почали, коли ми майже закінчили, й можуть мати запал, що його чотири роки війни могли в нас остудити. Але перед війною вони любили наш край, наше мистецтво, щедро платили за наші шедеври. Чимало з них так і осіли в Новому Світі. Але саме це мистецтво, вирване з питомого ґрунту, як сказав би пан Баррес, геть розминається з тим, що було чарівною оздобою Франції. Замок правив за коментар до церкви, а сама вона, як місце прощі,— за коментар до рицарських поем. Я не збираюся надто розхвалювати свій рід і свої спілки, бо, зрештою, не про них ходиться. Але недавно, аби залагодити фінансові справи, я мусив відвідати, хоча стосунки між цим подружжям і мною дещо й охололи, мою синову, Сен-Лу, осілу нині в Комбре. Комбре — містечко, яких багато. Але наші предки були зображені на кількох вітражах як даро-давці, а на інших вітражах пишалися наші герби. Ми мали там свою каплицю, свої гробниці. Церкву зруйнували французи та англійці, бо вона правила німцям за спостережний пункт. Уся ця мішанина зацілілої історії та мистецтва, якою була Франція, обертається в руїну, але це ще не кінець. Я, звичайно, не такий простак, аби з родинних мотивів порівнювати руїну комбрейської церкви з руїною Реймського собору, що якимсь дивом так природно відтворив чистоту античної архітектури, чи Ам’єнського собору. Я не знаю, чи не розсипалася в порох піднесена рука святого Фірміна. Якщо це так, то найвище ствердження віри та сили духу зникло з цього світу». — «Зник його символ, пане, — відповів я. — Я теж, як і ви, поклоняюся деяким символам. Але було б абсурдом віддавати за символи реальність, яку вони символізують. Храмам слід поклонятися доти, доки для їхнього збереження не доводиться заперечувати істини, освячені ними. Піднесена рука святого Фірміна передає майже військовий наказ: «Хай нас розіб’ють, якщо так повеліває честь. Не офіруйте людей за камені, краса яких лише ненадовго закарбувала людську правду». «Розумію, що ви хочете сказати, — озвався барон де Шарлюс, — зі свого боку пан Баррес, який, на жаль, посилав нас стільки разів на прощу до страсбурзького пам’ятника і до могили пана Де-руледа, здавався вельми зворушливим і чарівним, пишучи, що Реймський собор не такий нам дорогий, як життя наших піхотинців. Ця заява осмішує гнів наших газет на німецького генерала, командувача тамтешнього сектора, який сказав, що більше цінує життя одного німецького вояка, ніж Реймський собор. Зрештою саме те, що кожен супротивник править одне й те саме, дратує і болить. Аргументи, якими німецькі промислові об’єднання доводять, що посідання Бельфором потрібне для оборони нації від нашого реваншу, власне, такі самі, якими керується Баррес, коли домагається Майнца, щоб оборонити нас від спроб нової навали бошів. Чому відзискання Ельзасу та Лотарингії видалося Франції недостатньою причиною для вступу в війну, але достатньою для її продовження, для того, аби щороку оголошувати її заново? Здається, ви вірите, що перемога Франції уже в кишені. Я в душі зичу її, не сумнівайтеся. Але відтоді як аліянти, слушно чи неслушно, повірили у швидку звитягу (особисто я, видима річ, захоплений таким розв’язанням, але бачу тільки силу паперових, піррових перемог, про ціну яких нам не говорять), а боші нині у звитягу вже не вірять, видно, як німці намагаються прискорити мир, а Франція прагне продовжити війну, — і це справедлива і наділена правом говорити про справедливість Франція! Але ж є ще добросерда Франція, і вона зобов’язана вимовити слова жалю, хоча б задля своїх власних дітей, а ще задля того, аби щовесни відроджені квіти могли лишати не тільки на могилах. Будьте щирий, любий мій друже, ви самі колись мені викладали теорію про речі сущі лише завдяки вічно відновлюваному творенню. Створення світу відбулося не за одним разом, казали ви, воно доконується з необхідности щодня. Отже, якщо ви чесний, ви не можете виключити зі своєї теорії війни. Наш знако-митий Норпуа може собі писати (видобуваючи один зі своїх риторичних аксесуарів, так само дорогих йому, на зразок «зорі перемоги» чи «генерала Мороза»): «Тепер, коли Німеччина захотіла війни, кості кинуто», — факт лишається фактом: щоранку знову оголошується війна. Отож той, хто прагне її продовжувати, такий самий винуватець, як той, хто її розпочав, а може, ще й більший, бо перший, мабуть, не передбачав усіх її звірств.
Словом, ніхто не скаже, що така довга війна, хай навіть і з переможним кінцем, не завдасть шкоди. Важко говорити щось із приводу безпрецедентної операції, можливі наслідки якої для організму не відомі. Звісно, загалом беручи, тривожні експерименти вдаються на славу. Наймудріші республіканці гадали, що відокремлювати Церкву від держави — божевілля. А проте все пішло як з маслом. Дрейфус реабілітований, Пікар — військовий міністр, ніхто і не писнув. Але чому ж не треба боятися перевтоми від цієї безперервної, багатолітньої війни? Що коїтимуть люди після повернення? Чи ця втома минеться, а чи зведе їх із розуму? Все може повернути на лихе як не для самої Франції, то принаймні для уряду, а може, навіть і для нашого ладу. Ви якось намовили мене прочитати чарівну Моррасову «Еме де Куаньї».
Вернімося до самої війни: хіба її розпочав не той-таки кайзер Вільгельм? Я маю серйозні сумніви. Але навіть як і він, то хіба не те саме зробив, наприклад, Наполеон, — те, що він зробив, я вважаю за огидне, але мене дивує, що це так жахає кадил Наполеона, адже ці люди в день оголошення війни репетували, як генерал По: «Я чекав цього дня сорок років! Це найкращий день у моєму житті!» Бачить Бог, чи обурювався хтось дужче за мене, коли в товаристві відводили стільки місця націоналістам, військовикам, і коли залюблеників у мистецтво оскаржували в тому, що їхнє захоплення згубне для вітчизни, бо кожна цивілізація, не військова, шкідлива! Світовцеві до генерала, як куцому до зайця. Якась вар’ятка мало не відрекомендувала мене панові Сіветону. Ви скажете, що я намагаюся лише дотримуватися світських правил. Але попри свою позірну фривольність вони запобігають багатьом вибрикам. Я завжди шанував оборонців граматики чи логіки. Через півсторіччя до нас доходить, що вони відвернули від нас чимало лиха. Проте наші націоналісти — це найбільші германофоби і найбільші «довершителі» під сонцем. Але за п’ятнадцять літ їхня філософія геть-то змінилася. Справді вони аж реґнуть вести війну далі. Одначе вже тільки з тим, щоб вигубити расу воїтелів, а також в ім’я миру. Бо військова цивілізація, якою вони захоплювалися перед п’ятнадцятьма роками, викликає в них жах, вони не тільки закидають Пруссії домінування у ній військового елементу, а й думають, що військові цивілізації завжди нищили все те, що вони сьогодні визнають за цінне, — не лише мистецтво, а й гожість. Досить якомусь давньому їхньому критикові навернутися до націоналізму, як він стає миротворцем. Він переконаний, що в кожній військовій цивілізації місце жінки на задвірках. Ніхто не зважиться йому відповісти, що дами середньовічних рицарів, як і Дантова Беатріче, сиділи, може, на троні не нижчому, ніж у героїнь пана Бека. Сподіваюся, скоро мене посадять за один стіл з якимось там російським революціонером чи просто з нашим генералом, який воює з відрази до війни, а також для того, аби покарати певний народ за культивування ідеалу, що його ми самі п’ятнадцять років тому вважали за єдиний стимул. Бідолашного царя шанували ще два місяці тому за скликання Гаазької конференції. Але тепер, коли вітають вільну Росію, забувають про підстави для такої хвали. Та-ким-то робом крутиться колесо світу.
А все ж Німеччина так щедро послуговується французькою фразеологією, аж виникає думка, що то, власне, Франція цитує Німеччину, повторюючи безперестанку, що «бореться за існування». Коли я читаю: «Ми битимемося з жорстоким і невблаганним ворогом, аж поки досягнемо миру, який убезпечить нас надалі від усякої агресії, і кров нашого славного воїна перестане литися даремно», або: «Хто не з нами, той проти нас», я не знаю, чиї це слова— кайзера Вільґельма чи пана Пуанкаре, бо обидва вони їх проказували разів з двадцять, майже цята в цяту, хоч, правда, мушу визнати, що кайзер у цьому разі наслідував президента Республіки. Певно, Франції не залежало б аж так на продовженні війни, якби вона залишилася немічна, а Німеччина не квапилася б так її закінчити, якби не підупала. Вона не така дужа, як давніше, але ще дужа, ось ви побачите».
У нього завелася звичка провадити балачку украй галасливо — з нервозности, з потреби вихлюпнути враження, від яких він мусив звільнитися — адже в жодному з красних мистецтв він себе не випробовував, — як пілот звільняється від бомб, хай навіть у чистому полі, там, де його слова не досягали нікого, а надто в салонах, де вони також падали куди попало, де слухали його зі снобізму та довіри, а що він тиранив слухачів, то й чи не з мусу, ба навіть зі страху. На бульварах його тирада мала засвідчувати ще й погорду до переходнів, — ось чому він і не поступався їм дорогою, і не знижував голосу. А що тиради гриміли й дивували, а головне — таки доходили до тями людей, то люди, обертаючись услід, могли взяти нас за поразників. Я звернув на це увагу пана де Шарлюса, але тільки розвеселив його. «Погодьтеся, це було б вельми втішно, — відповів він. — Так чи інакше, — додав він, — ніколи нічого не знаєш, кожен із нас ризикує щовечора тим, що назавтра потрапить до газети, до чорної хроніки. Чому б, власне, не розстріляти мене у Венсенських фосах? Щось таке спіткало мого діда в перших, дука Енґієнського. Голота аж до сказу жадає пустити блакитну кров, виказуючи тут більшу вибагливість, ніж леви. Бачте, для цих звірів, щоб кинутися на пані Вердюрен, досить подряпини на її носі. На носі, який за мого молоду називали рийком!» І він зареготав на все горло, наче ми були в салоні лишень удвох.
Іноді я бачив, як поява барона де Шарлюса вискіпує з мороку якихось непевних осіб, спонукаючи їх триматися громадкою на певній відстані від нього, і застановлявся, що йому було б приємніше, коли б я з ним розлучився чи йшов далі. Так, спіткавши старого чоловіка, враженого чорною неміччю, і помітивши з його некоординованих рухів, що йому загрожує напад, ми задумуємося, чи потребує він нашого товариства як можливої допомоги, чи, радше, ми для нього небажані свідки, від яких йому хочеться приховати свою недугу, а раз так, то сама наша присутність може прискорити пароксизм, тоді як абсолютний спокій його віддалить. Але можливість такого становища, коли ми не знаємо, залишити хворого, чи ні, засвідчується чимось наче п’яне виписування мисліте; проте у барона де Шарлюса ці розмаїті вихиляси, знак імовірного інциденту, щодо якого я не був певен, бажана чи небажана моя присутність, були, мов у згоді з якоюсь химерною мізансценою, «справою ніг» не його, барона, бо він пер прямо вперед, а замкненого кола підставних осіб. Одначе він волів, по-моєму, уникнути зіткнення і потяг мене в поперечну вулицю, темнішу за бульвар, куди бульвар, проте, без упину переливав, якщо тільки вони самі туди не напливали, — вояків усіх видів броні й усіх національностей, — цей приплив молодиків став для пана де Шарлюса нагородою і втіхою після відпливу чоловіків на фронт, який у перші дні мобілізації утворив у Парижі вакуум. Пан де Шарлюс, не вмовкаючи, захоплювався їхньою блискучою уніформою, яка обернула Париж у космополітичне місто, в порт, так само примарний, як задник, де маляр удав лише кілька споруд, аби на їхньому тлі можна було зібрати букет найрозмаїтіших і най-барвистіших костюмів.
Барон зберіг усю свою пошану і всю щиросердість до великих дам, звинувачених у капітулянтстві, як колись до дам, звинувачених у дрейфусарстві. Він тільки вболівав, що, опускаючись до політики, вони дають поживу «газетним пліткам». На самого барона ті плітки не впливали. Адже його легковажність відзначалася такою логічністю, що блакитна кров у поєднанні з уродою та іншими високими прикметами уявлялися йому чимось вічним, а війна, як і Дрейфусова справа, — вульгарною і перехідною модою. Якби дукиню Ґермантську розстріляли за намагання укласти сепаратний мир з Австрією, він би й далі вважав її за таку саму шляхетну і скомпрометовану не більше, ніж видається нам сьогодні Марія-Антуанетта, рокована на кару горлом. Пан де Шарлюс, шляхтич у дусі Сен-Вальє чи Сен-Меґрена, розмовляв зі мною рівно випростаний, штивний, з урочисто-поважним виглядом і ні на мить не виказував манер, якими зраджують себе люди його штабу. А проте чому між ними ніколи не натрапити на такого, хто б говорив із цілковитою щирістю? Навіть тепер, коли баронів голос лунав зовсім поважно, він фальшивив і нібито потребував ладнана.
А втім, пан де Шарлюс уже не знав, на яку ступити, він усе задирав голову, шкодуючи, що не захопив бінокля, хоча особливої потреби в ньому не було: навіть у небі військовики того вечора вилися численнішим, як звикле, роєм, оскільки вчорашній рейд цепелінів посилив пильність влади.
Після недавнього нальоту небо, що клубочилося ще більше, ніж земля, устигло вже втихомиритись, як море по хуртовині. Але, як і море по хуртовині, воно ще було не зовсім спокійне. Аероплани злинали, як ракети, женучи до зір, а прожектори поволі слали по розкраяному на ділянки небу, мов блідий зоряний пил, блудні молочні шляхи. Проте аероплани уже вписувалися поміж сузір’їв, і можна було забожитися, що ми стоїмо на другій півкулі, спостерігаючи ці «нові зірки».
Пан де Шарлюс не крив свого захоплення авіаторами, як не здолав утриматись і від вияву свого германофільства, а також інших нахилів, заперечуючи, зрештою, і те, і те. «Втім, я додам, що так само мене захоплюють і німці, літаючи в «ґота-сах». І на цепелінах, уявіть, скільки тут треба відваги! Це ж просто герої! І чи так уже важливо, що від усього цього потерпає цивільна людність, якщо по них гамселять із гармат! Ви боїтеся «ґотасів» і гармат?
Я відповів, що ні, хоч, може, це було й не так. Певне, лінощі привчили мене день у день відкладати працю, і я уявляв собі, що так само може бути й зі смертю. Як можна боятися гармат, якщо ти переконаний, що сьогодні в тебе не поцілять? А втім, виношувані окремо, ці думки про скинуті бомби та близьку смерть не обтяжували нічим трагічним моєї візії німецьких апаратів, поки якось увечері я став свідком бомбометання із одного з них, — хисткого, потятого в моїх очах хвилями туману на здибленому небі, хай і смертодайного, але такого, як дивитись, небесного і зоряного, аероплана. Адже елементарну реальність небезпеки ми можемо помітити лише в чомусь зовсім новому, нам невідомому, званому враженням, і воно часто, як у цьому, власне, разі, зводиться до лінії, лінії, що її накреслив замір, лінії, зарядженої зачаєною силою дії, здатної змінити її гін, тимчасом як на мості Згоди, довкола грізного, хоч і переслідуваного аероплана, — чисто тобі відбиті у хмарах водограї Єлисейських Полів, площі Згоди і Тюїльрі, — світлисті водомети прожекторів дугасто вигиналися під небом лініями, так само сповненими замірів, але замірів гнучких, замірів охоронних, що повзяли їх мудрі й дужі люди, кому, як пам’ятної ночі в донсьєрських касарнях, я був щиро вдячний за те, що вони так беззастережно взяли на себе клопіт боронити нас.
Ніч була так само гарна, як 1914 року, а Париж так само загрожений. Місяць точив лагідне і непогасне магнієве світіння, ніби заохочуючи востаннє ввібрати в себе нічні образи чудових архітектурних ансамблів на зразок Вандомсь-кої площі та площі Згоди, і моя тривога перед бомбами, готовими їх нищити, надавала, за контрастом, їхній ще незайманій красі якоїсь повні, змушувала їх ніби тягтися вгору, підставляючи під удари свої безборонні силуети. «Вам не страшно? — повторив пан де Шарлюс. — Парижани нічого не тямлять. Я чув, ніби пані Вердюрен скликає щодня гостей. Звісно, тільки чув, бо я нічого про них не знаю, я порвав із нею раз на все», — додав він, спускаючи не тільки очі, що було б цілком у його стилі, коли б нас минав якийсь зв’язківець, а й голову та плечі й підносячи руки жестом, що означав як не: «умиваю руки», то принаймні: «мені нема чого додати» (хоча я нічого й не питав). — Знаю, що Морель туди вчащає, — сказав він (згадавши його вперше). — Кажуть, він дуже шкодує за тим, що було, і прагне знову зі мною зійтися», — додав він, засвідчуючи воднораз легковірність мешканця Передмістя («Багато балачок про те, що Франція звертається до Німеччини частіше, ніж колись, і що навіть розпочато переговори») і закоханого, якого не остудила най-брутальніша відсіч. — У кожному разі, якщо він цього бажає, хай тільки скаже, бо я старший і мені не випадає робити перший крок». Про це можна було й не згадувати — все й так було ясно. Та й слова його були, зрештою, нещирі й змушували ніяковіти за пана де Шарлюса; неважко було здогадатися: кажучи, що перший крок робити не йому, він, навпаки, саме його й робив, сподіваючись, що я візьму на себе клопіт їх помирити.
Мені добре відома ця щира чи вдавана легковірність тих, хто в когось закоханий або просто не має до когось вступу і ладний приписувати тому комусь бажання, якого той, одначе, не виявив, попри чиїсь занудливі клопотання. Але з несподіваного тремоло в голосі, з яким пан де Шарлюс вимовив ці слова, із каламутних вогників у його зіницях, я відчув, що за цим таїлося щось більше за банальну настирливість. Я не помилився і приточу зараз два факти, які довели це мені заднім числом. (Я забігаю на багато років уперед, розповідаючи про другий факт, бо стався він уже після баронової смер-ти. Проте ця подія зайде куди пізніше, і ми ще матимемо не одну нагоду зустрітися з ним, коли він зовсім переродиться і стане невпізнанним, особливо коли ми побачимо його востаннє, під той час, коли він геть забуде про Мореля.) Перший із цих фактів зайшов через два чи три роки після того вечора, коли я простував бульварами з паном де Шарлюсом. Саме тоді, через два-три роки, я спіткав Мореля. Я зараз же подумав про пана де Шарлюса, про те, яку приємність справить йому зустріч зі скрипалем, і мені захотілось, аби Морель відвідав його, бодай один раз. «Він зробив вам стільки добра, — сказав я Морелеві, — він уже старий і стоїть, мабуть, одною ногою в могилі, час забути про колишні чвари і примиритися». Морель, здавалося, був цілком зі мною згоден, що примирення бажане, але категорично відмовився візитувати пана де Шарлюса. «Ви не маєте рації, — сказав я. — Не знаю тільки, що тут винне: упертість, лінощі, запеклість, хибно витлумачене самолюбство, цнота (можете бути спокійні, вам тут ніщо не загрожує) чи кокетство?» Скрипаль скривив обличчя, бо визнання йому, певне, коштувало немало, і відповів із дрожем: «Та ні, нічого такого тут нема й близько: цнотою я не журюся, запеклість... навпаки, мені майже його жаль, кокетство, яка в ньому потреба, лінощі теж відпадають, бо я цілі дні сиджу зі згорнутими руками. Ні, все це виключається, я... не кажіть тільки нікому, та й сам я, либонь, дурень, що кажу це вам, я... не можу до нього піти зі страху!» Він увесь тремтів. Я признався, що не зовсім розумію. «І не допитуйтесь, облишмо цю розмову, ви не знаєте його, як я, можу навіть сказати, зовсім його не знаєте». — «Але що ж він зробить вам лихого? Хай би ще між вами стояла якась ураза, а то ж нічого такого, навпаки, він буде сама доброзичливість. Ви ж бо знаєте: він добряк, яких мало». — «До лиха! Чи ж я не знаю, що добряк? Живий образ делікатности й порядности? Але дайте мені спокій, годі про це балакати, благаю, сором у цьому признатися, але мені лячно!»
Другий факт датується тим часом, коли пана де Шарлюса не було вже на світі. Мені надіслали від нього кілька сувенірів і листа у потрійному конверті, написаного принаймні за десять років перед смертю. Тоді він тяжко хворів і склав духівницю, але вичуняв, а потім знову занепав здоров’ям, і в такому, власне, стані ми його побачимо одного дня у принцеси Германської, — а лист лежав тим часом у вогнетривкій шафі з призначеними для кількох приятелів предметами, і пролежав сім років, аж поки барон геть забув Мореля. Ось цей лист, написаний дрібним письмом і твердою рукою:
ebooksa