Деякі чоловіки та жінки, сказати б, не підтопталися: обличчя мали молоде, поставу струнку, як і давніше. Але коли, аби щось сказати, ви підступали до єдвабної шкіри і делікатного овалу ближче, обличчя виявлялося зовсім іншим, як це буває із поверхнею листка, краплею води чи крови, вміщеними під мікроскоп. Тоді я бачив на нібито гладенькій шкірі численні масні плями і чув огиду. Риси теж не витримували такого збільшення. Зблизька лінія носа заламувалася чи заокруглювалася, ніс укривався тими самими масними кружальцями, що й ціле обличчя; а очі зблизька ховалися під капшуками, нівечачи схожість теперішнього виду на вид колишній, який ти сподівався віднайти. Отож коли здалеку гості видавалися молодими, то їхній вік зростав у міру наближення до лиця і можливости спостерігати великим планом; обличчя залежали від глядача, якому досить було стати на зручне місце і кидати на них далекі погляди, що зменшують об’єкт, наче скельце, приписане для далекозорих; для них старість, мов присутність інфузорій у краплині води, походила не так од віку, як, в очах спостерігача, од діоптрії.
Я спіткав там одного з моїх давніх товаришів, якого десять років бачив майже щодня. Хтось ізголосився поновити наше знайомство. Я підійшов до нього, аж це він озвався добре знайомим мені голосом: «Страшенно радий! Скільки літ, скільки зим!» Я мало не підскочив з несподіванки! Цей голос гучав немовби з удосконаленого фонографа, бо хоча й належав моєму приятелеві, а проте видобувався із гладкого, шпакуватого, зовсім не знаного мені добряги, і мені ввижалося, що тільки з допомогою якогось штучного, механічного трюка голос мого давнього колеги переміщено у старого й нецікавого гладуна. Проте я знав, що це був він: той, хто по стількох літах нас ізвів, аж ніяк не скидався на містифікатора. Він освідчив мені, що я ані кришечки не змінився , і я зрозумів, що так само він думає і про себе. Тоді я придивився до нього пильніше. Загалом, якби він не обріс так салом, можна б вважати, що в ньому багато чого збереглося. А проте не вірилося, що це таки він. Тоді я напружив пам’ять. Замолоду він мав блакитні очі; завше усміхнені, блудні, вони ніби шукали чогось, над чим я не загадувався, і що мало бути вінцем безкорисливосте, шукали, певне, Правди, домагаючись її у вічному неспокої, не без певного фіглярства, але з незмінною пошаною до всіх друзів сім’ї. Та відтоді, як він пошився у впливові, мудровані й деспотичні політики, ці блакитні очі, не знайшовши, зрештою, того, чого шукали, застигли, дивлячись тепер гостро, спідлоба. Веселощі, довірливість і наївність відповідно змінилися хитрою потайливістю. Далебі, мені вже здавалося, ніби я вклепався, аж це нараз я почув, як на якісь мої слова він вибухнув сміхом, своїм давнім непогамованим сміхом, що колись так чудово уживався із вічно блудним поглядом. Меломани вважають, що музика пана Зета зовсім не схожа на себе в оркеструванні пана Ікса. Це нюанси, невідомі дилетантам, але дитячий шалений притлумлений сміх у затінку погляду, гострого, як голубий, добре, хоча й трохи навскоси, заструганий олівець, це більше, ніж відмінність оркестрування. Сміх замовк; мені страх хотілося б упізнати товариша, але подібно до Одисея у Гомера, що кидається до померлої матері, чи до спірита, неспроможного вирвати у привида відповідь, хто ж він такий, а чи до відвідувача виставки електротехніки, нездатного повірити, що голос, відтворений фонографом без спотворення, колись видала жива людина, я перестав упізнавати свого приятеля.
Проте пора застерегти, що ритм самого часу для деяких осіб може прискорюватися чи уповільнюватися. Років чоти-ри-п’ять тому я випадково здибав на вулиці віконтесу де Сен-Ф’якр (невістку приятельки Ґермантів). Скульптурні риси здавалися запорукою її вічної молодосте. Зрештою, вона була ще молода. Але, попри її усмішки та вітання, я не зумів розпізнати її в дамі з такими почикриженими рисами, що годі було й думати відтворити овал обличчя. А все тому, що вже три роки вона заживала кокаїн та інші наркотики. Очі її, запалі, підсинені, світилися божевіллям. Рот кривила дивна гримаса. Вона встала, як мені сказали, тільки для цього ранку, бо вже цілими місяцями не покидає ліжка чи шезлонга. Отож-бо Час має до своїх послуг експреси і літерні потяги, які так і мчать до передчасної старости. Але паралельною колією, тільки назустріч, потяги мчать сливе з такою самою швидкістю. Я узяв пана де Куржіво за його сина, бо виглядав він напрочуд молодо (йому вже перескочило за п’ятдесят, але він показував на тридцятирічного). Пан де Куржіво знайшов тямущого лікаря, перестав пити і нічого не солив; він вернувся до третього десятка, ба йому не можна було дати й тридцяти. Бо на сьогоднішній ранок він ще й постригся.
Цікава річ: деякі різновиди явища старощів залежали від тих чи інших соціальних звичок. Дехто з великих панів, завжди носячи альпакові піджаки та старі солом’яні брилики, яких нізащо не надів би міщух, старілися на зразок садівників та хлопів, поміж яких вони жили. Брунатні плями засіювали їхні щоки, лиця жовтіли і темніли, як давні книжки.
З гадки мені не йшли і всі ті, хто, не мавши сили з’явитися сюди, вряди-годи передавав принцесі телеграми, де секретарі, перепрошуючи за їхню відсутність, намагалися створити ілюзію, що вони ще живуть, телеграми від імени хворих, які вже цілі роки конають, більше не встають, не рушають з місця і навіть, оточені легковажною увагою осіб, які провідують їх, спонукувані цікавістю туристів чи вірою прочан, лежать із заплющеними очима, з рожанцем у руках, відгорнувши ковдру, навіть уже не ковдру, а саван, такі собі фігури, висічені хворобою аж до кости у твердому і білому як мармур тілі, фігури, простерті на гробових плитах.
Жінки намагалися зберегти те, що надавало їхнім чарам своєрідности, але часто новий матеріал обличчя їм уже не пасував. Я жахався на саму думку, скільки мусило минути періодів, перш ніж звершилася така революція в геології лиця, жахався, бачучи, якої ерозії зазнали крила носа, які маси алювіального походження, вогнетривкі й темні, позаносили все обличчя.
Звичайно, деяких жінок можна було впізнати ще зовсім легко, обличчя в них залишилися майже ті самі, хіба що тільки, пристосовуючись до сезону, їхнє волосся припорошила сивина, ніби особлива осіння оздоба. Проте інші, серед них і чоловіки, зазнали такої цілковитої трансформації, що ідентифікувати їх було годі — що спільного було, скажімо, між чорнявим марнотратцем життя, закарбованим у нашій пам’яті, і старим чорноризцем, щойно явленим нашим очам, — отож ці казкові зміни насували думку вже не про акторське перевтілення, а про штуку одного з чудових мімів, уособленням яких є Фреґолі. Старій жінці збиралося на плач, коли вона зрозуміла, що непевна і журлива усмішка, така давніше невідпорно чарівна, не здоліє вже розквітнути на гіпсовій масці, накладеній на неї збіглими веснами. Але раптом їй розхотілося подобатися — головою муру не проб’єш, і вона почала послуговуватися театральною маскою, щоб смішити. Але майже всі жінки невтомно боролися зі своїми літами і гналися за вродою, що даленіла, наче сонце на спаді, чий останній блиск їм палко хотілося зберегти як зерцало власного обличчя. Аби допнутися свого, деякі намагалися розгладити шкіру, розширити її білу поверхню, зрікаючись пікантних ямочок, покірної усмішки, приреченої на загладу, і вже наполовину роззброєної; натомість інші, ба-чучи, що врода пропадає остаточно і що треба рятуватися експресією, подібно до тих, хто утрату голосу надолужує мистецтвом дикції, чіплялися за надуті губенята, прижмур, млосний зір, а часом за усмішку — хоча м’язи сваволили, і, усміхаючись, вони нагадували плакальниць.
А втім, навіть у чоловіків, лише злегка змінених (посивілий вус тощо), відчувалося, що ця зміна, зрештою, не фізична. Ми бачили їх ніби крізь забарвлений серпанок, крізь кольорове скло, яке змінювало їхнє обличчя, та насамперед ми бачили їх крізь щось таке, що робило їх мутними і свідчило: те, що являє нам себе «в натуральну величину», насправді від нас дуже далеко, і з тієї далечини, щоправда, відмінної від просторової, з її глибини, наче з другого берега, — ми це відчували, — розпізнавати нас для них так само сутужно, як і їх для нас. Хіба лиш пані де Форшвіль, ніби їй під шкіру впорснуто якусь подобу рідкого парафіну, від чого шкіра в неї надимається, зате не брижиться, скидалася на давню, уже навік «заспиртовану» кокотку.
«Ви переплутали мене з матір’ю»*— сказала мені Жільбер-та. І не помилилася. Але такий оптичний обман був для неї майже компліментом. Ми виходимо з того, що люди зосталися такі самі, а застаємо їх постарілими. Та коли ми беремо за вихідний пункт визнання їхньої старости, то по їхньому віднайденню вони виглядають у наших очах не так-то вже й зле. З Одеттою заковика була не лише в цім; її подоба, коли, знаючи її вік, ви сподівалися побачити стару жінку, більше скидалася на чудовий виклик законам хронології, ніж на збереження з допомогою радію та природних способів. Якщо я спершу її не впізнав, то не тому, що вона змінилася, а тому, що не змінилась анітрохи. По годинному знайомству уже з новими рисами, які час додавав людським істотам, та прикиданнях, що саме слід відняти, аби вони постали такими, як я їх знав, я блискавично доконував таких самих обрахунків нині, додаючи до колишньої Одетти число минулих відтоді літ, і одержана сума ніяк не узгоджувалася з особою, яка стояла переді мною, саме тому, що та нагадувала давню Одетту. Яку брали у всьому цьому участь рум’яна та фарба? Вона виглядала — завдяки гладенькій золотавій зачісці на взір злегка наїжаченого шиньйона великої механічної ляльки, зачісці, вивищеній над незмінно здивованим личком, теж таким, як у ляльки, й увінчаній бриликом, так само плескуватим, як і куафюра — виглядала подібно до Виставки 1878 року (де вона запевне — а надто, якби мала тоді сьогоднішній свій вік, — була б най-фантастичнішим із див), покликаної проспівати свій куплет у новорічному ревю, але до Виставки 1878 року, втіленої у ще молодій жінці.
Міністр передбуланжістської доби, знову призначений на цей пост, теж никав побіля нас, посилаючи дамам мерехтливу, далеку усмішку; наче стриножений тисячею пут минувшини, як упиреня, ведене невидимою рукою, він змалів, змінив свою субстанцію і виглядав як мініатюра власної постати, зроблена з пемзи. Проти цього колишнього прем’єра, бажаного гостя Сен-Жерменського передмістя, вчинено колись слідство у карній справі — ним бридився і вищий світ, і посполитий люд. Але завдяки напливу нових індивідів, якими населені обидва ці світи, і завдяки тому, що в індивідів, його ровесників, змінилися пристрасті й навіть спогади, ніхто вже не пам’ятав його гріхів, і всі його шанували. Адже немає на світі такого приниження, на яке не можна б заплющити очі, бо відомо, що за кілька років наші поховані гріхи візьмуться невидимою порохнею, над якою сміятиметься усміхнена і квітуча природа. Ненадовго зганьблена людина опиниться, бо час здатний усе врівноважувати, серед двох нових соціальних верств, які її шануватимуть і підноситимуть, і легко може статися так, що вона пишатиметься на ще вищому щаблі, ніж вони. І тільки часові довірено цю працю; а в пору, як його спіткала халепа, його по-справжньому хвилювало лише те, що юна молочарка напроти чула, як у юрбі обзивали його «дряпічкою», а коли його саджали до «чорного ворона» і погрожували йому кулаками, — юна молочарка, яка не бачить житейських справ цього світу в часовому плані і не уявляє, що ті, кому кадять сьогодні ранкові газети, колись були осудовиськом людським, і що людину, яку в неї на очах ось-ось мали запроторити за ґрати (можливо, саме думка про юну молочарку утримуватиме його від покаянних слів, аби з’єднати собі симпатію), колись славитимуть у пресі та рватимуть на шматки дукині. Так само час «ковтає» сімейні чвари. Скажімо, у принцеси Ґермантської я бачив подружжя, — причинця того, що мужів вуйко і жінчин вуйко — нині вже небіжчики — не вдовольнилися взаємними ляпасами, і один із них, аби втоптати другого у ще глибшу багнюку, послав йому за секундантів свого консьєржа та свого ключника, вважаючи, що люди з товариства — для нього завелика честь. Але всі ці історії дрімали в газетах тридцятирічної давнини, і все, як мовиться, биллям поросло. Отож салон принцеси Ґермантської був світлий і забудькуватий, він квітнув, як смиренний цвинтар. Час не тільки не прирік у ньому на загладу давезних людських істот, а й уможливив, створив нові зв’язки.
Вернімося, одначе, до нашого політика: попри фізичну зміну його істоти, таку саму глибоку, як трансформація моральних уявлень суспільства про нього, словом, попри те, що минуло чимало років від часу, як він прем’єру вав, він увійшов до складу нового уряду, голова якого вручив йому портфель, — ситуація, чимось схожа на театральну: директор довіряє ролю одній зі своїх старих подруг, що вже давно розпрощалася зі сценою, вбачаючи в ній більше хисту, ніж у молоді, щоб тонко трактувати ролю, тим паче що її матеріяльна скрута йому відома, і майже вісімдесятирічна акторка ще показує публіці всю могуть свого незмарнованого таланту, а також свою життєву снагу, просто дивовижну за кілька днів перед її смертю.
Що ж до пані де Форшвіль, то тут ми, навпаки, стикалися з сущим дивом: здавалося, вона не так навіть відмолоділа, як поновила яре цвітіння усіх своїх кармінів рудявости. Ще яскравіша, ніж інкарнація Всесвітньої виставки 1878 року, вона могла б становити на сьогоднішній ботанічній виставці славну пам’ятку й оздобу програми. Зрештою з її уст мені чулася не заява: «Я — Виставка 1878 року», а заява: «Я — Акацієва алея 1892 року». Здавалося, ще й досі її місце там. А втім, саме тому, що пані де Форшвіль не переінакшилася, вона видавалася неживою. Вона мала вигляд стерилізованої троянди. Я привітався до неї, і якийсь час вона шукала мого імени на моєму обличчю, як студент шукає відповіді на обличчі екзаменатора, хоча простіше було б знайти її у себе в голові. Я назвався, і як стій, ніби це ім’я відчаклувало мене від подоби якогось там суничиння чи кенгуру, що її, мабуть, надав мені вік, вона впізнала мене і озвалася до мене тим особливим голосом, який у чоловіків, звиклих плескати їй у театриках, викликав телячу радість, коли запрошені з нею на сніданок, «у місті», вони могли при бажанні виявляти його в кожному її слові протягом усієї розмови. Голос залишився той самий, безпричинно теплий, щиросердий, з легким англійським акцентом. А проте її очі дивилися на мене, ніби з далекого берега, та й голос її був сумний, майже благальний, сказати б, голос померлих з «Одисеї». Одетті варто було б іще грати. Я відважив їй комплімента, натякаючи на її молодість. Вона відповіла: «Ви такий милий, my dear, дякую», а що навіть найщиріше її почуття виходило завжди афектоване, так вона дбала про елегантність, то вона повторила ще кілька разів: «Дякую, красно дякую». А я, хто колись долав цілі гони, аби помилуватися на неї в Булонському ліску, я, хто в першу мою візиту до неї ловив звук її голосу, що спливав з її уст, наче скарб, нидів тепер, сидячи з нею, зовсім не знаючи, про що з нею говорити, і, зрештою, пішов геть, кажучи собі, що Жільбертині слова: «Ви переплутали мене з матір’ю» були хоч і правдиві, але приємні тільки для доньки.
А втім, і в Жільберти могли абиякого дня пробитися фамільні риси, ще й досі невидимі, як частки насіння, зачаєні у нього всередині: ніколи не вгадаєш, який саме пагін виросте з них одного дня. Скажімо, рівненький і бездоганний ніс у доньки, якщо в неї матір кандзюба, може закарлючитися в неї під п’ятдесят. У іншої, банкірової доньки, цера, свіжа, як у садівниці, вже червоніла, медяніла і блищала, наче золото, яке пересипалося в руках її батька. Деякі врешті навіть стали нагадувати свою дільницю і носили на собі наче відсвіт вулиці Аркад, алеї Булонського ліска, Єлисейських Полів.
Гай-гай, їй не судилося навік зостатися такою. Не мине й трьох років, як я побачу її знов, іще не здитинілу, але вже недоумкувату, на рауті у Жільберти; їй було вже несила приховувати під нерухомою маскою, про що вона думала (того думу було як шуму) і що відчувала, киваючи головою, шилячи губи, знизуючи плечима у відповідь на кожне враження, як роблять пияки чи діти або як поводяться деякі поети: забуваючи іноді, де вони, у пориві натхнення, ці чудії щось химерять при свідках або ведуть до столу здивовану даму, кривлячи обличчя і зсуваючи брови. Враження пані де Форшвіль, — окрім одного, пов’язаного з її участю в рауті, ніжности до коханої донечки, гордощів за пишне доччине прийняття, гордощів, не заглушених материною журбою, що вона сама вже ніщо, нуль без палички, — ці враження не були радісні і спонукали її тільки до спроби уникнути вічних образ, несміливої, як у дитини. Тільки й чути було: «Не знаю, чи впізнала мене пані де Форшвіль, напевно, треба відрекомендуватися ще раз». — «Менше з тим, це ні до чого, — зіпав хтось у відповідь, не думаючи, що Жільбертина мати все чує (не думаючи чи не переймаючись цим). — Не варто. Хіба щоб розважитися! Хай сидить собі в куточку. А втім, вона вже трохи ідіотіє». Пані де Форшвіль нишком бликала на своїх лепетливих кривдників усе так само гарними очима і спускала їх додолу, боячись бути неґречною, проте дійнята до живого образою, приховувала свої безсиле пересердя, трясла головою, груди їй хвилювалися, вона позирала на другого розмовця, вихованого не краще, ніж перший, і не дивувалася надміру, бо вже кілька днів почувала себе зле і радила доньці відкласти раут, але донька не послухалася. Це не остудило її материнських почуттів; присутні дукині, загальне захоплення новим палацом затоплювали її серце радістю, і коли з’явилася маркіза де Сабран (а ця дама сиділа на високому стільці), пані де Форшвіль зрозуміла, що вона була доброю та завбачливою матір’ю і виконала свій материнський обов’язок. Нові запрошені смішки викликали в неї нові позирки і нові, сказані про себе, слова, якщо можна назвати мовою мовчанку, уривану хіба жестами. Ще така гарна, вона стала— на противагу Одетті дотеперішній — вельми симпатичною: адже вона зраджувала Сванна зі всіма, а тепер увесь світ зраджував її; вона так ослабла, що навіть не сміла, коли ролі перевернулися, боронитися від чоловіків. А невдовзі не вборонилася й від смер-ти. Але після цього відбігу вернімося на три роки назад, на ранок у принцеси Ґермантської.
Я насилу впізнав свого товариша Блока, — а втім, той устиг прибрати собі не тільки псевдонім, а й ім’я, він звався тепер Жак дю Роз’єр, і тільки нюх мого діда здолав би розпізнати «тиху долину» Хеврону та «кайдани Ізраїлю», начеб уже до послідку розірвані моїм друзякою. Справді, англійський шик цілком перемінив його постать і вигладив усе, що тільки можна було вигладити. Волосся, колись хвилясте, а нині гладенько зачесане, із проділом посередині, блищало від помади. Червоний носюра, щоправда, стирчав, але здавався радше набряклим від хронічного катару, набряком могла пояснюватися і гугнявість, із якою Блок ліниво цідив фрази, бо так само, як на зачіску під колір обличчя, він розстарався і на голос із такою вимовою, де колишні носові звуки залунали ніби з якоюсь погордою — до пари його вогнистим ніздрям. Завдяки зачісці, зголеним вусам, елегантності й вольовим зусиллям жидівський ніс скрадався — так нам здається майже стрункою вичепурена горбуля. Але я зразу помітив головне, щойно тільки Блок з’явився: грізний монокль на оці змінив сенс його фізіономії. Часткова механізація, внесена моноклем у Блокове лице, звільняла мого друга від усіх важких обов’язків, які накидаються людському обличчю: від обов’язку бути гарним, обов’язку свідчити про розум, доброзичливість, доконуване зусилля. Сама вже тільки присутність цього монокля на Блоковім виду звільняла нас насамперед від роздумів, гарне це лице чи ні, — так прикажчик у крамниці запевняє, що англійські товари — «справжній шик», і ми вже не сміємо застановлятися, подобається нам товар чи не подобається. З другого боку, він притаковився за скельцем цього монокля в такій чванькуватій, відособленій і комфортній позі, ніби сидів за шибкою восьмициліндрового авта, а щоб підладити лице до причесаного чуба та монокля, риси його раз на все втратили будь-який вираз.
Блок попрохав мене рекомендувати його принцові Германському, і я не побачив у цьому труднощів, на які був на-разився, коли вперше прийшов до нього на прийняття; тоді вони здавалися мені натуральними, натомість нині я вважав, що рекомендувати принцові одного з гостей річ дуже проста, мені навіть неважко було б підвести до нього і рекомендувати сюрпризом когось не запрошеного. Може, це пояснювалося тим, що в цьому світі, де я був колись новачком, я давно став кимось «близьким», хоча з якогось часу мене трохи «забули»; а чи, навпаки, тим — оскільки я не ходив у справжніх світов-цях — що все те, що для них становить труднощі, перестало для мене існувати, щойно я позбувся сором’язливости; а чи, може, тим, що у моїй присутності з людей спадала перша (а часто друга і третя) штучна личина, і я відчував під погордливою пихою принца дику жадобу спілкування, знайомства навіть із тими, кого він трактував зневажливо. Чи, може, ще тим, що змінився і сам принц, бо кожного, хто був замолоду і в зрілі роки зухвальцем, старість обдаровує своєю лагідністю (тим паче, що новачків та незнайомі ідеї, від яких відхрещувалися, вони давно вже знали, і ці ідеї прижилися), а надто якщо старість взяла в помічники якусь чесноту чи якийсь прогріх, що розширює їхні товариські стосунки — а чи якусь революцію, що викликає політичне навернення, як навернення принца до дрейфусарства.
Блок розпитував мене, — як розпитував колись і я, ступаючи перші кроки у великому світі, і як трапляється мені робити й нині, — про людей, яких я знав уже тоді і які були так само далеко і так само осторонь від усього, як комбрейці, чиє місце мені не раз хотілося «локалізувати» точніше. Але Комбре було для мене десь на такому стерчку, так відбігало від решти всього, що не переставало залишатися загадкою, і я не міг уявити його на карті Франції. «То що ж, принц Германський не може мені дати жодного уявлення ні про Сван-на, ані про барона де Шарлюса?» — допитувався Блок, — колись я підхопив був його манеру вести балачку, натомість нині він наслідував мою. «Жодного».— «Чим же вони вражали?» — «Вам годилося б побалакати з ними, але це неможливо, Сванн помер, а барон де Шарлюс на тонку пряде. Але вони були на голову вище за всіх». І поки Блокове око блищало в роздумах про те, чим же могли бути ці чудові особистості, я подумав, що трішечки збрехав: не таку-то вже й утіху давало мені їхнє товариство, по-справжньому я втішався тільки самотою, бо враження від чогось справді незвичайного криється лишень у нашій уяві. Невже Блок це помітив? «Ти, може, все це трохи приоздоблюєш, — сказав він, — я, звісно, розумію, що, скажімо, пані цього дому, принцеса Германська, уже не молода, хоча ти не так давно захоплювався її незрівнянними чарами та чудовою вродою. Звичайно, я визнаю, що в неї великосвітній вигляд, правду ти казав і про гарні її очі, але, зрештою, я не бачу, щоб вона була аж така незвичайна, як це випливає із твоїх слів. Порода в ній, природно, відчувається, але зрештою...»
Звичайно, зовнішня відміна знайомих мені облич становила лише символ змін внутрішніх, що відбуваються день у день. Може, ці люди поралися й далі коло своїх одних і тих самих справ, але день у день уявлення, створювані в них про себе самих та близьких їм істот, ледь зміщувалися, і через кілька років під тими самими іменами крилися уже зовсім інші речі й інші особи, тож було б дивно, якби вони не мали нових облич.
Серед присутніх був і один значний муж, свідок на гучному процесі, чиї покази мали якусь вартість лише з огляду на його високоморальність, перед якою дружно схилили чола судді та адвокати; що спричинилося до засуду двох осіб. Отож його поява викликала гомін зацікавлення та пошани. То був Морель. Я чи не єдиний знав, що він був утриманцем одночасно і Сен-Лу і його приятеля. Попри ці спогади, він радісно, хоч і стримано привітався зі мною. Він згадав наші бальбецькі сходини, і ці спомини для нього були сповнені юнацької поезії та журби.
Проте були там ще й інші люди, з якими я не міг зійтися, бо не знав їх, бо так само, як на одиницях, час у цьому салоні проводив свої хемічні досліди і на товаристві. Це середовище, в чиїй особливій природі, визначеній як певним спорідненням (воно притягувало до себе всі великі імена європейських княжат), так і відцентровою силою, що відпихала від себе всякий не аристократичний елемент, я відкрив фізичний притулок для імени Ґермантів, бо воно, те середовище, надавало йому останньої реальности, — так от, це середовище зазнавало у своїй суто внутрішній структурі, структурі, як мені здавалося, вже усталеній, глибокого переродження. Присутність людей, знайомих мені з цілком інших сфер, хоча я вірив, що вони сюди ніколи не доступляться, здивувала мене все ж менше, ніж те, як тепло, запанібрата їх тут зустрічали, звертаючись до них на ім’я; сукупність аристократичних забобонів та снобізму, яка давніше автоматично убезпечувала ім’я Ґермантів од усього, що не гармоніювало з ним, перестала діяти.
ebooksa