Але я здавав собі справу, що плин часу не конче веде до поступу в мистецтвах. Скажімо письменник XVII сторіччя, який не знав ані французької Революції, ані наукових відкриттів, ані війни, може перевищувати сьогоднішнього письменника, і як Фагон міг бути лікарем не менш великим, ніж дю Бульбон (перевага генія компенсує тут брак знань), так само й Берма була, як то кажуть, на сто голів вища від Рахилі, та час , висунувши її в той самий період, що й Ельстіра, підносив тепер пересіч, хоч і освятив її геній.
Не дивуймося, що колишня полюбовниця Сен-Лу паскудила Берму. Вона робила б це і замолоду. А що не робила цього тоді, то робила тепер. Якщо премудра та предобра світська жінка стає акторкою і виявляє в новому для неї ремеслі великі таланти, святкуючи самі сценічні тріумфи, ми здивуємося, коли, спіткавши її через багато років, почуємо, як вона говорить не своєю мовою, а мовою комедіянток, як злосливо обмовляє колежанок. Усе це додають до людської істоти «тридцять років театру», що пройшлися по ній. Ці роки були в Рахилі за плечима, і вона не відрізнялася від інших.
«Що не кажіть, а вона була пречудова, який стиль, яка своєрідність, який розум, так віршів іще не декламував ніхто!» — освідчила дукиня, потерпаючи, як би Жільберта не наскочила з гострою критикою. Проте Жільберта перейшла до іншої громадки, щоб уникнути зіткнення з тіткою. На схилку літ дукиня Ґермантська відчувала в собі пробудження нових зацікавлень. Світ більше нічого не міг їй дати. Те, що вона сидить на найвищому стільці, було для неї очевидне, як небесна блакить над головою. Вона не збиралася зміцнювати своє й так непохитне становище. Натомість читаючи книги, буваючи в театрі, воліла б не уривати цих лектур та вистав і надалі; як колись у тісному садочку, де попивали оранжаду, вона збирала в інтимній атмосфері, серед вонних вечірніх повівів та хмар квіткового пилку «вершки» найвищого товариства, підтримуючи в ньому великосвітські вподобання, так тепер уподобання іншого роду будили в ній охоту осягати джерела тих чи тих літературних дискусій, знайомитися з письменниками, бачитися з акторками. Її знуджений дух вимагав іншої страви. Аби пізнати цей світ, вона сходилася з жінками, з якими зроду не захотіла б обмінятися візитівками і які, сподіваючись на увагу дукині, покликалися на своє знайомство із директором того чи іншого ревю. Якщо першій запрошеній акторці нове середовище видавалося чудовим, бо вона гадала, ніби з її посестер вона там одна, то воно блякло в очах другої акторки, щойно вона помічала в ньому свою попередницю. Дукиня, ще й досі приймаючи в деякі вечори вінценосних осіб, вважала, що в її становищі нічого не змінилося. Справді-бо, вона єдина, хто мала кров без жодної домішки, вона, хто, походячи з дому Ґермант, могла підписуватися: Ґермант-Ґермант, якби не писала: дукиня Ґермантська, вона, хто навіть своїм шваґеркам здавалася чимось коштовним, таким собі Мойсеєм, урятованим із вод, Христом, завезеним до Єгипту, Людовіком XVII, утікачем із Тамплю, здавалася кимось найчистішим із найчистіших, тепер жертвувала собою ради спадкової потреби в духовній поживі (що вже спричинило соціальне падіння маркізи де Вільпарізіс), і стала другою пані де Вільпарізіс, у якої снобки боялися зустріти ту чи іншу даму не їхнього кола і яку молодняк, констатуючи доконаний факт і не знаючи його прецедентів, мав за якусь Ґермантку гіршого розливу, гіршого урожайного року, за якусь декласовану Ґер-мантку.
Але оскільки і найкращі письменники з наближенням старощів та через свою надмірну плідність часто-густо втрачають талант, можна дарувати світським жінкам утрату з якогось часу достепности. Уже Сванн не знаходив у зашкарублому умі дукині Ґермантської «гнучкости» молодої принцеси де Лом. А на схилку свого віку, стомлюючись від найменшого зусилля, дукиня Ґермантська хоч що казала, то все півтора людського. Звичайно, вряди-годи, а на цьому ранку то й не раз, вона знов нагадувала себе колишню і дотепно відгукувалася про великосвітське життя. Але попри це частенько бувало так, що гостре слівце у парі з чарівним поглядом, яке стільки років утримувало під своїм духовним берлом найвидатніших чоловіків Парижа, ще, правда, іскрилося, але, сказати б, уже в порожнечі. Коли з’являвся слушний момент для дотепу, вона, як і колись, робила на кілька секунд паузу, ніби вагаючись і творячи, але кинуте слівце тепер уже було таке догідне, що тільки на смітник. А втім, помічали це одиниці. Існування ритуалу будить віру, що разом із ним зберігся й дотеп, як це трапляється з тими, хто, забобонно прихилившись душею до одної цукерні, знай замовляють там птифури, не добачаючи, що вони стали несмачні. Симптоми цього занепаду з’явилися в дукині ще під час війни. Щойно з чиїхось уст падало слово «культура», вона уривала його, всміхалася, світила своїми гарними очима, і кидала: «ККККультур!» — а друзі у відповідь сміялися, гадаючи, ніби вони свідки ще одного об’яву духу Ґермантів. І напевно, це було те саме модло, та сама інтонація, той самий усміх, що так захоплювали Берґотта, — зрештою цей останній теж приберігав свій власний неповторний крій фраз, вигуки, паузи, епітети, але тільки на те, щоб нічого не сказати. А все ж нові прибульці дивувалися і часом, як не випадав день, коли вона була «забавна» і «в ударі», казали: «Таж вона ідіотка!»
Зрештою дукиня свої взаємини з напівсвітом уміла влаштовувати так, щоб вони не поширювалися на ту частину роду, звідки вона запозичувала свою аристократичну славу. Якщо в театрі, виконуючи ролю заступниці мистецтв, вона запрошувала до своєї ложі міністра чи маляра і ті наївно питали, чи в залі не видно її швагерки або мужа, дукиня, ховаючи збентеження під чудовою маскою зухвальства, відповідала нахабно: «Я нічого про це не знаю. Виходячи з дому, я перестаю цікавитися тим, що роблять мої близькі. Для державних мужів і митців я — вдова». Так вона запобігала аф-ронтам, на які могли б наразитися надто вже настирливі у своїй ґречності парвеню і якими вона могла б накликати на себе докори пані де Марсант і Базена.
«Просто слів нема, яка я рада вас бачити. Леле, коли ж це ми стрічалися востаннє?» — «У принцеси Аґріґентської: ми там часто сходилися». — «Авжеж, коханечку, я туди вчащала, бо Базен тоді кохав її. Найчастіше мене можна було спіткати у його подруги з тих чи тих часів, бо він казав мені: «Гляди ж не забудь до неї заглянути». Спершу такі «фуршети» здавалися мені не зовсім пристойні: наївся сам, а тоді йди туди ти. Зрештою я призвичаїлася досить швидко, але, на свою ще більшу досаду, мусила підтримувати ці стосунки й далі, як він уже розірвав свої. Це мені завжди навіювало рядок із Віктора Гюґо:
І як і в цьому вірші, я входила таки з усмішкою, але насправді це було з його боку нечесно, я мала б вирішувати сама, ходити мені до його коханок чи ні, бо складені всі докупи його колишні не залишали мені жодного вечора для себе. А втім, проти сьогоднішнього дня ті часи видаються мені приємніші. Лишенько, хоч би він почав зраджувати знов, це мені тільки б полестило, бо я тоді молодію. Я воліла б, щоб він вернувся до своїх звичок. Достолиха, та й давно ж він не зраджував, мабуть, уже забув, як це й робиться! І все-таки нам незле удвох, гомонимо між собою і навіть кохаємося», — сказала дукиня, боячись, щоб я не подумав, ніби вони зовсім розлучилися, і, немов ішлося про якогось тяжкохворого, сповістила: «Йому ще не відібрало язика, а сьогодні вранці я йому читала цілу годину. — Вона додала: — Скажу йому, що ви тут, йому захочеться вас побачити». І підійшла до дука — той сидів із якоюсь дамою на канапі і теревенив з нею. Мене вразило, що він майже не змінився, залишившись величним і гарним, тільки прибуло трохи сивини. Та коли дружина щось йому сказала, він так скипів від гніву, що їй довелося відступити. «Він заклопотаний, не знаю, правда, чим саме, — зараз побачите», — сказала мені дукиня Ґермантська, воліючи, щоб я сам дав собі раду.
До нас прибився Блок і від імени американки поцікавився, хто ця присутня тут молода дукиня, і я відповів, що це се-стриниця пана де Бреоте; а що це ім’я ні про що Блокові не промовляло, то він зажадав пояснень. «Ага! Бреоте, — гукнула дукиня Ґермантська, вдаючись до мене, — ви це пам’ятаєте, гай-гай яке воно давнє, яке далеке! Ну що ж, він був сноб. Ці люди сусідували з моєю свекрухою. Вам усе це нецікаво, пане Блоку, усе це може бути втішне тільки для нашого малого — він знався з ними всіма під ту саму пору, що й я», — додала вона, показуючи на мене, і цими словами всіляко демонструючи мені, як багато вже минуло часу. Симпатії та погляди дукині Ґермантської відтоді так оновилися, що з перспективи часу вона вважала свого чарівного Бабала за сноба. З другого боку, він відступив назад не тільки в часі, але — чого я не уявляв, коли, роблячи перші кроки у світі, вважав його за одного з найбільших вельмож Парижа, навік пов’язаного з його світською історією, як Кольбер із добою Людовіка XIV, — теж мав на собі познаку провінційности, бо сусідував на селі зі старою дукинею, і саме дукиня де Лом заприязнилася з ним як із сільським сусідою. Однак цей Бреоте, позбавлений своєї дотепности, безнадійно задавнений і засланий у такі далекі роки, що вже тхнув нафталіном (ось чому для дукині він канув у лету), засланий в околиці Ґерман-та, пов’язував — чому я ніколи б не пойняв віри того першого вечора в Комічній опері, коли він явився мені морським богом, замешканим у морському гроті, — пов’язував мене і ду-киню, бо вона пам’ятала, що я його знав, а отже, я був їй добрим приятелем, якщо навіть не виходцем із її світу, то принаймні тим, хто обертався в тому самому колі, що й вона, починаючи з далеко давніших часів, ніж це можна сказати про більшість присутніх тут осіб; вона пам’ятала про це, але не дуже докладно, судячи з того, що забувала деякі подробиці, які тоді видавалися мені засадничими, тобто, що я не відвідував Ґермантів, а був тільки комбрейським міщухом у добу, коли вона приїхала до церкви на вінчання мадемуазель Переп’є і коли вона не запрошувала мене, попри незліченні просьби Сен-Лу, того року, що настав після його появи в Комічній опері. Мені це здавалося дуже важливим, бо саме тоді життя дукині Ґермантської уявлялося мені якимсь раєм, куди мені зась. Але дукині Ґермантській воно уявлялося її власним щоденним і пересічним життям, а що з певного часу я часто у неї обідав, а перед цим навіть заприязнився з її тіткою та сестринцем, то вона вже не пам’ятала докладно, коли почалася наша близькість, і не усвідомлювала, якого великого анахронізму допускалася, переносячи початок нашої дружби на кілька років раніше. Виходило так, що я був знайомий із дукинею Ґермантською з імени Ґер-мантів, а це було не так, і що це ім’я з золотими складами вітало мене на Сен-Жерменському передмісті, а я просто обідав із дамою, нічим від інших не відмінною, — вона часом запрошувала мене, але не зійти до підводного царства нереїд, а провести вечір у ложі її кузини. «Якщо вас цікавлять подробиці про Бреоте, хоч він цього не вартий, — додала вона, звертаючись до Блока,— розпитайте цього малого (вартнішого за нього у сто разів): він у мене з ним обідав разів п’ятдесят. Ви ж у мене з ним познайомилися, га? У кожному разі, в мене ви запізналися зі Сванном». Те, що вона гадала, ніби я міг познайомитися з паном де Бреоте не в неї, а в когось іншого, а отже, почав з’являтися у світ ще до знайомства з нею, здивувало мене не менше, ніж те, що вона думала, ніби я познайомився зі Сванном у неї. Не так брехливо, як Жільберта, коли говорила про Бреоте: «Це наш старий сільський сусіда, мені було приємно гомоніти з ним про Тан-сонвіль» (брехливо, бо той ніколи раніше не бував у них у Тансонвілі), я міг би сказати: «Він сусідував із нами на селі і часто відвідував нас вечорами» про Сванна, який насправді нагадував мені щось зовсім інше, ніж Ґермантів. «Як би це вам сказати? Цей чоловік міг говорити лише про княжат королівської крови. Він мав запас прецікавих історій про людей Ґерманта, про мою свекруху, про пані де Варамбон, перш ніж вона стала фрейліною принцеси Ґермантської. Але хто сьогодні пам’ятає, ким була пані де Варамбон? Оцей малий — так, він усе це знав, але вже по всьому, загубилися навіть імена цих людей, бо вони й не заслуговують на добру пам’ять». І до мене дійшло, що хоч великий світ видається чимось незмінним і соціальні зв’язки тут і справді досягають максимальної єдности, і все тут переплетене між собою, — в ньому лишаються загумінки (або принаймні щось помилуване
часом), які змінили ім’я і вже незрозумілі для тих, хто побачив тільки їхні спотворені обриси. «То була славна дама, але плела таке, що й на голову не налазить, — тягла дукиня, вона не відчувала поезії абсурду, породженої часом, і добувала з усього тільки комічне, зрідні літературі стилю Мейлака, і в дусі Ґермантів. — Потім у неї завелася манія ковтати пігулки, їх тоді прописували від кашлю, звалися вони (додала вона, сміючись із відомої й такої характерної для тих часів назви, незнаної нині нікому із тих, до кого вона зверталася) пігулки Жеродель. «Люба пані, — застерігала моя свекруха пані де Варамбон, — ковтаючи ці пігулки Жеродель, ви зіпсуєте собі шлунок». — «Що ви, пані дукине, — відповідала пані де Варамбон, — як же воно зашкодить шлункові, коли воно йде у бронхи?» Це їй належали слова: «Дукиня має корову, Гаку дорідну, що її кожен бере за бугая». Дукиня Германська охоче розповідала б і далі ці історії про пані де Варамбон, відомі нам сотками, якби ми не зрозуміли, що це ім’я не будить у темній Блоковій пам’яті жодного з образів, які виростали перед нами на згадку про пані де Варамбон, пана де Бреоте, принца Аґріґентського, і саме з цієї причини він чи не оточував їх німбом, як на мене, надто пишним, хоча й цілком зрозумілим, — не тому, що колись і я улягав цьому чарові, бо наші власні промахи та дурниці рідко змушують нас, навіть коли ми бачимо себе наскрізь, поблажливо ставитися до чужих промахів та дурниць.
Реалії, утім, малозначущі, тих одлеглих часів загубилися в таких далях, що коли неподалік мене хтось запитав, чи Жільберта отримала тансонвільські обійстя по своєму батькові, то почув у відповідь: «Що ви, ці обійстя дісталися від мужевої родини. Адже вони в Германській стороні. Тан-сонвіль межує з Ґермантом. Він належав колись пані де Мар-сант, матері маркіза де Сен-Лу. Тільки його записали у чималу заставу. Маєток відвінували нареченому, а борги сплатила пані де Форшвіль». Іншим разом хтось, кому я розповідав про Сванна, доводячи, який він був дотепник, відповів мені: «Атож, дукиня Ґермантська передавала мені його дотепи, із цим старшим паном ви запізналися у неї, еге ж?»
Бувальщина геть викривилася в умі дукині (або її уму так бракувало демаркаційних ліній, які існували в моєму, аж вона зовсім не помічала того, що стало для мене подією), і ду-киня Ґермантська могла припустити, що я познайомився зі Сванном у неї, а з паном Бреоте деінде, тим самим позичаючи мені минувшину світовця, яку відсувала в часі навіть задалеко. Дукиня, очевидно, теж подібно до мене витворила собі уявлення про минулий час і навіть улягаючи ілюзії, супротивній моїй (що час коротший, ніж був насправді), навпаки, розтягувала його, заводила в надто далекі доби, насамперед не здаючи собі справи, яка нескінченна демаркаційна лінія пролягає між моментом, коли вона була для мене іменем, потім моєю пасією, і моментом, коли вона стала для мене тільки якоюсь там світською жінкою. Проте я ходив до неї тільки в другий період, коли вона була для мене вже іншою особою. Але її власні очі цієї різниці не помічали і не бачили б нічого особливого, якби я з’явився у неї на два роки раніше, не знаючи, що вона була тоді іншою особою, з іншим підкладом, бо її особа не здавалась їй, як і мені, позбавленою неперервности.
Я сказав їй: «Це нагадує мені перший вечір у принцеси Ґермантської, коли я думав, що я прийшов непроханим гостем і мене зараз викинуть за двері, ви тоді були в червоній як жар сукні і в червоних черевичках». — «Леле, як це було давно», — озвалася дукиня Германтська, підкреслюючи цим враження минулого часу. Вона сумно поглянула в далечінь, а проте й собі не забула згадати червону сукню. Я попросив описати її мені, до чого вона взялася залюбки. «Нині ніхто такої не надіне. Але тоді такі сукні носили». — «Чи ж вони були негарні?» — спитав я. Вона боялася, як завжди, дати комусь козир своїми словами, сказати щось таке, що уйняло б їй чести. «Чому ж, мені вони дуже подобалися. Тепер у них не ходять, бо так уже не шиють, але ця мода ще повернеться, кожна мода повертається, і на сукні, і на музику, і на малярство», — додала вона з притиском, убачаючи в цій філософії щось оригінальне. А проте жаль, що вона старішає, знову нагнав на неї втому, з якою змагалася усмішка: «А ви певні, що я тоді мала червоні виступці? А часом не золоті?» Я запевнив, що мені це добре упам’ятку, не згадуючи обставин, які дозволяли мені так твердити. «Як мило з вашого боку пам’ятати це», — розчулилася вона, бо жінки називають «чимось милим» нашу пам’ять про їхню вроду, як маляри — наше захоплення їхніми картинами. А втім, хоч би як далеко ми сягнули в минуле, про таку розумну жінку, як дукиня Ґермантська, забути не спосіб. «А пам’ятаєте, — залебеділа вона, наче віддячуючись за спогад про сукню та черевички, — як ми з Базеном вас підвозили того вечора? До вас мала прийти дівчина, по півночі. Базен ще засміявся на думку, що вас візитують о такій порі». Справді, того вечора, після рауту в принцеси Ґермантської, до мене мала загостити Альбертина. Я пам’ятав це незгірш, як дукиня, я, кому Альбертина була тепер так само байдужа, як була б байдужа дукині Германській, якби та навіть знала, що дівчина, через яку я не міг до них прийти, була Альбертина. Лише потому як збігло багато років, бідолашні небіжчики покидають наші серця, їхній безбарвний тлін і далі змішується з подіями минулого і зліплює їх докупи. І хоча ми більше їх не кохаємо, буває так, що, пригадуючи якийсь покій, алею чи дорогу, де вони опинилися в певну годину, ми мусимо, аби заповнилася їхня ніша, якось про них натякнути, не тужачи за ними, не називаючи їхніх імен, не з’ясовуючи навіть, ким вони нам доводилися. (Дукиня Ґермантська навряд чи знала, ким була дівчина, яка мала прийти того вечора, і якщо взагалі довідалася і говорила про це, то лише тому, що пора та обставини були незвичайні.) Ось які останні й радше непривабливі форми людської тривкости!
Поверхові судження дукині Германтської про Рахиль зацікавили мене тим, що показували нову годину на циферблаті. Бо дукиня не менше, ніж Рахиль, пам’ятала про вечір, влаштований для цієї акторки, і цей спогад не зазнав ані найменшої зміни. «Бачте, — сказала вона, — мені тим цікавіше її слухати, слухати, як їй плескають, що я сама її вискіпала, оцінила, взялася її просувати і накидати, коли її ще ніхто не знав і всі з неї кепкували. Так, мій лебедику, вас це дивує, але перший дім, де вона виступила прилюдно, був мій дім! Так, усі ці так звані авангардисти, як-от моя свіжоспечена кузина, — тут вона іронічно показала на принцесу Ґермантську, яка для Оріани назавжди зосталася пані Вердюрен, — залишили б її здихати з голоду і не рачили б її вислухати, а я, упевнившись, яка це цікава особа, запропонувала їй гонорар за виступ у моєму домі перед найдобірнішим товариством. Можу сказати, хоча слова мої претензійні й дурні, бо, власне, талант не потребує нічиєї ласки, що то я її відкрила. Звичайно, вона обійшлася б і без мене». Я заперечливо скинув рукою і побачив, що дукиня Ґермантська ладна вже стати на протилежну позицію: «Як? Ви вважаєте, що талант потребує підтримки? Когось, хто явив би його на денне світло? Що ж, може, й ваша правда. Цікава річ, ви повторюєте сказане мені колись Дюма. При такій годині я дуже рада, що якось прислужилася, хай навіть тріньки, на ніготь, звичайно, не самому талантові, а славі такої великої акторки». А втім, дукиня Ґермантська воліла розлучитися з думкою, що талант, подібно до чиряка, визріває сам собою, не лише тому, що так було для неї бажаніше, а ще й тому, що, приймаючи нових прибульців і втомлюючись, вона стала скромніша і питала чужої думки та ради, щоб виробити своє ставлення. «Вам можна і не казати, — вела далі дукиня, — що ця розумненька публіка, так званий бомонд, не тямить ні бе ні ме. Протести, сміх. Даремно я казала: «Се цікаво, се втішно, такого ще не було», — мені не вірили, як не вірили ніколи. Так само вийшло і з тим, що вона тоді декламувала, щось із Метерлінка, тепер він дуже відомий, а тоді всі з цього сміялися, а я вважала, що це чудово. Мене аж диво бере на думку, що така селючка, як я, вихована, як усі провінційні панночки, відразу все це полюбила. Чому, звичайно, не змогла б сказати, але мені це подобалося, глибоко мене зворушувало; бачте, Базен, сам не вражливого десятка, дивом дивувався, як на мене це вплинуло. Якось він мені сказав: «Не хочу, щоб ви слухали цю бридню, ви стаєте від цього хора». І це правда, мене вважають за суху й стриману жінку, а всередині у мене — клубок нервів».
У цю мить сталося щось несподіване. До Рахилі підійшов лакей і сповістив, що Бермині дочка та зять хотіли б із нею побалакати. Ми вже знаємо, як Бермина донька чинила опір чоловіковому бажанню попросити у Рахилі запрошення. Та коли запрошений молодик відійшов, злість молодої пари на матір зросла, обох дратувала думка, що інші бавляться, — словом, використавши момент, коли Берма пішла, харкаючи кров’ю, до себе, вони вичепурились як стій, узяли мотор і, непрохані, заявилися до дукині Ґермантської. Рахиль, здогадуючись, у чому сіль, у душі вдоволена, наприндилася і сказала лакеєві, що зараз вона потрібна тут, отож хай вони пояснять у цидулці свій дивацький учинок. Лакей повернувся із карткою, де Бермина дочка набазграла, що вони з чоловіком не могли опертися спокусі послухати Рахиль і просять її дозволу зайти. Рахиль посміхнулася: привід був ідіотичний, але вона тріумфувала. Вона звеліла відповісти, що, на превеликий жаль, її виступ уже скінчився. У сінях, де заждалося подружжя, лакеї вже смішкувалися із двох не-вдах-прохачів. Присоромлена афронтом, Бермина дочка згадала, що супроти матері Рахиль просто ніщо, і завзялася доскочити свого, адже вона приїхала сюди розважитися. Вона звеліла попросити у Рахилі як ласки дозволу потиснути їй руку, раз вони вже не почули її декламації. Рахиль саме базікала з італійським принцом, звабленим, за чутками, блиском її багатства, джерело якого трохи маскували її великосвітські стосунки, не надто, зрештою, численні; вона зміркувала, що справи змінилися на краще, і тепер діти уславленої Берми біля її ніг. Оповівши всім, немов про яку чудасію, про цю пригоду, вона звеліла впустити подружжя, і молодята поприбігали, руйнуючи у млі ока світське становище Берми, як уже зруйнували її здоров’я. Рахиль одразу збагнула, що завдяки своїй поблажливості вона здобуде в салонах славу доброї душі, а молода пара зганьбить себе ще більше, ніж коли б наразилася на відмову. Отож вона привітала їх із розпростертими обіймами, кажучи їм тоном розчуленої заступниці, свідомої своєї величі: «Яка може бути мова! Оце так сюрприз! Принцеса буде у захваті». Не знаючи, що в театральних колах за ту, хто запрошує, мали власне її, Рахиль, мабуть, чи не злякалася, що в разі її відмови Бер-мині діти засумніваються не в її добрій волі, на чому їй, зрештою, не залежало, а в її авторитеті. Дукиня Ґермантська інстинктивно пішла на виступці, та це й зрозуміло: що нестримніше хтось пнувся у вищий світ, то нижче він падав ув її очах. У цьому разі не будила в неї пошани й Рахилина доброта, а якби хтось спробував відрекомендувати їй Берми-них дітей, вона повернулася б до них спиною. Тим часом у голові в Рахилі вже складалася урочиста репліка, якою взавтра вона повалить Берму за лаштунками: «Мені дуже боліло, мені завдало великого жалю, що ваша дочка чекала у сінях. І як я раніш не здогадалася? Бідолашка весь час бомбардувала мене картками». Вона аж реґнула завдати Бермі такого удару. Може, вона й відступилася б, якби знаття, що цей удар виявиться смертельний. Ми любимо робити ближніх своїми жертвами, але нам не хочеться чути за собою провину, — краще хай живуть собі далі. А втім, у чому тут була її провина? За кілька днів вона відповідатиме зі сміхом: «Ну, це вже перебір, я тільки й хотіла, що зробити ласку її дітям, до речі, вона ніколи не була зі мною ласкава. Так недовго стати й душогубом. Он дукиня свідок». Здавалося, все погане, що живе в акторській душі, і вся штучність театрального життя переходять на їхніх дітей, проте їх від цієї спадщини не відриває вперта праця, як відривала вона Берму; і великі драматичні акторки часто падають жертвою хатніх інтриґ, як це нерідко з ними трапляється в останньому акті зіграної п’єси.
Дукині, зрештою, жилося не з медом через іще одну причину — саме в цей час, щоправда, на свій лад, декласувалися салони, куди вчащав дук Германський. Давно вже поста-течнішавши з огляду на літній вік, він перестав, дарма що був ще міцний, зраджувати дукиню Ґермантську і закохався у пані де Форшвіль, хоча ніхто не знав, коли почався його роман. (Це здасться дивним, якщо згадати про вік пані де Форшвіль. Та, можливо, скакати з ним у гречку вона почала дуже рано. А крім того, є такі жінки, яких щодесять років ми бачимо в новому втіленні, вони заводять нові шури-му-ри, і коли ми думаємо, що вже трава росте на могилі котроїсь із них, вона тим часом доводить до розпачу покинуту через неї юну молодичку.)
Це почуття, однак же, так розрослося, що стариган, кохаючи востаннє, наслідував у цьому коханні стиль своїх попередніх пригод і взяв коханку в такі лабети, що подібно до того, як у моїй любові до Альбертини повторилося, з найвільнішими варіаціями, Сваннове кохання до Одетти, любов дука Ґермантського нагадувала мою любов до Альбертини. їй доводилося з ним снідати і з ним обідати, він сидів у неї невилазно; вона хвалилася цією пасією перед своїми друзями, які без неї зроду не нав’язали б стосунків із дуком Германським, — і вони сходилися в пані де Форшвіль, аби познайомитися з ним, десь так, як одвідують кокотку, аби познайомитися з її коханцем, монархом. Певна річ, пані де Форшвіль уже давно стала світською жінкою. Але на схилку свого віку, знов пішовши в утриманки до такого пиндючного старця, для неї, все-таки, особи значної, сама вона змаліла, добираючи лише ті пеньюари, які подобалися йому, намагаючись годити його піднебінню, — і при цьому лестила своїм друзям, кажучи їм, що вона розповідала йому про них, як казала моєму дідові у перших, що розповідала про нього великому князеві, який слав їй цигарки; словом, нові обставини спонукали її (попри свою світськість) знову стати тою, ким вона явилася мені в дитинстві, дамою в рожевому. Звичайно, відтоді як помер мій дід Адольф, спливло чимало води. Але хіба те, що хтось інший заступає давніх осіб круг нас, перешкоджає нам починати наново все те саме життя? До цих нових умов вона довідне пристосувалася, із хти-вости, але так само й через те, що, оточена увагою в салонах, поки мала дочку на порі, й кинута напризволяще, коли Жільберта пошлюбила маркіза де Сен-Лу, зрозуміла, що дук Ґермантський, готовий задля неї на все, приведе до неї багато дукинь, які, певно, будуть раді підвезти воза своїй приятельці Оріані; а може, її зрештою під’юджувала досада ду-кині, й, вірна своєму жіночому чуттю суперництва, вона була щаслива, що взяла над нею гору.
Через це захоплення пані де Форшвіль, цю, власне кажучи, імітацію його попередніх зв’язків, дук Ґермантський удруге проґавив президентство у Жокей-клубі та фотель члена-кореспондента Академії красних мистецтв, — подібно до того, як парування пана де Шарлюса і Жюп’єна колись коштувало баронові президентства у «Спілці» та в «Товаристві друзів давнього Парижа». Отак-то двоє братів, таких різних у своїх уподобаннях, позбулися свого суспільного становища задля одних і тих самих лінощів та безвілля, — вони давалися взнаки, хоча й не викликаючи прикрого враження, ще в їхньому дідові, дукові Ґермантському, членові Французької академії, а в разі двох його внуків накликали на них остракізм із боку світу, бо в одного сприяли розвитку природного нахилу, а в другого — протиприродного.
Сен-Лу аж до своєї загибелі не забував водити до пані де Форшвіль дружину. Хіба вони вдвох не були спадкоємцями заразом дука Ґермантського і Одетти, яка, зрештою, стане чи не головною дуковою спадкоємицею? А втім, навіть дуже перебірливі сестринці Курвуазьє, а також пані де Марсант і принцеса де Транья відвідували її, живлячи надію на спадок і не дуже переймаючись, що можуть завдати прикрощів ду-кині Ґермантській, яку Одетта, уражена її погордою, паплюжила.
Старий дук Ґермантський уже не виходив у світ, проводячи цілі дні та вечори у своєї амантки. Проте на сьогоднішнє свято він таки заскочив на хвильку, бо тут була й вона, хоча нахопитися на дружину йому б не хотілося.
ebooksa