Деякі люди (Тосіца, Клайнміхель) у пору моїх перших кроків у світі давали чудові обіди, куди кликали тільки принцесу Ґермантську та дукиню Ґермантську, принцесу Пармсь-ку, і посідали у тих дам почесні місця, бо їх вважали за «вершки» товариства, і, може, так воно й було; а тепер за ними й слід запав. Чи не були то чужинці з дипломатичної місії, і чи не повернулися вони до своїх країн? Може, якийсь бешкет, самогубство чи їхнє викрадення перешкодили їхній появі у салонах, а може, вони були з німців? А оскільки їхні імена завдячували свій блиск тільки їхньому тодішньому становищу і оскільки таких імен уже ніхто не носив, то всім було невтямки, кого я маю на увазі, нагадуючи про цих людей, кожному ввижалося, що під цими іменами криються якісь пройди.
Ті, кого треба було б, згідно з давнім товариським кодексом, одразу відшити, ходили, на мій превеликий подив, у найкращих друзях осіб старезного роду, які приходили нудитися до принцеси Ґермантської лишень з уваги на своїх нових знайомців. Бо це товариство нічим так не славилося, як феноменальним хистом утрачати зв’язок зі своїм класом.
Розкручені чи поламані пружини огидного механізму перестали функціонувати, і тисячі сторонніх тіл ринули туди, позбавляючи середовище одноцільности, сталости, колориту. Сен-Жерменське передмістя, ніби стара маразматична матрона, уже відповідало тільки несміливими усмішками безчільним лакеям, які пхалися до салонів, пили оранжаду і рекомендували своїх метрес.
Моє враження збіглого часу та руйнації частки моєї минувшини виявилося знов не таким яскравим не так через розпад цього стрункого ансамблю, салону Ґермантів, як через утрату знання тисячі причин, нюансів, завдяки яким той, хто був тут ще й нині, був тут у себе і був на своєму місці, тим-часом як інший, його сусіда, становив собою підозрілий сюрприз. Ця темнота стосувалося не лише світу, а й політики, та й усього. Бо людська пам’ять не така вічиста, як життя, а, з другого боку, молодняк, геть позбавлений спогадів, побляклих уже серед старших, був нині часткою вищого світу, і то на цілком законних підставах, навіть із погляду шляхетства, і, забувши про чиїсь дебюти чи просто не знаючи про них, спізнавав людей на їхньому найвищому злеті чи в момент падіння, гадаючи, що так було завжди, що пані Сванн, принцеса Ґермантська та Блок завжди посідали високе становище, що Клемансо і Вів’яні завжди були консерватори. А що деякі факти залишають по собі глибший слід, то вони зберегли завдяки розповідям батька-матері невиразний осоружний спогад про Дрейфусову справу, і коли чули, що Клемансо був дрейфусар, знизували плечима: «Попали пальцем у небо, він був у протилежному таборі». Міністри-злодії і екс-повії були для них еталоном цноти. Якби хтось запитав у родовитого молодика, що міг би він сказати про Жільбертину матір, молодий магнат відповів би, що замолоду вона, щоправда, пошлюбила якогось пройдисвіта на ім’я Сванн, але потім віддалася за одного з найзначніших людей суспільства, графа де Форшвіля. Напевне, ще кілька осіб у цьому салоні, наприклад, дукиня Ґермантська, усміхнулися б, чуючи такі висновки (у неґуванні Сваннової шляхетности я бачив щось потворне, хоча колись у Комбре, я й сам укупі з бабусею в перших, був певний, що Сванн не може знатися з «принцесами»), як усміхнулися б і жінки, які були б тут, коли б не те, що вони уже взагалі не виходили з дому: дукиня де Монморансі, дукиня де Муші та дукиня де Саґан — щирі Сваннові приятельки, вони і в вічі не бачили Форшвіля, не вхожого до салонів тоді, коли вони там бували. Та саме тодішнє товариство, як і тодішні ще не змінені обличчя, та ще ясне, а не вкрите сивиною волосся жили нині лише в пам’яті осіб, число яких маліло день у день.
Під час війни Блок перестав «виходити», обертатися в колишніх своїх колах, де він становив собою жалюгідну постать. Натомість він друкував, як і давніше, свої книжки, софістичним безглуздям яких я волів нині не засмічувати голови, щоб не бути ним засмоктаним — ці твори були досить банальні, проте у багатьох молодиків та світських жінок будили враження інтелектуального блиску, іскор генія. Отож коли стався цілковитий розрив між його давніми та новими світськими зв’язками, допіру тоді, у відреставрованому товаристві, він почав заживати в цій новій фазі свого життя, шаноби, та слави, уособлюючи фальшиву велич. Звичайно, молоді люди не знали, що він тільки в цьому віці почав бувати у вищих сферах, тим паче, що, підтримуючи стосунки з Сен-Лу, він запам’ятав кілька імен, завдяки яким його престиж набував якоїсь загадкової перспективи. Так чи інакше, він здавався одним із тих талантів, які в кожну добу розквітали у великому світі, та нікому не спадало на думку, щоб він міг квітнути деінде.
Коли люди нового покоління мали дукиню Ґермантську ні за що, бо вона водилася з акторками тощо, то нині вже літні дами, з її роду, досі вважали її за особу незвичайну, бо знали як свої п’ять пальців її родовід, її геральдичне старшинство та її близькі взаємини із тими, кого пані де Форшвіль називала royalties[15], а ще тому, бо вона нехтувала відвідини своєї родини, нудячись там, і в цьому розумінні, як знав усяк, була вельми непрогнозована. Її політичні й театральні зв’язки, про які знали, зрештою, небагато, надавали їй якоїсь екзотики та престижу. Отож, якщо у політичному й артистичному бомонді її вважали за казна-що, за розстригу Сен-Жерменсь-кого передмістя, що відвідує віце-міністрів та зірок, то в самому передмісті, вряджаючи чудовий вечір, казали: «Чи варто запрошувати Оріану? Все одно не прийде. Хіба для годиться, а так — не робіть ілюзій». І якщо о пів на одинадцяту, в пишній сукні, холодно і зневажливо блимаючи на кузин, заходила Оріана, пристоюючи на порозі з якоюсь величавою погордою, якщо вона збавляла в гостях годину, то для старої дами це було більше свято, ніж колись для директора театру виступ Сари Бернар, коли та, давши таку непевну обіцянку щось прочитати, що на неї ніхто не розраховував, усе-таки приходила і з невимовною простотою і ґречністю декламувала, замість одного обіцяного, двадцять творів. Присутність Оріани, з якою голови кабінетів балакали через губу і яка від цього не менше (світом править парадокс) горнулася до них, підносила значення вечора у дуер’ї, де були тільки елегантні жінки, і з усіх вечорів дуерій того ж таки season[16] (як сказала б пані де Форшвіль) гриміли тільки ті, які відвідала Оріана.
Щойно ми добалакали до кінця із принцом Ґермантським, як Блок підхопив мене і відрекомендував дівчині, яка наслухалася про мене від дукині Ґермантської і належала до найелегантніших жінок сезону. Але її імени я ніколи не чув, так само й вона не зналася на всіх цих Ґермантах, бо зараз же спитала в американки, яким правом пані Сен-Лу така близька з усім присутнім тут найпишнішим товариством. Американка та була заміжжю за графом де Фарсі, якимсь там кревняком Форшвілів, котрому ця родина уявлялася самим пупом землі. Тож відповідь її бриніла щонайприродніше: «Хоча б тому, що вона з дому Форшвілів. Далі вже нікуди». Але пані де Фарсі, наївно вірячи, що прізвище Сен-Лу поступається прізвищу Форшвілів, принаймні знала, хто такий Сен-Лу. Натомість уроча приятелька Блока і дукині Ґермантської не мала про це жодного уявлення, а що була легковажна, то на запитання одної панянки, через кого пані де Форшвіль спокревнена з господарем дому, принцом Ґермантським, щиро відповіла: «Через Форшвілів», — цю звістку панянка переказала далі, ніби знала її вже віддавна, своїй приятельці, а та, бувши особою оп-рискливою і нервовою, відразу скипіла, коли якийсь пан поправив, що то не через Форшвілів Жільберта споріднена з Ґермантами, отож той пан сам повірив, що дав маху, визнав свою помилку і не забарився поширити її далі.
Обіди і забавки у великому світі були для американки чимось на зразок курсів Берліца. Чуючи різні імена, вона повторювала їх, не пробуючи з’ясовувати, хто за ними стоїть і яка його вага. Тому, хто цікавився, чи не від батька, пана де Форшвіля, успадкувала Жільберта Тансонвіль, розтлумачували, що він помиляється, що це родинний маєток її чоловіка, що Тансонвіль сусідує з Ґермантом і колись належав графині де Марсант, але, обтяжений іпотекою, був викуплений Жільбертою за свій посаг. Врешті, якийсь древній старушок згадав Сванна як приятеля Сагана та Муші, а коли американка, Блокова подруга, спитала, де я зі Сванном познайомився, заявив, що я познайомився з ним у дукині Ґермантської, навіть не здогадуючись, що Сванн був у моїх очах сільським сусідою, молодим приятелем мого діда. Таких самих помилок припускалися і відомі люди, хоча ці огріхи вважалися в кожному консервативному суспільстві непрощенними. Сен-Сімон, прагнучи довести, що Людовік XIV був невігласом, внаслідок чого «іноді прилюдно чинив найбанальніші дурниці», навів лише два приклади його невігластва, а саме, коли король, не знаючи, що Ренель походить із роду Клермон-Ґаллеранд, а Сент-Ерем із роду де Монморенів, обійшовся з ними, мов із якими сіряками. Стосовно Сент-Ерема ми можемо принаймні втішатися, що король не помер у заблуді, оскільки його, «хоч уже й запізно», переконав на інше пан де Ларошфуко. «Та й то, — додає Сен-Сімон із жалем, — я мусив йому пояснювати, що то за роди, чиї імена ні про що йому не промовляли».
Це забуття, таке нестримне, таке нещадне навіть до недавньої бувальщини, це таке агресивне невідання робить, за законом зворотної дії, знання копіткого дослідника тим ціннішими, що вони унікальні: ці знання, стосуючись людської генеалогії та справжнього становища людей, досліджують, із якої любовної, фінансової чи іншої причини хтось вдало одружується чи йде на мезальянс, і цінуються у всіх суспільствах, де панує консервативний дух; цими знаннями стосовно комбрейської і паризької буржуазії вільно володів мій дід, а Сен-Сімон шанував їх так глибоко, що,славлячи блискучий розум принца де Конті, перш ніж розводитися про науки, найпершою з них він називає власне його, хвалячи принца за «гарний, ясний, справедливий і точний розум, природний для людини з широкими обріями, людини очитаної, пам’яткої, обізнаної з генеалогією, з її легендами та її правдою, шанобливої з кожним ведлуґ його посад і заслуг, готової появити все, що мають появляти принци крови, і чого вони вже не появ-ляють; він навіть сам ґрунтовно висвітлював цю тему і перелічував усе те, що вони узурпували. Історії, запозичені з книжок та розмов, постійно озброювали його фактами стосовно чийогось походження, становища тощо, і він орудував ними вельми доладно». На подібних речах, пов’язаних, щоправда, не з таким пишним товариством, а всього-но з комбрейською і паризькою буржуазією, не менше знався і знаходив у цьому не меншу втіху й мій дід. Порідшали вже лави тих гурманів, тих поцінувачів, які знали, що Жільберта не з дому Форшвілів, пані де Камбремер-старша — не з дому Мезеґлізів, а молодша — не з дому Валантінуа. Нечисленні і, може, навіть не набрані з найвищої аристократії (з золотою легендою чи з вітражами XIII сторіччя найбільше обізнані не конче святенниці чи навіть католики), а часто з середньої аристократії, ласішої до того, чого вона позбавлена і на вивчення чого у неї тим більше дозвілля, чим менше вона зналася з вельможами; — вони радо сходилися, знайомилися між собою і подібно до «Товариства бібліофілів» чи «Товариства Реймсових друзів» влаштовували на честь однодумців розкішні обіди, частуючи одне одного родоводами. Жінок туди не допускалося, проте чоловіки, повернувшись додому, хвалилися: «Я був на цікавому обіді. Стрітив там якогось пана де Ла Распельєра, прецікавий чоловік, він розповідав нам, що пані де Сен-Лу, яка має гарненьку доньку, зовсім не з дому Форшвілів. Се цілий роман».
Подруга Блока і дукині Ґермантської видавалася не тільки елегантною та чарівною, а й розумною, і розмовляти з нею було приємно, хоча й важкувато, бо новим для мене виявилося не лише ім’я розмовниці, а й невідомі мені імена, якими вона сипала як із рукава і без яких годі було уявити сьогоденне суспільство. Щоправда, із другого боку, коли вона зохотилася послухати мої оповіданки, більшість наведених мною імен ні про що вже їй не промовляли, всі вони пішли у непам’ять, принаймні ті, чий блиск пояснювався лишень своєрідністю якоїсь особи, а не її належністю до славних аристократичних родів (титули молода жінка знала рідко, неточно приписуючи споріднення тому чи іншому імені, почутому напередодні у когось на обіді), здебільшого ж вона взагалі не чула про такі імена, бо почала виходити у світ (не лише тому, що була молода, а й тому, що тільки віднедавна жила у Франції і не відразу заслужила такої чести) допіру за кілька років по моєму усамітненню. Не пам’ятаю вже, чому я згадав про пані Леруа, але моя співрозмовниця випадком уже чула це прізвище з уст свого залицяльника, старого приятеля дукині Ґермантської. Але чула вона про неї краєм вуха, судячи з того, як зневажливо відповіла мені ця молода снобка: «Так, я знаю, хто така ця пані Леруа, це давня Берґоттова приятелька», — що мало означати: «Особа, якої я ніколи не запросила б до себе». Я чудово зрозумів, що давній приятель дукині Ґермантської, бездоганний світовець, пройнятий духом Ґермантів, однією з особливостей яких було не вельми дорожитись аристократичними знайомствами, визнав би за надто вже дурні такі антиґермантські слова: «Пані Леруа, яка ходила на ралець лише до високостей та дукинь», і волів би сказати: «З нею не знудьгуєшся. Почули б ви, як вона колись пришила квітку Берґоттові тощо». Тільки що для темних людей ці відомості, запозичені з розмов, вартують стільки само, скільки для люду вартують газетні інформації, завдяки яким простолюдин вірить навперемін, залежно від своєї газети, що пан Лубе і пан Рейнах злодії або великі громадяни. Для моєї розмовниці пані Леруа була кимось на кшталт пані Вердюрен у її перший, не такий блискучий, період, коли її «кланчик» зводився до самого Берготта. Ця молода жінка, зрештою, одна з останніх, чисто випадково почула ім’я пані Леруа. Сьогодні вже ніхто не знає, хто вона така, — річ, утім, цілком природна. Її ім’я не значиться навіть ув індексі посмертних мемуарів маркізи де Вільпарізіс, хоча пані Леруа посідала багато місця в її думках. Маркіза де Вільпарізіс не згадує про пані Леруа, зрештою, не так тому, що пані Леруа була з нею за життя не дуже ґречна, як тому, що після смер-ти вона ні для кого не була б цікава, а отже, ця мовчанка була продиктована не так уразою світської жінки, як літературним тактом письменниці.
Моя розмова з елегантною Блоковою подругою була чарівна, бо ця молодичка відзначалася розумом, а відмінність між нашими словниками хоча й ускладнювала розмову, робила її все ж повчальною. Що з того, що ми знаємо, що роки минають, що молодість поступається місцем старощам, що най-солідніші статки руйнуються, а найвищі трони падають і що слава скороминуща, — наш спосіб пізнання і, сказати б, спосіб клішування цього мінливого світу, втягнутого в Час, так чи так його застопорюють. Отож ми завжди бачимо молодими тих, кого знали молодими, а тих, кого знали як старих, прикрашаємо у перспективі минулого старечими чеснотами, так само як проймаємося безмежною вірою у кредит мільярдера або у протекцію магната, абстрактно уявляючи, але насправді не вірячи, що завтра вони можуть стати втікачами, позбавленими влади. На полі тіснішому і чисто світському, як при зіткненні з простішою проблемою, що тягне за собою складніші дії, хоча й того самого порядку, взаємне нерозуміння, виникле в розмові з молодою жінкою через те, що ми жили в одному й тому самому світі, розділені проміжком у чверть сторіччя, викликало і зміцнювало у мене відчуття Історії.
А втім, слід таки сказати, що незнання реальної ситуації, яке щодесять років видобуває на світло денне обранців у їхній теперішній подобі, — наче минулого й не існувало, — не давало новоприбулій американці дізнатися, що барон де Шар-люс посідав, наприклад, у Парижі блискуче становище, коли ще Блок не мав ніякого, і що Сванн, якому стільки завдячував пан Бонтан, був людина шанована; і це незнання було властиве не тільки новоприбульцям, а й тим, хто повсякчас обертався у суміжних одна з одною сферах, і як у тих, так і в тих, також мало причину (але цим разом вона діє на одиницю, а не на соціальну верству) в Часі. Очевидно, нам не допоможе зміна середовища та способу життя, скоро наша пам’ять, тримаючись нитки незмінної особистости, прив’язує до неї відповідно до кожного з наступних періодів спогад про притаманне нам середовище, і він зрине, хоч би ми покинули його сорок років тому. Блок, ходячи до принца Ґермантського, добре пам’ятав про вбогу жидівську громаду, звідки вирвався у вісімнадцять років, а Сванн, розлюбивши пані Сванн через жінку, яка подавала чай у того самого Коломбена, куди, на думку пані Сванн, — так вважала вона якийсь час, — заходити було шиковно, як на чай до цукерні на Королівській вулиці, Сванн добре пам’ятав про свою світську вагу, про Твікінгем і не сумнівався щодо причин, чому він воліє відвідувати Коломбена, а не дукиню де Бройль, чудово знаючи, що навіть коли б він був у тисячу разів менш «шиковний», його з’ява у Коломбена чи в готелі Ріца не додала б йому й атома «шику», адже туди може зайти кожен, хто заплатить. Певна річ, Блокові чи Сваннові приятелі пам’ятали, — і самі вони теж, — і жидівський гурток, і запрошення до Твікінгема, — і як приятелі, так і обидва «я» (ближчі між собою, ніж із приятелями) Блока та Сванна, не відокремлювали більше у своїй пам’яті сьогоднішнього елегантного Блока від давнього не-хлюйного і Сванна з цукерні Коломбена від Сванна останніх днів, гостя Букінгемського палацу. Але ці приятелі були в житті якоюсь мірою Сванновими сусідами; їхнє життя розгорталося по достатньо близьких лініях, щоб вони могли наповнювати ним пам’ять; зате в інших людей, віддаленіших від Сванна, віддалених від нього на більшу відстань не у світському, а в інтимному плані, на відстань, яка робить стосунки не-певнішими, а зустрічі рідшими, нечисленні спогади перетворювали їхні уявлення на якийсь туман. Тож ці своєрідні чужинці, через тридцять років, уже не пам’ятають жодних певних фактів, які могли б наділити якимсь минулим істоту, яка у нас перед очима, або появити її іншою. В останні роки Сваннового життя я чув, як люди, і то люди світські, казали, коли хтось про нього згадував, ніби це було відомим його званням: «Ви маєте на увазі Сванна з Коломбена?» А вже тепер я чув, як люди, які, все ж, мали б щось знати, говорили про Блока: «Блок-Ґермант? Друзяка Ґермантів?»
Ці помилки, розколюючи чиєсь життя і відмежовуючи його від сьогодення, роблять із людини, про яку ми говоримо, іншу людину, витвір дня попереднього, роблять із неї того, хто становить лише конденсат своїх поточних навичок (тим-часом як він носить у собі неперервність свого життя, яка пов’язує його з минулим), ці помилки теж залежать від Часу, але вони вже не соціальне явище, а явище пам’яти. Тої ж таки хвилини я зіткнувся з прикладом забуття, що змінює людську подобу, щоправда, забуття доволі відмінного, але тим дивовижнішого. Один юнак, сестринець дукині Германської, маркіз де Вільмандуа, колись поводився зі мною не інакше, як по-хамському, і я, аби віддати віть за віть, пройнявся до нього такою неприхованою зневагою, що ми, без оголошення війни, стали ворогами. Поки я, на цьому ранку в салоні принцеси Германської, роздумував про Час, він попросив рекомендувати його мені, пославшись на те, що я, здається, знайомий із його батьками і що він читав мої статті й був би радий нав’язати або поновити знайомство. Щоправда, як і багато кому, вік обламав йому роги і він уже не па-ношився, а з другого боку, в його колі про мене згадували як про автора статейок, як на мене, доволі, зрештою, недолугих. Але то були тільки побічні причини його добросердя і привітности. Головна причина, або принаймні така, що дозволила вступити у гру іншим резонам, полягала в тім, що, маючи гіршу пам’ять за мою, або не дуже зважаючи на мою відсіч своїм наскокам, бо я був для нього кимось меншим, ніж він мав бути для мене, він геть-то забув про наше ворогування. Моє ім’я нагадало йому, що він, мабуть, чи не бачив мене або когось із моїх близьких у котроїсь зі своїх тіток. Не знаючи, що, власне, почати — відрекомендуватися мені чи просто освіжити мою пам’ять, він мерщій нагадав про свою тітку, бо не сумнівався, що ми зустрічались у неї, пам’ятаючи, що там часто говорили не про наші чвари, а про мене. Нерідко ім’я — це єдине, що нам по комусь зостається, навіть якщо він ще не помер, а живе. І наші уявлення про цю особу такі каламутні або такі дивацькі, так мало відповідають її уявленням про нас, аж ми забуваємо, що ми трохи не зійшлися з кимось у двобої, але пам’ятаємо, що малим там-той носив на Єлисейських Полях химерні жовті гамаші, хоча він, навпаки, попри всі наші запевнення, не пам’ятає, щоб ми з ним там гралися.
Увійшов Блок, шкандибаючи, мов гієна. Мені подумало-ся: «Він буває у салонах, куди не втулився б двадцять років тому». Але він на двадцять років також і старший. І ближчий до смерті. І що це йому помогло? Зблизька, в ясності обличчя, де здалеку та ще й у тьмяному освіті я бачив тільки веселу молодість (чи то вона ще лишала, чи я її оживив у пам’яті), прозирала майже відразлива, заклопотана твар старого гримованого Шейлока, який, чекаючи за лаштунками виходу на сцену, вже бурмоче собі під носа перший вірш. Ще десять років, і в ці салони, які запопали його на власну голову через свій маразм, він придибає на милицях, пошившись у «метри» і гадаючи, що добиратися до Ла Тремуя для нього вже завелика морока. І що це йому поможе?
Зі змін, які зайшли в товаристві, я міг вилущити тим більше важливих істин, здатних ізцементувати частину мого твору, що вони аж ніяк не були, як мені спершу здалося, характерні лише для нашої доби. Під ту пору, коли я, новачок, і то новачок іще більший, ніж сьогоднішній Блок, влився у середовище Ґермантів, я міг бачити там, як гідну частину цього середовища, зовсім відмінний від нього елемент, допущений віднедавна, який здавався зовсім новим для тих, хто бував там ще раніше (я, зрештою, не відрізняв їх від цих давніших завсідників), і кого тодішні княжата мали у Передмісті за «своїх» як світ світом, хоча їхні батьки або діди теж були тут колись парвеню. Отож не тільки високі прикмети людей великого світу робили це товариство таким блискучим, а й те, що воно більш-менш повно асимілювало тих, що через півсторіччя уподібнювалися до нього, стаючи великосвітніми людьми. Навіть у далекій бувальщині, куди я відсилаю ім’я Ґермантів, аби показати всю його велич, — і, зрештою, небез-причинно, оскільки за Людовіка XIV Ґерманти, майже королівського коліна, посідали вищий, ніж нині, щабель, — заходило те саме явище, яке я спостерігав оце нині. Хіба сучасники не бачили, як вони тоді породичалися з Кольбера-ми, які сьогодні, щоправда, здаються нам знакомитою шляхтою, оскільки панна Кольбер становить блискучу партію для такого собі Ларошфуко? Але Ґерманти породичалися з ними не через те, що Кольбери, звичайні тоді міщани, пошились у шляхту. Якщо ім’я д’Осонвіль згасне з теперішнім представником цього роду, може, він посмертно перебере на себе славу, що йде від пані де Сталь, хоча перед Революцією пан д’Осонвіль, один із найбільших магнатів королівства, приндився перед паном де Бройлем, що не знає батька пані де Сталь і що не може ввести його до товариства, так само, зрештою, як і пан де Бройль, — обидва й гадки не мали, що одного дня їхні сини пошлюблять: один дочку, а другий онуку авторки «Корінни». Зі слів дукині Ґермантської виходило, що я міг би в цьому світі посісти становище елегантної, хоч і не титулованої людини, з давніх-давен належної до аристократії, яке посідав тут колись Сванн, а перед ним пан Лебрен та пан Ампер, усі ці приятелі дукині де Бройль, яка у великому світі спершу стояла тільки однією ногою. Можна уявити, як я, обідаючи вперше у дукині Ґермантської, мабуть, разив людей на зразок пана де Борсефея, навіть не так самою своєю присутністю, як своїми відгуками, свідченням того, що я ні сном ні духом не відав про спогади, з яких складалося його минуле і які визначали його уявлення про суспільство! Одного дня, коли Блок уже буде справжнім дідом і в його пам’яті достатньо задавняться спогади про салон Ґермантів, яким він постав перед його очима в цей момент, він відчує такий самий подив і таке саме роздратування через чиюсь наглу з’яву і чиєсь невігластво. З другого боку, він запевне перейме і виявлятиме сам стриманість і тактовність, які я давніше вважав за привілей таких людей, як маркіз де Норпуа, і які відроджуються і втілюються в тих, кому, були, здавалося б, неприступні.
А втім, нагода, завдяки якій мене колись допущено до товариства Ґермантів, видається мені винятковою. Та що я відособився від самого себе і свого довкілля, то бачив, що це соціальне явище не таке вже й відособлене, як спершу мені здавалося, і що комбрейська котловина, де я вродився, дже-релиста, і чимало симетричних зі мною живих цівок вибилися нагору з однієї й тієї самої водяної маси. Звичайно, обставини завжди криють у собі щось особливе, а характери — своєрідне: якщо говорити про Леґрандена, то він пробрався у це середовище в зовсім інший спосіб (завдяки дивацькому одруженню свого сестринця), ніж споріднена з ним Одетти-на дочка, ніж Сванн і ніж потім ще й я.
Доброта і звичайне дозрівання, коли цукруватіють і квасніші, зрештою, натури, ніж Блокова, поширені не менше, ніж почуття справедливости, завдяки якому, якщо правда за нами, можна вже не боятись як упередженого судді, так і судді неупередженого. І Блокові онуки були добрі та стримані мало не з «пупку». Зате сам Блок і нині ще не такий. Проте я помітив, що Блок, який колись удавав перед самим собою, ніби мусить відбути двогодинну подорож залізницею, аби відвідати когось, хто зовсім не просив його про це, нині, коли на нього сипалося стільки запрошень не лише на снідання та обіди, а й до когось у гості на два тижні, більшості відмовляв, не розводячись, одначе, про це і не хвалячись, що його постійно кудись кличуть, а він одмагається. Стриманість у словах та вчинках з’явилась у нього з суспільним становищем та віком, своєрідним, сказати б, соціальним змужнінням. Відзначаючись раніше нетактовністю, Блок воднораз був недоброзичливцем і кепським порадником. Але деякі вади і деякі гарні сторони пов’язані не так із тією чи тією одиницею, як із тим чи тим моментом буття, трактованим із суспільного погляду. Вони перебувають майже осторонь від одиниць, люди пересуваються в їхньому світлі, мов під різними сонцестояннями — пе-редсущими, загальними, неминучими. Лікар, узявшись дослідити, як діють ліки: збільшують чи зменшують кислотність шлунку, подразнюють чи втишують його секрецію, одержує різницю результатів не за відхиленням від загальної норми кислотности, а за пробами шлункового соку до і після вживання ліків.
Одне слово, у кожен момент свого буття ім’я Ґермантів, трактоване як сукупність усіх імен, присвоюваних ним собі чи групованих довкола себе, все зазнавало нових утрат і все залучало нові елементи, як це діється в садах, де ледве розквітлі пуп’янки повсякчас заступають уже прив’ялі квіти і, хоча зливаються з ними в однорідну, як поглянути, масу, вона неоднорідна для тих, хто спостерігає за ними постійно, зберігаючи в пам’яті ясний образ тих квіток, що зникли.
Не одна з осіб, яких зібрав чи оживив у моїй пам’яті цей ранок, проходила переді мною низкою знайомих образів, пов’язаних із різними обставинами, часто образів несумісних; зринаючи почережно, вони появляли розмаїті сторони мого життя і цілий калейдоскоп ракурсів, — схожі тут на нерівну місцевість, згір’я чи замок, що вигулькує то ліворуч, то праворуч і спершу начебто горує над лісом, а потім виринає з виярку, сповіщаючи мандрівця про зміни напрямку та перепади у висоті шляху, яким він простує. Беручись усе вище й вище, я врешті побачив, що лики однієї й тієї самої особи розмежовані такими довгими часовими прогалинами, збережені такими відмінними між собою «я» (з такими розмаїтими своїми значеннями), що я зазвичай їх поминав, коли мені ввижалося, ніби я обіймаю свої минулі стосунки з ними на всьому їхньому протязі, я навіть думати забув, що це ті самі, давніше знайомі мені образи, і що мені бракує тільки випадкового спалаху уваги, аби пов’язати їх, як в етимології, із їхнім первісним для мене значенням. Колись мадемуазель Сванн обдарувала мене із-за рожевого тернового живоплоту поглядом, і його сенс, звичайно, заднім числом, доводилося ретушувати, бо в ньому світила жага. Коханець пані Сванн, за комбрейською хронікою, упинався в мене із-за того самого живоплоту гострим поглядом, теж позбавленим приписаного тоді мною сенсу, і таким опісля зміненим, що в Бальбеку я не впізнав його в панові, який розглядав афішу біля казино і про якого, згадуючи його щодесять років, я думав: «Але ж то був барон де Шарлюс, чи ти ба!» Дукиня Ґермантська на весіллі доктора Переп’є, пані Сванн у рожевій сукні у мого діда в перших, пані де Кам-бремер, Леґранденова сестра, така пишна дама, аж брат її злякався, як би ми не попросили його познайомити нас із нею, — цих образів, так само як і всіх інших, пов’язаних зі Сванном, Сен-Лу тощо, було так багато, що мене розважало, коли я віднаходив їх, виставляючи їх таким собі фасадом перед порогом своїх стосунків із різними особами, але ці образи зливалися для мене в єдиний образ, синтезований у мені навіть не буттям: із буттям цього образу ніщо вже не пов’язувало.
Звичайно, одні люди пам’яткі, а інші не пам’яткі (тут не йдеться про постійну забудькуватість, у якій живуть турецькі посли та інші, коли вони завжди можуть знайти — попередня новина вивітрюється через тиждень або її, як злого духа, виганяє наступна — місце для новини, суперечної з уже доведеною до їхнього відома), але навіть дві особи з однаковою пам’яттю пам’ятають не одне й те саме. Одна злегковажить факт, страх який гризький для іншої, зате спіймає на льоту, як щось характерне і симпатичне, чиєсь кинуте знічев’я слово. Незацікавленість у помилці, якщо твій прогноз виявляється хибним, б’є по тривкості спогаду про цей прогноз і незабаром можна буде запевняти, що прогнозу й не давалося. Врешті, глибший, безкорисливіший мотив так сильно диверсифікує спомини, що поет, майже зовсім забувши факти, про які вони йому нагадують, зберігає скороминуще враження. Ось чому буває, що через двадцять років відсутности, замість очікуваної урази, ми зустрічаємо мимовільне і несвідоме пробачення, а замість сліпої ненависти (сліпої в наших очах, бо ми й собі забуваємо про погане враження від нас самих) — голос розуму. Дати з історії життя, хоч би й найближчих нам осіб стираються в нашій пам’яті. А що минуло щонайменше двадцять років відтоді, як дукиня Ґермантська вперше побачила Блока, вона ладна була присягтися, що Блок одного з нею панського ложа і що дукиня Шартрська чукикала його на колінах, коли він мав заледве два рочки.
ebooksa