Скільки разів ці особи верталися до мене протягом свого життя, різні обставини якого появляли, здавалося, тих самих істот, але в різних подобах і щоразу з іншою метою! І строката розмаїтість точок мого життя, крізь які пройшла нитка життя кожної з цих осіб, сплутала кінець кінцем нитки, здавалося, найвіддаленіші між собою, немовби життя посідало тільки обмеженим набором ниток для мереження найрізноманітніших узорів. Що спільного, скажімо, у моїй строкатій минувшині між моїми візитами до вуйка Адольфа, сестрин-цем маркізи де Вільпарізіс, маршалової кузини, Леґранденом та його сестрою, а також давнім жилетником, Франсуазиним дворовим приятелем? Але сьогодні всі ці різні нитки злучилися, аби створити канву життя тут подружжя Сен-Лу, там знов молодої пари Камбремерів, не кажучи вже про Мореля та стількох інших, і всі вкупі вони сприяли формуванню обставин, ніби зрощених в одну цілість, де люди правили всього-но за складники. А я вже досить прожив на світі, аби для майже кожної з цих істот, зустрінутих на шляху, знайти у своїх спогадах її заперечення і вивести з неї іншу істоту. До споминів про Ельстіра, якого я бачив на місці його слави, я міг приточити найдавніші згадки про Вердюренів, Коттарів, розмови в рівбельському ресторані, ранок, де я познайомився з Альбертиною, та багато інших. Так само колекціонер, угледівши одну зі стулок вівтаря, пригадує, в якій церкві, в якому музеї, в чиїй особистій колекції осіли інші (чи гортаючи ліцитаційні каталоги або ходячи по антикварах, знаходить нарешті предмет, близня його стулки, до пари їй); він потрапить реконструювати у своїй голові пределлу, цілий вівтар. Як відро, коли його тягнуть на ланцюгу з колодязя, ударяється кілька разів і з супротивних боків об цямриння, не було в моєму житті жодної особи і майже жодної речі, яка не загніздилася б у ньому і не відігравала по черзі різних ролей. Просте салонне знайомство чи бодай якісь меблі, відкопані по кількох роках у моїй пам’яті, показували мені, що життя не перестало ткати довкола розмаїті нитки, що врешті оповивали його гарним, незрівнянним оксамитом відшумілих весен, подібним до того, що у старих парках засновує смарагдовим футляром звичайну водогінну трубу.
І справа тут не в тім, що лик цих осіб наводив на думку про сонні з’яви. Для них самих життя, приспане уже в молодості та в коханні, дедалі більше ставало сном. Вони забували про давні урази та зненависть, і, щоб упевнитися, що це саме той, із ким вони не розмовляють уже десять років, мусили заглядати до реєстрів, але ті теж були млисті, як сон, у якому нас хтось образив, а ми не знаємо хто. Всі ці марення призводили до контрастних явищ політичного життя, коли в уряді знов опинялися ті, кого оскаржували у вбивстві та зраді. І цей сон робився дрімучим у деяких старців, як смерть, якщо попереднього дня вони кохалися. У такі дні ні про що не можна було просити у президента Республіки, він забував усе. Відтак, якщо йому на кілька днів давали спокій, до нього вертався спогад про державні справи, випадковий, як спогад про сон.
Іноді істота, геть несхожа на ще недавно мені знайому, з’являлася не в одній личині. Цілими роками Берґотт являвся мені лагідним і боським патріархом, аж я ставав правцем, наче перед попелястим капелюхом Сванна чи фіялковим манто його дружини, чи таїною, якою родове ім’я оточувало дукиню Ґер-мантську навіть у салонах: майже казкове коріння, уроча міто-логія зв’язків, зведених згодом до буденщини, але проектованих у минуле, наче на небесну баню, жмутом сяйва,
подібного до того, яке розсіває іскристий хвіст комети. І навіть взаємини, не зав’язані в таємниці, як-от моє знайомство з маркізою де Сувре, сьогодні такі сухі й суто світські, зберегли у своїх початках першу усмішку, супокійнішу теплішу й лагіднішу і так соковито уписану в повняву полуденного узмор’я чи у схилок весняного дня у Парижі серед гуркоту екіпажів, здійнятого куру і скаламученого, як вода, сонця. І, може, маркіза де Сувре, вийнята з цих рамок, вартувала не більше, ніж споруди — наприклад, Салюте — які, зовсім бе-зокрасні, здаються пишними лише там, де їх зведено, але вона становила собою частину лоту спогадів, що їх я оцінював «гамузом», не застановляючись, скільки там заважить особа маркізи де Сувре.
Ще більше, ніж фізичні й соціальні зміни, яких вони зазнали, мене вражала у цих осіб зміна їхніх уявлень одне про одного. Леґранден гордував Блоком і ціколи й словом до нього не озивався. А сьогодні він був з ним такий ласкавий, хоч до рани прикладай. І зовсім не тим, що Блок сидів на вищому стільці, у цьому разі його ґречність не заслуговувала б на увагу, бо суспільні зміни неодмінно тягнуть за собою відповідну зміну позиції тих, хто їх зазнав. Не в цьому сила — просто люди, як вони нам уявляються, не мають у нашій пам’яті однозначного образу. їхня еволюція відбувається у згоді з нашим забуттям. Іноді ми навіть доходимо до того, що плутаємо їх між собою. Хтось каже: «Блок — це той, хто приїздив до Комбре», і під «Блоком», розуміє мене. Пані Сазра, навпаки, була переконана, що я написав історичну розвідку про Філіппа II (її автором був Блок). Не ошукуючись аж так, ми забуваємо чиїсь свинства щодо нас, чиїсь вади, останню свою розлуку із цим свинякою, коли ми не подали одне одному руки, зате пам’ятаємо давнішу зустріч, коли ми разом сміялися. І саме ці останні властиві колись Леґранденові манери відповідали його теперішній чемності щодо Блока, — чи то йому вже випав із пам’яти певен відтинок минулого, чи то, на його думку, справа підлягала вже списанню за давністю, все це могло бути, але така суміш прощення, забуття і бай-дужости — це теж робота Часу. А втім, навіть у коханні пам’ять коханців одне про одного не однакова. Альбертина добре пам’ятала, які саме слова сказав я під час наших перших побачень, тоді як я забув їх цілком. Зате вона зовсім не пам’ятала того, що назавше каменем лягло мені на серце. Наші життя, стелючись рівнобіжно, скидаються на ті алеї, де через певні проміжки стоять вази із квітами, симетрично, але не одна проти одної. Тим паче легко уявити, що, коли йдеться про малознайомих людей, ми ледве пам’ятаємо, хто вони такі, або, замість колишнього їхнього образу, згадуємо про них щось інше, ще давніше, те, що навіюють нам люди, серед яких ми їх віднаходимо і які, знайомі з ними недавно, приписують їм міфічні чесноти і становище, — усе те ми пригадуємо і як справжні забудьки відразу ж беремо на віру.
Звісно, життя, ставлячи кілька разів цих осіб на моєму шляху, являло мені їх за особливих обставин, які, оточуючи їх зу-себіч, звузили моє поле зору і не дали пізнати їхню сутність. Ті ж таки Ґерманти, об’єкт моїх палких марень, коли я вперше підійшов до них, явились мені під личиною, вона — старої приятельки моєї бабусі, він — пана, який позирав на мене із пренеприємною міною, ополудні, в саду казино. (Бо між нами та іншими людьми пролягає надто вузька смуга точок дотику — відкриття, подібне до зробленого на підставі прочитаних у Комбре книжок, що є також аналогічна межа сприймання, яка унеможливлює цілковитий контакт між дійсністю і свідомістю.) Отож тільки потому, як я пов’язав їх з ім’ям, моє знайомство з ними стало знайомством із Ґермантами. Та, мабуть, життя робилося для мене поетичнішим саме від думки, що таємнича раса з гострими очима та пташиним дзьобом, рожева, золотиста, неприступна раса могла так часто і так просто, внаслідок гри сліпих і різноманітних обставин, ставати предметом моєї уваги, моїх світських стосунків, ба навіть моєї приязні, ставати ним настільки, що коли мені треба було познайомитися з мадемуазель Стермар’єю чи замовити сукню для Альбертини, я звертався до Ґермантів як до найпослуж-ливіших моїх приятелів. Звичайно, мене нудили візити до них, як і до інших людей великого світу, з якими я познайомився згодом. І навіть, якщо говорити про саму дукиню Ґермантсь-ку, — достоту, як це було із деякими Берґоттовими сторінками, — її чари діяли на мене тільки здалеку і розбивалися, коли я опинявся біля неї, бо домували вони в моїй пам’яті й моїй уяві. Але, зрештою, попри все Ґерманти, як і Жільберта, відрізнялися від інших світських людей тим, що глибше сягали корінням у минуле мого життя, в пору, коли я більше марив і вірив у неповторність одиниці. Нині, коли я гомонів із тою чи тою особою, я не тільки нудився, а й жив уявленнями пори свого дитинства, які я мав за найпрекрасніші, але й за геть-то марні, і я втішався, плутаючи, мов купець, заблудлий у хащах своїх гросбухів, вартість свого злиття з ними із ціною, яку їм визначило моє жадання.
Що ж до інших осіб, то минуле моїх стосунків із ними розпирали жагучіші й безнадійніші марення, в яких моє тодішнє життя, цілковито присвячене їм, буяло так пишно, що я насилу міг зрозуміти, чому їхнє спевнення виявилося вбогою, вузькою і безбарвною стьожкою байдужої і зневаженої близькосте та куди поділися таємниця, жага і ніжність. Не всі ті марення виявилися «прийняті» й відзначені, а ті, для яких знайшовся б інший, щоправда, не такий-то вже й важливий епітет, недавно згасли.
«Що це діється з маркізою д’Арпажон?» — спитала пані де Камбремер. «Як? Вона уже в могилі», — відповів Блок. «Та ні, ви наплутали, померла не вона а графиня д’Арпажбн, торік». У суперечку втрутилася принцеса Аґріґентська; руки цієї молодої вдови по старому, тяжко багатому мужеві, носієві гучного імени, домагалося чимало женихів, завдяки чому її аж розпирало від самовпевненосте. «Графиня д’Арпажон теж померла, десь із рік тому». — «Рік тому? Бійтесь Бога, — відповіла пані де Камбремер, — я була в неї на музичному вечорі, а відтоді не минуло ще й року». Як світські «жиґоло», так і Блок не могли взяти дійової участи в суперечці, бо для них усі ті кончини літніх осіб були чимось страшенно далеким, чи то через велику вікову різницю, чи то через те, що вони (як-от Блок) тільки недавно з’явилися в новому товаристві, куди Блок проліз манівцями на його схилку, у його вечорову пору, коли спогад про чуже йому минуле не міг освітити морок. Але для людей того самого віку і того самого кола смерть утратила свою химерію. А втім, щодня ширилися чутки про таку силу людей «при смерті», з яких одні одужували, а інші віддавали Богові душу, що ніхто вже достоту не пам’ятав, чи хтось, хто вже давненько не трапляв на очі, очуняв від запалення легенів, чи помер. У згаданих вікових володіннях смерть, множачись, стає якась непевна. На цьому перехресті двох поколінь і двох суспільств, які з різних причин нездатні констатувати смерть і майже плутають її з життям, смерть «обсало-нюють», роблять її випадком, більш чи менш типовим для цієї особи, і тон, яким про неї говорять, зовсім не означає, що цей випадок поклав усьому край. Отож мовлять: «Ви забуваєте, що такий-то помер», як сказали б: «Він дістав орден» або «став академіком», або ж — і це виходило одне на одне, бо так само позбавляло змоги бувати на раутах — «він зимуватиме на Півдні» чи «лікар прописав йому гори». Щодо людей відомих, то те, що вони залишили по смерті, ще якось допомагало згадати, що вони зійшли з круга земного. Але коли йшлося про звичайних собі древніх світовців, опріч факту, помер хто чи ні, плутанина поставала ще багато в чому, і не тільки тому, що його майже не знали чи забули про його минуле, а й тому що вже ніщо не пов’язувало його з майбутнім. І ця морока просіювання на решеті хвороби, відсутности, постійного побуту на селі та смерти старих аристократів, підтверджувала як байдужість кожного, хто вагався, так і нікчемство того, хто відійшов.
«Якщо вона не померла, з якого б то дива ніде не було видно ні її, ні її чоловіка?» — спитала стара панна, неабияка гоструха. «Ось я тобі поясню, — відгукнулася її мати, яка попри свій шостий десяток не пропускала жодного світського зібрання, — з них обох уже сиплеться порохня: де вже їм виходити у такі літа!» Можна було подумати, що біля воріт цвинтаря осіло ціле селище старих людей, загублене у мряці, з постійно запаленими гасницями. Пані де Сент-Еверт розв’язала суперечку, заявивши, що графиня д’Арпажон померла рік тому після тривалої хвороби, а за нею померла й маркіза д’Арпажон, померла, «мовби нічого не сталося» — її смерть була до пари всім цим життям, от і лишилася непоміченою, цілком виправдовуючи плутаників. Коли таким чином пані д’Арпажон було поховано остаточно, стара панна стурбовано глянула на матір, боючись, як би смерть однієї з її ровесниць не надто її «вразила»; вона вже чула, як трактуватимуть смерть її рідної матері: «Її страшенно вразила кончина пані д’Арпажон». Проте матір старої панни, навпаки, як хтось відходив у її літах, казала собі, що здобула ще одну перемогу в боротьбі із сильними конкурентами. Тепер тільки смерть інших давала їй приємне відчуття власного життя. Стара панна постерегла: начебто без прикрости сказавши, що пані д’Арпажон замкнуто в оселі, звідки знуджені старці ніколи вже не виходять, її мати ще з меншою прикрістю вислухала слова, що маркіза замешкала у граді засвіття, якого ніхто не покидає. Материна байдужість звеселила уїдливий розум старої панни. Відтоді, забавляючи приятельок, вона смішила їх розповіддю, як її мати весело затирала руки, кажучи: «Ісусе Христе, виходить, ця бідолашна пані д’Арпажон таки померла!» І в такий спосіб ущасливлювала навіть тих, хто міг радіти життю й без цієї смерти. Бо кожна смерть спрощує буття живих, позбавляє необхідности комусь віддячуватися, звільняє від обов’язку когось візитувати. Не так, одначе, сприйняв вістку про смерть пана Вердюрена Ельстір.
Одна дама пішла собі — на неї чекали ще інші ранки та два підвечірки з двома королевами. То була відома салонна кокотка, знайома мені колись принцеса де Насау. Якби вона не змаліла (через що здавалося, — бо її голова сиділа тепер значно нижче, ніж колись, — ніби вона, як мовиться, стала вже одною ногою у могилі), навряд чи можна було б сказати, що вона постарішала. Вона зосталася Марією-Антуанеттою з австріяцьким носом і чарівним поглядом, законсервованою, набальзамованою тисячею старанно дібраних протирок, від яких обличчя їй аж ліловіло. На ньому витав вираз лагідної бентеги, як у того, кому вже час іти і він під приводом, що хоче на часинку відлучитися, звіюється нишком із зали, — принцеса не могла нехтувати безлічі раутів та прийнять, де на неї ждали. Народжена майже біля підніжжя трону, тричі заміжня, довго і щедро утримувана великими банкірами, не кажучи вже про тисячі забаганок, що їх собі дозволяла, вона легко, як бузкову сукню, як свої чудові округлі очі та нафарбоване обличчя, носила трохи туманний спомин своєї багатої бувальщини. Коли вона минала мене, зникаючи
Зі мною привіталася огрядна дама, і ту ж мить у голові моїй зароїлися преріжні думки. Я буркнув щось допіру по хвилі вагання, остерігаючись, що дама, впізнаючи людей не ліпше, ніж я, вклепалася, та, бачучи її певність, я злякався, що це, навпаки, хтось, із ким я був близький, і єлейно заусміхався, тимча-сом як мій погляд не переставав шукати в рисах імени, якого я не знаходив. Як школяр на випускному іспиті, замість покопатися у своїй пам’яті, пасе оком за обличчям екзаменатора, марно сподіваючись знайти на ньому відповідь, так і я, весь усміхнений, не відривав зору від щік повної дами. Мені привиділося, ніби переді мною лице пані Сванн, і мій усміх обарвився шанобливістю, а моя нерішучість почала відступати. Ще мить — і я почув голос грубої дами: «Ви берете мене за матір, я й справді роблюся на неї дуже схожа». І я впізнав Жільберту.
Ми багато говорили про Робера, Жільберта відгукувалася про нього з пієтетом, ніби Робер належав до вищих істот і ніби їй залежало на тому, аби показати мені, що вона подивляла його і розуміла. Ми згадували його погляди на ратне мистецтво (він-бо часто повторював їй те, що викладав мені у Донсьєрі й пізніше), ці погляди нерідко і в цілому ряді питань знаходили підтвердження в останню війну.
«Просто бракує слів, щоб передати, як вражають мене тепер і вражали під час війни найменші подробиці, про які він згадував мені у Донсьєрі. Останні слова, сказані мені, перед тим, як ми розлучилися назавше, були про те, що він чекає від Гінденбурґа, наполеонівського генерала, баталії наполеонівського типу, покликаної відтяти одне від одного двох союзників, якщо не зраджує мене пам’ять, англійців і нас. Не минуло й року після Роберової загибелі, як критик, якого Ро-бер підносив до небес і який, очевидно, справив величезний вплив на його воєнні ідеї, пан Анрі Біду, відзначив, що наступ Гінденбурґа в березні 1918 року був «баталією розколу супротивника, зосередженого на одній лінії проти двох супротивників, маневр, який вийшов у цісаря 1796 року на Апеннінах, але провалився 1815 року в Бельгії. А перед тим Робер порівнював битви із п’єсами, де не завше легко зрозуміти, чого хотів автор, адже дорогою він сам не раз міняв свої плани. Що ж до згаданого німецького наступу 1918 року, то Робер навряд чи згодився б з інтерпретацією пана Біду. Послухати бодай інших критиків: вони гадають, ніби успіхи Гінденбурґа на Ам’енському напрямку, а потім вимушене тупцяння, нові його успіхи у Фландрії і нове тупцяння, випадково зробили Ам’єн і Булонь цілями, яких він не ставив перед собою спочатку. Кожен може прочитати п’єсу по-своєму: є такі, хто бачить у цьому наступі заповідь блискавичного маршу на Париж, а іншим тут вважаються безладні удари тараном із метою розгромити англійське військо. І навіть якщо накази воєначальника суперечать тій чи тій концепції, критикам завжди вільно сказати, як Муне-Сюллі відповів Кокленові на його запевнення, що «Мізантроп» не та сумна драма, якою той хотів би її бачити (бо Мольєр, як засвідчують сучасники, давав їй комічну інтерпретацію, викликаючи вибухи сміху): «Ну що ж, виходить, Мольєр помилявся».
«А ви пам’ятаєте, що він казав про літаки? У нього був такий чудовий вислів: «Кожне військо повинне бути стооким Арґусом». Овва, він не побачив, як справдилися його слова!» — «Ба ні, таки побачив, — відповів я, — у битві над Сом-мою; він чудово знав, що в ній спершу осліпили супротивника, вийнявши йому очі, тобто знищили літаки та аеростати на припоні». — «Авжеж! — А що відтоді, як стала жити тільки розумом, Жільберта набралася педантизму ерудитки, то вона додала: — І він обстоював повернення до старих методів. Чи знаєте ви, що в цю війну месопотамські походи (свого часу вона, мабуть, це чи не вичитала у статтях Брішо) до цяти нагадували відступ Ксенофонта? Аби перевезтися з Тигру на Ев-фрат, англійська зверхня команда послуговувалася белонами, себто довгими вузькими човнами, тамтешніми гондолами, відомими ще старожитнім халдеям». Завдяки цим словам до мене дійшло, що таке застій старовини — старовина застигає у тих чи інших місцях внаслідок якогось особливого тяжіння, нерухоміє і довгий час не змінюється, заперечуючи саму себе.
«Мені здається, він устиг помітити одну особливість війни, — сказав я їй, — а саме, що війна — це щось людське, що вона переживається як любов чи ненависть, що її можна переповідати як роман, а отже, якщо хтось почне доводити, що стратегія — наука, це не допоможе йому зрозуміти війну, бо характер війни не стратегічний. Ворог не знає наших планів, так само як невгадні нам наміри коханої жінки, та й своїх власних планів ми, напевно, не знаємо. Чи планували німці, наступаючи в березні 1918 року, здобути Ам’єн? Ми не маємо жодного уявлення. Може, вони не мали його й самі, а на їхній задум вирішальний вплив справили події, пов’язані з просуванням на захід, на Ам’єн. Навіть припускаючи, що війна наука, все одно її мається зображувати так, як Ельстір малював море, заходячи з іншого боку, з боку ілюзій та вірувань, корегованих потроху, в дусі Достоєвського, коли той описує чиєсь життя. А втім, як мовиться, і сліпому видно, що війна вимагає не так стратегії, як медицини, і, як у медицині, в ній трапляються непередбачені випадки, яким клініцист міг би запобігти, такі, скажімо, як російська революція.
А проте, визнаю: завдяки тому, що я читав у Бальбеку, коли Робер був поруч, мене вразило не так те, що під час французької кампанії я віднайшов шанці пані де Севіньє, як те, що на Сході у зв’язку з облогою Кут-ель-Амари (Кут-лемір, «як ми вимовляємо Во-ле-Віконт і Байо-Левек», — сказав би ком-брейський кюре, якби дійшов у своїй етимологічній жадобі ще й до східних мов) я побачив, як разом із Багдадом зринає назва і Басри, безліч разів згадувана в «Тисячі й одній ночі», Басри, куди в добу каліфів — задовго перед появою генерала Таусенда і генерала Ґорінджера — мандрує щоразу, як покине Багдад чи в Багдад повернеться, як відпливе від берега чи на нього зійде, Синдбад-Мореходець.
Протягом усієї розмови Жільберта говорила про Робера із шаною, яка, здавалося, радше стосувалася мого давнього приятеля, ніж її померлого мужа. Вона немов хотіла сказати: «Знаю, як ви ним захоплювалися. Можете бути певні: я зрозуміла його винятковість». А проте любов, якою вже напевно не зігрівався її спогад, либонь, іще була опосередкованою причиною певних особливостей її теперішнього життя. Так Жільберта тепер була нерозлийвода з Андре. Хоча Андре починала, надто завдяки чоловіковому талантові й своєму власному глуздові, проникати, якщо й не в середовище Ґермантів, то принаймні в незрівнянно елегантніші сфери, аніж світ, де вона бувала досі, все ж усі дивувалися, що маркіза де Сен-Лу рачила стати її найкращою подругою. Вся справа, мабуть, була в Жільбертиному нахилові до того, що вона вважала за артистичне життя, і в безперечному її занепаді як великосвітньої дами. Таке тлумачення здається мені правдивим. Проте мені спала ще й інша думка, і то дуже переконлива: образи, що ми споглядаємо, хоч би де вони громадилися, це загалом відбиття або певний хитромудрий наслідок першого, досить відмінного, хай і симетричного, угруповання інших образів, щонайвіддаленішого від другого. Я подумав так: якщо кожен вечір бачили разом Андре, її мужа та Жільберту, то це пояснювалося тим, що на багато років раніше майбутнього мужа Андре можна було бачити з Рахиллю, — то вже потім він покинув її заради Андре. Очевидно, Жільберта нічого тоді про це не знала, обертаючись у сферах занадто відлеглих і занадто високих. Але вона мала довідатися про це згодом, коли Андре пішла вгору, а вона сама опустилася вниз рівно настільки, щоб обидві могли помітити одна одну. Отоді-то вона, знати, й підпала під чари жінки, ради якої Рахиль покинув чоловік, мабуть, таки чарівливий, якщо Рахиль поставила його над Робером. (Було чути, як принцеса Ґермантська повторює з певною екзальтацією і лящанням від заліза у роті: «Авжеж, достеменно так, клан! наш клан! О, я люблю цю молодь, таку тямовиту, таку активну, ох! яка ж бо з вас мужйка!» І вона впакувала грубий монокль в округле око, напівусміхнене, напіввибачли-ве, мовляв, хоч вона й не потрапить довго підтримувати веселий настрій, проте сповнена незнищенної зваги «брати участь» у житті «нашого клану».
Отож, мабуть, Андре нагадувала Жільберті її дівочий роман, кохання до Робера, і вона відчувала велику шану до Андре, предмета безтямної закоханосте чоловіка, любого серцю Рахилі, яку, Жільберта це відчувала, Робер кохав дужче, ніж її саму. А може, навпаки, ці спогади не відігравали жодної ролі в Жільбер-тиній прихильності до цього артистичного подружжя, — може, тут належало дошукуватись, як це робиться частенько, просто невід’ємних одне від одного уподобань світської жінки: обтесатися і набратися поганих звичок. Жільберта, може, забула Робера незгірше, ніж я забув Альбертину, а якщо й знала, що то задля Андре митець покинув Рахиль, то, бачучи їх, ніколи про це не думала, і це не відбилося на її симпатії. Вирішити, чи перше моє пояснення було не лише правдоподібне, а й правдиве, можна було тільки завдяки свідченням зацікавлених осіб, бо лише ця єдина рада залишається нам у таких випадках, якщо зацікавлені особи зуміють вдихнути у свою сповідь провидливість і щирість. Так чи інакше, зустріч із Рахиллю, нині уже славною акторкою, не могла бути для Жільберта чимось надто приємним. Отож я зажурився на звістку, що Рахиль на цьому ранку читатиме вірші, як обіцяли, «Спомини» Мюссе та кілька Лафонтенових байок.
«А що вас надить на такі людні зібрання? — поцікавилася Жільберта. — От уже не думала, що спіткаю вас на цій гицлівці. Я сподівалася спіткати вас де завгодно, тільки не на цій толоці у моєї тітки, еге ж, саме тітки, — додала вона хитро, адже, бувши дружиною Сен-Лу трохи довше, ніж пані Вердюрен — принцесою, вона вважала, що вона одна з Ґер-манток, і була вражена мезальянсом, якого допустився її вуйко, пошлюбивши пані Вердюрен, — річ цілком зрозуміла, бо цю останню не раз при ній висміювали у родині, а про мезальянс, якого одруженням із Жільбертою допустився Сен-Лу, згадували тільки позаочі. Зрештою Жільберта тим більше підкреслювала свою погорду до цієї нешугованої тітки, що принцеса Ґермантська, спонукувана своєрідним збоченням, коли інтелігентні люди відступають від звичного такту, а також спонукувана притаманною літнім людям потребою поринати у спогади і, нарешті, бажанням додати минувшині нової гожости, любила говорити про Жільберту: «Аби ви знали, це для мене аж ніяк не нове знайомство, я знала, та ще й як, матір цієї шмаркачки; то була велика приятелька моєї кузини Мар-сант. Саме в мене вона познайомилася з Жільбертиним батьком. Що ж до цього бідака Сен-Лу, то я давно вже знаю всеньку його родину, його власний вуйко гостив у мене часто в Ла-распельєр». — «Бачте, Вердюрени — це ніяка не богема, — казав мені то той, то той, наслухавшися просторікувань принцеси Ґермантської, — вони приятелювали як світ світом із родиною пані де Сен-Лу». Може, один я, завдяки моєму дідові, знав, що Вердюрени і справді не були богемою. Але не тому, що знали Одетту. Просто оповіді про минувшину, нікому вже невідому, сплітати так само легко, як і розповіді про мандри до країв, де ніхто ніколи не був. «Зрештою, — виснувала Жільберта, — якщо ви часами покидаєте свою вежу зі слонової кости, то чи не більше вам би смакували скромні сходини у мене, куди я запрошувала б милих і дотепних людей? Такі збіговиська, як тут, вам протипоказані. Я бачила, як ви гомоніли з моєю тіткою Оріаною, звичайно, людина вона вартна, але я не погрішу проти істини, коли скажу, що до інтелектуальної еліти вона не належить».
Я не міг поділитися з Жільбертою думками, які вже годину обсідали мені голову, але мені здалося, що стосовно самих розваг вона зуміє мене потішити, тим паче, що літературні розмови з дукинею Ґермантською, мабуть, не конче мали розважати мене більше, як із пані де Сен-Лу. Звичайно, я мав намір назавтра розпочати знову, тільки цим разом цілеспрямовано, життя самотою. Тепер я вже не допущу, аби хтось відвідував мене в робочий час, бо повинність написати твір узяла гору над обов’язком ґречности, навіть доброти. Вони, мабуть, наполягатимуть, бо вже не бачилися зі мною цілу вічність, і рипатимуться до мене, певні, що я одужав, з’являючись, коли їхні денні чи життьові труди будуть закінчені чи урвані, і відчуваючи таку саму потребу в мені, як я відчував у Сен-Лу; а ще тому, бо — я це помітив ще в Комбре, коли батьки ганили мене у моменти найхвальніших постанов, які я ухвалював без їхнього відома, — внутрішні дзиґарі, розподілені між людьми, не всі поставлені на ту саму годину: один вибиває час відпочинку, а другий воднораз із ним — час роботи, один — час кари, що його визначив суддя, хоча другий, у злочинця, вже давно вибив годину каяття і глибокого переродження. Але мені стане духу сказати тим, хто рипатиметься до мене або посилатиме по мене, що у засадничих справах, до яких я мушу взятися, у мене невідкладна, архіважлива зустріч із самим собою. Бо хоч і є якийсь слабенький зв’язок між нашим справжнім я і тим другим, але якщо їх єднає та сама назва і те саме тіло, то самозречення, що змушує нас жертвувати легшими обов’язками і навіть утіхами, здається іншим егоїзмом.
ebooksa