Дук затримався на яких кілька хвилин, і цього було досить, аби я збагнув, що Одетта оточена молодшими зітхальниками, кпила собі з нього. Але, цікава річ, він, колись майже смішний зі своїми звичками театрального короля, став справді величний, як і його брат, до якого, здерши з нього всі аксесуари, уподібнила його старість. Колись такий самий паняга, як і його брат, щоправда, на свій лад, він зробився мало не ґречний, хоча й тут по-своєму. Бо він не підупав такою мірою, як брат, який із чемністю забудькуватого хворого бив чолом тим, кого давніше зневажав. Але він одрях і коли збирався пройти крізь двері й, рушивши на вихід, спуститися сходами, старість, цей, що не кажіть, найжалюгідніший стан людини, який спихає її з верхівлі, мов царів грецьких трагедій, — старість, що змушувала його пристанути на хреснім шляху, яким стає животіння немічних горопах, аби втерти спітніле чоло і намацати ногою та знайти очима підступну сходинку, бо йому потрібна для непевних ніг і затуманених очей підпора, вона, ця старість надавала йому без його відома вигляду тихого і несміливого прохача — старість його звеличила, але воднораз і принизила.
Не годен уже обійтися без Одетти, сидячи завжди в однім і тім самім фотелі, звідки він через старість і подагру насилу підводився, дук Ґермантський дозволяв їй приймати приятелів, радих-радісіньких, що їх відрекомендують дукові, що вони зможуть озватися до нього і що він розповість їм про давні салони, про маркізу де Вільпарізіс та про дука Шартрського.
Отож у Сен-Жерменському передмісті неприступність дуцтва Ґермантських та барона де Шарлюса утратила свою позірну нездоланність, як і все у цьому мінливому світі, під впливом внутрішньої засади, про яку ніхто й гадки не мав: у пана де Шарлюса то була любов, яка завела його в неволю до Вердюренів, а потім — маразм; у дукині Германської — цікавість до всіх новинок і до мистецтва; у дука Германського — виняткова любов, подібна до тих, що вже траплялися з ним у житті, любов, яку неміч похилого віку робила, проте, тиранічнішою і слабинкам якої суворість салону дукині Оріани, де дук перестав показуватися взагалі, — зрештою, й салон той уже не діяв, — не протиставляла свого неприйняття, своєї вимоги світської спокути. Так змінюється подоба речей цього світу; так вузол володінь, кадастр доль, хартія становищ і все, що здавалося непохитним, вічно перероблюється, і очі того, хто вже пожив на світі, можуть бачити щонайґрун-товніші зміни саме там, де вони здавалися йому зовсім неможливими.
Іноді під поглядом старих картин, що їх Сванн зібрав зі смаком «колекціонера», вирішальним для відчуття немодного і старосвітського характеру цієї сцени, з дуком доби Реставрації і кокоткою — доби Другої Імперії, прибраною в один із його улюблених пеньюарів, дука перебивало цокотіння дами в рожевому; він умовкав і вліплював у неї лютий погляд. Хто знає, чи не помічав він, що й вона, як і дукиня, іноді верзе дурниці; хто знає, чи серед старечих химер йому не видавалося, що це власне вона, дукиня Ґермантська, якимось невчасним дотепом уриває його на півслові — і що він у палаці Ґермантів, як ув’язнений дикий звір, якому примарилося на мить, що він на волі серед пісків африканської пустелі. І, рвучко скинувши голову, — його круглі жовті очиці світились, як у хижаків, — він упинався в Одетту пильним поглядом, який давніше на вечорі у дукині Ґермантської, коли вона розпускала язика, вкидав мене у дрож. Достоту так само дук дивився тепер на зухвалу даму в рожевому. Але Одетта, чинячи йому опір, не відривала від нього погляду, і по хвилі, дуже довгій для глядачів, старий приборканий хижак згадував, що він не на волі у дукині Оріани, не у своїй Сахарі, де лежить сприходу коцик, а в пані де Форшвіль, у клітці звіринця, — вбирав голову в плечі, розсипаючи по них іще густу свою гриву, не знати, чи то полову, чи то білу, і підхоплював нитку розповіді. Здавалося, він не розумів, що хотіла йому сказати пані де Форшвіль, бо, зрештою, це мало його обходило. Він дозволяв їй запрошувати своїх приятелів на спільний обід; керуючись манією, набутою ще в попередніх своїх романах, і анітрохи не дивною для Одет-ти, звиклої до такої химерії у Сванна, манією, зворушливою для мене, бо вона мені нагадувала мої взаємини з Альберти-ною, — він вимагав, щоб ці особи відходили раніше, аби він міг попрощатися з Одеттою останній. Годі казати, що після його відходу в Одетти з’являлися нові гості. Проте дук про це не здогадувався або волів не показувати, що здогадується: старечий зір гасне, слух тупіє, проникливість меркне, а втома наказує чуйності відпочити. І в певних літах Юпітер вироджується в якогось мольєрівського героя — навіть не в олімпійського Алкмениного коханця, а в потішного Жеронта. А втім, Одетта зраджувала дука Ґермантського, зраджувала і воднораз тягла за собою на буксирі, але без чару й величі. У цій ролі вона виявляла пересічність, як, зрештою, і в кожній з них. Не те щоб життя не пропонувало їй гарних ролей, вони траплялися частенько, але грати їх вона не вміла.
Природно, що попри всі мої пізніші спроби побачитися з нею, мені ніколи в цьому не щастило, бо дук Ґермантський, намагаючись поєднати особистий режим із невсипущими ревнощами, дозволяв їй тільки денні свята, та ще й з умовою, аби вони відбувалися без танців. Вона щиро призналася мені, що він тримав її в ув’язненні, призналася з кількох мотивів. Головний був ось який: вона собі уявила, хоч я писав самі статті й друкував тільки шкіци, що я відомий письменник, і коли їй згадалось, як я блукав Акацієвою алеєю, аби бачити, як вона гуляє, а згодом унадився і до неї в хату, Одетта навіть простодушно скрикнула: «Ох! аби ж то знаття, що з вас виросте великий письменник!» Отож, почувши від когось, що письменники люблять товариство жінок, аби настачити собі ма-теріялу, вивідуючи в них любовні історії, вона знов являлася мені, прагнучи розбуркати мою цікавість, звичайною кокоткою. Вона розповідала: «Уявіть, якось я зустріла чоловіка, він закохався в мене, і я теж покохала його нестямно. Ми раювали. Він лаштувався до Америки, я теж мала з ним помандрувати. Але напередодні від’їзду я подумала: ліпше буде, як я не дам коханню померти, адже воно й так рано чи пізно почне вистигати. Ми провели разом останній свій вечір, він був певен, що я з ним поїду; і ця ніч була шалена, я зазнала з ним і невимовних розкошів, і розпуки, що не побачу його більше. А вранці я подарувала свій квиток якомусь невідомому пасажирові. Зрештою він хотів його в мене купити. Я відповіла: «Ні, ви й так робите мені безцінну послугу, дайте спокій своїм грошам». А потім зринула ще одна історія. «Якось на Єлисейських Полях пан де Бреоте, — доти я спіткала його лише раз, — почав так пожирати мене очима, що я пристала і спитала його, яким правом він на мене так дивиться. Він відповів: «Дивлюсь, який у вас кумедний капелюшок». І правда. На мені красувався капелюшок, уквітчаний братками, тоді не мода була, а якесь жахіття. Але він мене роззлостив, і я відрубала: «Забороняю вам говорити зі мною таким тоном». Аж це припустив дощ. Тут я йому й кажу: «Я пробачу вам, якщо ви маєте повіз». — «Авжеж, я маю повіз, і я вас підвезу». — «Ні, мені потрібен ваш повіз, а не ви». Я сіла у повіз, а він потьопав під дощем. Але ввечері він заявився до мене. Ми кохалися шалено аж два роки. Ось приходьте до мене на чай, я розповім, як я познайомилася з паном де Форшвілем. Власне, — провадила вона сумно, — я прожила життя, як у монастирі, бо живила великі почуття лише до жахливих ревнивців. Я не кажу про пана де Форшвіля: він був нетяма, а я могла кохати щиро тільки розумних людей. Скажімо, пан Сванн був не менший ревнивець, як цей бідолашний дук; але я жертвую задля дука всім, бо знаю, що вдома він нещасливий. Задля Сванна я відмовляла собі в усьому, бо кохала його безтямно, і розуміла, що краще пожертвувати балами, товариством і всім на світі, аби вщасливити чи вберегти від переживань того, хто нас кохає. Сердешний Шарль, він був такий розумний, такий чарівний, він був саме з тих чоловіків, які мені до вподоби». Може, вона й не лукавила. Певний час Сванн їй подобався, але це спостерігалося якраз тоді, коли він був «не на її смак». Сказати по щирості, навіть згодом когось, хто задовольняв би «її смак», не було ніколи. А проте Сванн кохав її тоді так несамовито і так болісно. Опісля він дивувався цій суперечності. Але це не єдина суперечність, якщо зважити на те, яка велика в чоловічому житті частка страждань через жінку «не на його смак». Це, мабуть, пояснюється багатьма причинами, а передусім ось чим: раз вони «не на наш смак», то ми дозволяємо себе кохати, не кохаючи самі, і тим самим узви-чаюємо для себе жінку «не на свій смак», чого ніколи не сталося б із жінкою «на наш смак», бо, відчуваючи, що її жадають, вона церемонилася б, давала згоду лише на рідкі побачення і не оселилася б у нашому житті, ба в кожній його годині так міцно, що згодом, коли наспіє кохання і ми розійдемося з жінкою «не на наш смак», — через сварку чи подорож, коли ми залишаємося без листів, — нам доведеться рвати не одну нитку, а тисячі. Друга причина — сентиментальність цієї звички, бо якщо вона не підшита палкою плотською жагою, а любов засвідчується, то мозок працює тим активніше, і замість потреби у нас виходить роман. Ми не виявляємо недовіри жінкам «не на наш смак», ми дозволяємо їм кохати нас, а як і покохаємо їх із часом, то кохатимемо стокрот дужче за інших, навіть не зазнаючи з ними втіхи заспокоєного бажання. Із цих та багатьох інших причин те, що найбільше нам заливають сала за шкуру жінки «не на наш смак», пояснюється не лише насмішкою долі, яка ущасливлює нас так, що ми й не раді. Жінка «на наш смак» рідко становить для нас небезпеку, бо ми їй не потрібні, вона задовольняє нас і зразу ж кидає, вона не затримується в нашому житті, тимчасом як у коханні небезпечна і здатна породжувати муки власне щоденна присутність жінки, а не вона сама, і наша цікавість, що вона робить у кожну мить, тобто не жінка, а звичка.
Я виявив легкодухість: сказав, як це мило і шляхетно з її боку, хоч і знав, що слова її наскрізь фальшиві, а щирість підбита брехнею. Я вражено думав, у міру того як вона розмальовувала свої любовні пригоди, про все те, чого Сванн не знав і що завдало б йому чимало гризот, бо його чулість зосереджувалася на цій істоті й він із самих її поглядів, кинутих на чоловіка чи жінку, непохибно вгадував, хто з незнайомців їй подобається, а хто ні. Власне, своїми розповідями вона гадала постачати мені те, що їй здавалося сюжетами для новел. Вона помилялася — не тому, що бодай колись, як світ світом, не засипала вщерть засіків моєї уяви, а тому, що я сам майже несамохіть, із допомогою чогось, наче сеанс ясновидства, висвітлював первні її життя.
Дук Ґермантський приберігав свої перуни виключно для дукині через її надто вільні флірти, на які пані де Форшвіль не переставала звертати його роздратовану увагу. Отож дуки-ня була дуже нещасна. Щоправда, барон де Шарлюс, якому я колись нагадав про це, запевнив мене, що перший завинив тут не брат і що легенда про дукинину вірність по суті зіткана з безлічі спритно приховуваних походеньок. Чуток про це до мене ніколи не доходило. Майже кожен бачив дукиню Германську в іншому світлі. В умах усіх панувала думка, що вона завжди була жінка без догани. Я не міг вирішити, яке з цих двох уявлень відповідає правді, правді, майже завжди оповитій мороком невідомости для трьох чвертей людей. Мені добре в помку вбилися блакитні блудні погляди дукині Германської в головному нефі комбрейської церкви, але ж насправді ці погляди не заперечували жодного з отих двох уявлень, і одне і друге уявлення могло надати їм різного і однаково прийнятного сенсу. У своїй дитинній глупоті я колись на мить узяв їх за любовні погляди, звернуті до мене. Згодом я зрозумів, що то були ласкаві погляди удільної володарки, до пари зображеним на церковних вітражах, погляди, звернуті до васалів. Чи ж можна було тепер припускати, що правдивою була моя перша гадка і що як згодом дукиня ніколи не говорила мені про кохання, то лиш тому, що боялася більше скомпрометувати себе з приятелям її тітки та сестринця, ніж із незнайомим хлопцем, випадково зустрінутим у святому Іларії Ком-брейському?
Якусь мить дукиня, либонь, була щаслива, відчуваючи, що її минуле стає соліднішим, скоро я поділяю його з нею, але після кількох моїх запитань про провінційність пана де Бре-оте, якого я колись не дуже відрізняв від дука Саганського чи дука Ґермантського, вона знову стала в позу світської жінки, тобто огудниці світськости. Розмовляючи зі мною, дукиня провела мене по палацу. В менших віталеньках зібралися близькі друзі; аби послухати музику, вони воліли усамітнитися. У салончику стилю ампір її слухало кілька фрачників, сидячи на канапі; біля овального люстра-псіше, підтримуваного Мінервою, стояв прямокутний шезлонг, увігнутий посередині, мов колиска, на ньому лежала дівчина. Недбалість її пози — незнайомка ані зворухнулася, побачивши дуки-ню, — контрастувала з чудовим сяйвом ампірної сукні ясно-вишневого шовку, перед яким блідли найшарлатовіші фуксії; кокарди та квіти немовби вросли у тканину з перловим полиском, здавалося, їх там вибито з давніх-давен. Аби привітатися з дукинею, вона ледь схилила свою гарну чорну голову. Був ще білий день, проте вона зажадала, щоб на вікнах запнули заслони, — так можна було уважніше слухати музику, — і на триніжку, аби ніхто не спіткнувся, запалили урну, де жарів кволий вогник. У відповідь на моє запитання дукиня Ґермантська пояснила, що це пані де Сент-Еверт. Тоді я поцікавився, ким вона доводиться відомій мені пані Сент-Еверт. Дукиня Ґермантська відповіла, що це дружина одного з її онуків, і хоч видавалася примиреною з думкою, що молодиця з дому Ларошфуко, усе ж заперечила, що сама знайома з Сент-Евертами. Я нагадав їй про один вечір (відомий мені, правда, тільки з чуток), коли, принцесою де Лом, вона знову спіткала Сванна. Дукиня Ґермантська запевнила мене, що взагалі не була на цьому прийнятті. Дукиня завжди вміла брехеньку скласти, а нині брехала ще більше. Пані де Сент-Еверт уособлювала для неї салон — щоправда, з часом підупалий, — існування якого їй подобалося заперечувати. Я не наполягав. «З ким ви могли побачитися в мене, то це з її дотепником-чоловіком, — аз нею я не зналася». — «Але ж вона не мала чоловіка». — «Вам так здавалося, бо вони розлучились, між іншим, він був куди приємніший за дружину». Врешті до мене дійшло, що колос, здоровенний і на диво барчистий, сивий як голуб чолов’яга, з яким я стикався майже всюди, не знаючи його імени, був мужем пані де Сент-Еверт. Він помер торік. Що ж до сестриниці, то бозна-чому, може, від завійниці, нервів чи флебіту, а може, від пологів, близьких, недавніх чи невдалих, вона слухала, лежачи і не бажаючи ворухнутися, хто б не ввійшов. Десь-найпевніш, вона, хизуючись своїми пишними червоними шовками, надумала, простягнувшись на шезлонгу, вдавати із себе Рекам’є. Вона не здавала собі справи, що завдяки їй у мені знову розпустилося наймення Сент-Еверт, визначаючи після такої довгої перерви простір і неперервність Часу. Це ж бо Час колисала вона в цьому човникові, де квітло прізвище Сент-Еверт і стиль ампір у шовках червоних фуксій. Дукиня Ґермантська завжди заявляла, що їй ненависний стиль ампір; виходить, женучись за модою, хоча і з певним запізненням, вона ненавиділа його й тепер. Не вдаючись у подробиці, вона говорила про Давіда, якого майже не знала, у ранній молодості вона мала пана Енґра за найнуднішого з шаблонників, потім, з доброго дива, визнала за найяскравішого майстра Нової Штуки і в цьому своєму захопленні вже відкидала Делакруа. Які щаблі вона переступала, переходячи від хвали до хули, не так важливо, бо це відтінки смаку, розжовані мистецтвознавцями ще десять років тому, перш ніж про них заговорили премудрі дами. Полаявши ампір, вона перепросила за розмову про таких незначних людей, як Сент-Еверти, і про таку дурницю, як провінційність пана де Бреоте, бо їй було невтямки, чому це мене цікавить, достоту, як пані де Сент-Еверт-Ларошфуко, заклопотаній своїм шлунком чи енґрівськими ефектами, було невгадно, що мене чарувало її ім’я та ім’я її чоловіка, а не славніше ім’я її родичів, і що я відводив їй ролю якоїсь функції, покликаної в цій кімнаті, сповненій бутафорії, колихати Час.
«Але хіба ця бридня чимось цікава, навіщо про неї говорити?» — спохопилася дукиня. Цю репліку вона кинула півго-лосом, і слів її не почув ніхто. Проте якийсь молодик (він згодом зацікавить мене своїм прізвищем, куди ближчим мені колись, ніж прізвище Сент-Еверт) підхопився мов ужалений і відійшов чимдалі, аби не заважали йому слухати. Саме грали «Крейцерову сонату», але молодик, неуважно перебігши очима програму, подумав, що це уривок із Равеля, не менш прекрасний, за чутками, як Палестрина, хоча й важкий для розуміння. Знервовано пересідаючи на інше місце, він перекинув у напівмороці шафку, чимало душ разом обернулося, і це таке просте озирання урвало ненадовго тортури побожного прослуховування «Крейцерової сонати». А дукиня Германська і я, причинці цього мікророзгардіяшу, заквапилися до другого покою. «Ну хіба можуть подібні дрібниці цікавити таку заслужену людину, як ви? Я оце бачила, як ви гомоніли з Жільбертою де Сен-Лу. Вас це принижує. Для мене ця жінка ніщо, це навіть не жінка, це, а я набачилася всякого, щось найфальшивіше і найміщанськіше під сонцем.— (Навіть боронячи Інтелектуалізм, дукиня домішувала до цього свої аристократичні забобони.) — Та й те сказати — навіщо вам відвідувати такі доми, як оцей? Сьогодні ще зрозуміло, тут виступала Рахиль, це могло вас зацікавити. Але хоч як би гарно вона сьогодні декламувала, перед такою публікою ніхто не викладається. Ось хай я влаштую вам обом сніданок. Тоді ви побачите, хто така Рахиль. Та вона за пояс усіх заткне. А після сніданку вона прочитає вам Верлена. Отоді я послухаю, що ви скажете. Але припхатися на таке збіговисько — ні, це не вкладається мені в голову. Хіба задля якихось нотаток...» — додала вона з певним ваганням та осторогою, щоб не загнатися на слизьке, бо гаразд не знала, до чого зводився не дуже приступний їй рід діяльности, на який вона натякала.
Найбільше вона хвалилася всіма своїми «полудниками», де щодня бували Ікс та Ігрек. Бо вона врешті-решт дійшла аж такої концепції «господинь салонів», колись нею погорджу-ваних (хоча сьогодні вона це заперечувала): великою їхньою перевагою, знаком обраности, на її суд, було гостити у себе «всю мужву». А якщо я їй казав, що та чи та вельможна «господиня салону» обмовляла пані де Голанд ще за життя, дукиня голосно сміялася з моєї наївности: «Ще б пак: вона збирала у себе всю мужву, а тамті хотіли декого з-поміж неї переманити».
«Чи не здається вам, — запитав я дукиню, — що для пані де Сен-Лу прикро слухати виступи колишньої коханки свого чоловіка на кшталт сьогоднішнього?» Я помітив, як на обличчі дукині Ґермантської прорізується навскісна борозна, єднаючи ланцюгом розмірковувань щойно почуті слова зі своїми не надто приємними думками. Розмірковувань, щоправда, невисловлених, але тепер, хоч би скільки ми виголосили поважних слів, жодне з них ніколи не дістане ні усної, ні письмової відповіді. Тільки дурні допоминаються по десять разів відповіді на свого зопалу написаного листа, листа недоречного; бо на такі листи завше відповідають діями, і адресатка, яку ви вважаєте, раз вона не відписала, за людину недбалу, при зустрічі величає вас паном, замість озвати на ім’я. Мій натяк на роман Робера з Рахиллю не мав у собі нічого надто поважного, тож міг уразити хіба другу дукиню Ґермантську, нагадавши їй, що я був приятелем, а може, й повірником Сен-Лу, обізнаним із тим, як Рахиль колись за-тюкано на вечорі в дукині. Але вона не затрималася на своїх думах, грізна борозенка пропала, і дукиня Ґермантська відповіла на моє запитання про пані де Сен-Лу: «Ось вам моя думка: Жільберті це тим байдужіше, що вона ніколи не кохала чоловіка. Це вилупок. їй подобалося нове становище, ім’я, кузинство зі мною, їй хотілося вилізти з болота, а потім вона думала лише про те, як би туди вернутись. Знаєте, мені це так боліло через бідаху Робера, бо хоч орлом він і не був, але згодом зрозумів що й до чого, та й не тільки це розкумекав. Мені не слід так казати, як-не-як вона моя небога, та й конкретних доказів, що вона його дурила, бракує, але нема диму без вогню. Еге ж. Можете мені не вірити, але Робер хотів був уже стрілятися з одним мезеґлізьким офіцером. А чого Робер пішов на фронт? — війна здалася йому визволенням від родинного бруду і, якщо хочете знати мою думку, його не вбили, він сам підставив голову під кулю. А їй хоч би що, вона навіть не здивувалася, вона дослівно підкреслювала свою байдужість — цинізм, якого світ не бачив, і стало мені страшенно кривдно, бо я дуже любила бідашного Робера. Вас це, мабуть, здивує, бо ніхто не знає мене справжню, але він і досі панує в моїх думках.
Наші готові судження натрапляють на несподівані факти, для яких важко знайти якесь очевидне тлумачення: Жільберта, як-не-як вірний нащадок своєї матері (вона успадкувала від неї згідливість, яку я несвідомо взяв у рахубу, прохаючи її познайомити мене з юнками), зробила, трохи подумавши, практичний висновок із мого прохання, мабуть, не без гадки про вигоду для власної родини,— висновок сміливіший, ніж я взагалі міг сподіватися: «З вашого дозволу, я зараз піду по доньку, — мовила вона, — аби вам її рекомендувати. Вона внизу, теревенить із малим Мортемаром та іншими нудними мацьопиками. Я певна, вона вам стане за премилу приятельку».
Я спитав її, чи радів Сен-Лу, що в нього дочка. «О так, він страх нею пишався. Але, природно, його уподобання не дадуть мені збрехати, — додала простодушно Жільберта, — він усе ж волів би сина». Ця дівчина, чиє ім’я і багатство давало матері надію, що вона пошлюбить принца крови й увінчає справу, перебрану від Сванна та його дружини, пізніше повінчалася з маловідомим літератором, — бо не була вражена снобізмом, — і опустила свою родину нижче щабля, з якого почала п’ястися вгору. І втовкмачити молодому поколінню в голову, що родичі цього скромного подружжя мали колись чудове становище, було неймовірно важко. Імена Сванна та Одетти де Кресі якимось дивом оживали, щоб довести вам, що ви помилялися: у цій родині не було нічого аж надто незвичайного; вважалося, що мадемуазель де Сен-Лу знайшла собі кращу партію, ніж можна було б сподіватися, що шлюб її батька з Одеттою де Кресі (шлюб ніякий) був марною спробою вибитися нагору, тимчасом як, навпаки, принаймні з погляду кохання, його шлюб був навіяний такими самими теоріями, як і ті, що у XVIII сторіччі спонукали вельмож, учнів Руссо, чи попередників революціонерів жити на лоні природи і зрікатися привілеїв.
Мій подив та радість від цих слів швидко змінилися, коли пані де Сен-Лу поспішила до іншого салону, думкою про минулий Час — і думка ця теж, по-своєму, повернула мене до панни де Сен-Лу, хоч я ніколи її не бачив. А втім, подібно до більшости людей, чи не була вона, що та лісова «звіздун-ка», де, як і в житті, збігаються дороги, скеровані в різні боки? Незліченні були для мене шляхи, що схрещувалися в панні де Сен-Лу і променіли з неї. Насамперед у ній стикалися дві великі «сторони» моїх прогулянок та марень, — по лінії батька, Робера де Сен-Лу, Ґермантська сторона, і по лінії Жільберти, її матері, Мезеґлізька сторона, вона ж «Сванно-ва сторона». Одна через матір цієї дівчини і Єлисейські Поля провадила мене аж до Сванна і до моїх вечорів у Комбре, на Мезеґлізьку сторону; друга — через її батька до моїх пообідніх годин у Бальбеку, де я побачив його знову над сонячним морем. А вже між цими двома дорогами стелилися поперечні путівці. Бо до того реального Бальбека, де відбулося моє знайомство з Сен-Лу, я здебільшого поривався під упливом Сваннових розповідей про церкви, а надто про перську церкву, — а потім, через Робера де Сен-Лу, сестрин-ця дукині Ґермантської, я вертався, — тут знову з’являється Комбре, — на Ґермантську сторону. Але в багатьох іще точках моє життя вело мене до мадемуазель де Сен-Лу, починаючи з дами в рожевому, її бабусі, яку я побачив у мого діда у перших. Тут маємо нову поперечку, бо лакей діда у перших, який упустив мене того дня, а згодом, подарувавши мені світлину, дозволив упізнати даму в рожевому, був батьком юнака, коханця не тільки барона де Шарлюса, а й батька мадемуазель де Сен-Лу, чий зв’язок із ним зробив безталанницею її матір. І чи ж не дід панни де Сен-Лу, Сванн, перший розповів мені про Вентейлеву музику, як Жільберта перша розповіла мені про Альбертину? Але, розповідаючи про Вентейлеву музику Альбертині, я відкрив, ким була її близька приятелька, і почав з Альбертиною життя, яке призвело її до смерти, а мені завдало стільки мук. І не хто, як батько мадемуазель де Сен-Лу їздив до Альбертини, щоб умовити її повернутися. І так само усе світське моє життя, чи то в Парижі, у салоні Сваннів чи Ґермантів, чи то в місці діаметрально протилежному — в салоні Вердюренів, укладалося в симетричні лінії, — тут обидві сторони Комбре, там Єлисейські Поля та гарна тераса Лараспельєр. А втім, чи знали ми когось такого, хто при розповіді про нашу дружбу з ним не змусив би нас розміщувати його по черзі в найрозмаїтіших місцях нашого життя? Життя Робера де Сен-Лу в моєму змалюванні розгорталося б серед найрізноманітніших декорацій і мало б точки дотику з усім моїм життям, навіть у ті хвилини пам’ятного для мене дня, коли Робер був мені най-чужіший; те саме можна було сказати про мою бабусю та Альбертину. А втім, хоча Вердюрени перебували на протилежному краю, вони пов’язувалися з Одеттою в її минувшині, а з Робером де Сен-Лу — через Чарлі; а яку неоціненну ро-лю відіграла у них Вентейлева музика! Нарешті, Сванн кохав сестру Леґрандена, знайомого з бароном де Шарлюсом, сестру, чию вихованку пошлюбив молодий Камбремер. Звичайно, тут ідеться тільки про наші серця, — мав рацію поет, кажучи про «таємниче піткання», що його розриває життя. Та ще більша правда в тім, що воно снує його повсякчас, єднаючи людей і події, що воно перехрещує ці нитки, сплітає їх подійно, зміцнюючи основу, аби між найменшою точкою нашого минулого і всіма іншими точками багата мережа спогадів давала нам змогу вибирати на свою вподобу ті чи ті заплітки.
Можна сказати, що всі до одної речі, — якщо я намагався, замість користуватися ними несвідомо, пригадувати, чим вони були, — які служили нам у даний момент, були колись живими, і кожна з них жила для нас особистим життям, перетвореним опісля для нашого вжитку на звичайну сировину. Моє знайомство з панною де Сен-Лу відбудеться зараз у пані Вердюрен. З яким ревним захватом я знову згадував усі свої поїздки з Альбертиною, яку мала заступити, я хотів просити її про це, мадемуазель де Сен-Лу, згадував виправи приміським потягом у напрямку Довіля, до пані Вердюрен, тієї самої пані Вердюрен, яка зав’язала і розірвала, перш ніж я покохав Альбертину, любов діда і баби панни де Сен-Лу! Всюди нас оточували картини того Ельстіра, який відрекомендував мене Альбертині. І щоб міцніше зцементувати все моє минуле, пані Вердюрен, як і Жільберта, пошлюбила Ґерманта.
Ми не потрапили б розповісти про наші взаємини з особою, навіть малознайомою, не перебираючи одне по одному най-розмаїтіших місць нашого життя. Отож-бо кожна одиниця, — а до таких одиниць я залічував і себе, — визначалася б для мене тривалістю обертання, доконаного нею не лише круг себе, а й довкола інших, а надто позиціями, які вона послідовно займала щодо мене. Звичайно, всі ці різні площини, — за якими Час, одколи я знову спіймав його на цьому святі, укладав моє життя, навіюючи мені думку, що у книжці, яка має розповісти про одне життя, годилося б застосувати, на противагу психології планіметричній, застосовуваній зазвичай, своєрідну просторову психологію, — надавали нової краси воскресінням, здійснюваним моєю пам’яттю, поки я міркував сам душею в бібліотеці, оскільки пам’ять, впроваджуючи минулість у теперішність без змін, тобто лишаючи її такою, як у момент, коли вона була теперішністю, зводить нанівець той величезний вимір Часу, за яким реалізовується життя.
Я побачив, як надходить Жільберта. Для мене Роберове одруження та думки, які роїлися в мені тоді і які були ті самі, що й сьогодні вранці, видавалися вчорашніми, тож я здивувався, угледівши біля Жільберта дівчину років шістнадцяти, чий високий зріст відмірював ту відстань, якої мені не хтіло-ся помічати. Безбарвний і неспійманний час, час, сказати б, невидимий для мене й невідчутний на дотик, матеріялізував-ся в ній і виліпив із неї шедевр, тоді як рівнобіжно наді мною він, на жаль, тільки проробив свою роботу. Тим часом панна де Сен-Лу постала переді мною. Її очі були глибоко посаджені й винозорі, а величенький гарний ніс дзьобуватий і скривлений, але не так, як у Сванна, а як у Робера. Душа цього Ґерманта розвіялася; але чарівна голова гостроокого птаха у леті спочивала на плечах панни де Сен-Лу, змушуючи тих, хто знав її батька, впадати у глибоку задуму.
Мене вразило, що її ніс, виліплений на кшталт материного і бабусиного носа, утинався внизу цілковито поземою лінією, лінією напрочуд шляхетною, хоча й короткуватою. За цією характерною рисою, хоча б у пам’яті закарбувалася тільки вона, можна було впізнати одну якусь статую серед тисячі інших, і я був захоплений тим, як природа уперто поверталася до того самого обраного місця як ув онуки, так і в матері та бабусі, завдаючи, ніби великий незрівнянний скульптор, могутнього й точного удару долотом. Вона здалася мені прекрасною: ще напіврозквітла, усміхнена, виплекана моїми безповоротними вже для мене роками, вона нагадувала мою юність.
Нарешті думка про Час набула для мене своєї найвищої цінности, вона стала рушієм, наглила мерщій засукувати рукави, якщо я хочу осягти те, що відчував не раз упродовж свого життя у хвилини коротких проблисків, у Ґермантській стороні, у ландо на прогулянці з маркізою де Вільпарізіс, те, завдяки чому я вважав життя вартим того, щоб його прожити. Наскільки ж вартнішим видавалося воно мені тепер, коли нібито стало можливим його прояснити, це життя, прожите поночі, вилущити з нього, цього вічно фальшованого життя, правду, — словом, відтворити його у книжці! Який щасливий був би той, хто подужав би написати таку книжку; подумати тільки, яке завдання стоїть перед ним! Аби дати уявлення про неї, малося б звернутися до порівнянь зі сфер найвищих і най-розмаїтіших мистецтв; бо згаданий письменник, якому до того ж у кожному характері довелося б вияскравлювати протилежні грані, аби вирізьбити його як моноліт, повинен готувати свою книжку копітко, постійно перегруповуючи сили, як у наступі, зносити її як тягар праці в поті чола, приймати як статут, будувати як церкву, пильнувати як режиму, долати як перешкоду, здобувати як дружбу, годувати як дитину, творити як світ, не відмахуючись від таємниць, чиє пояснення, — хто знає, — може, криється в інших світах, передчуття яких найбільше баламутить нас у мистецтві та в житті. І в таких великих книжках є частини, за браком часу заледве накреслені і чи не приречені так і лишитись незавершеними, — такий-бо великий розмах задуму творця. Скільки великих соборів зосталося недобудованими! Її, книжку, живлять, зміцнюють її слабкі частини, охороняють, але опісля вона вже росте сама і вказує на нашу могилу, оберігаючи її від поговору і якийсь час від забуття.
Але якщо говорити конкретно про мене, то я був скромної думки про своє творіння і навряд чи думав про тих, хто його читатиме, сиріч про своїх читачів. Мені здається, що вони будуть не моїми читачами, а читачами самих себе, бо моя книжка правитиме лише за своєрідну лупу, — такі скельця видає клієнтові комбрейський оптик; моя книжка відкриє їм спосіб читати в собі. Тож хай вони не підносять мене, ані чорнять, хай тільки скажуть мені, чи попав я у ціль, чи слова, які вони відчитують у собі, це ті, власне, слова, що вийшли з-під мого пера (з цього погляду можливі розбіжності не завжди треба ставити на карб моїм помилкам, іноді їх можна ставити й на карб читацьким очам, адже ці очі, можливо, не з тих, кому моя книга надається для читання в собі). І, не перестаючи витрушувати епітети, аби ліпше і предметніше уявити майбутню свою роботу, я думав, що працюватиму на великому столі з тесаних дощок, під Франсуазиним оком, бо всі немудрящі істоти, що живуть біля нас, шкірою відчувають наші завдання (а я вже досить забув про Альбертину, аби пробачити Франсуазі її, Франсуазину, війну з нею), я працюватиму при ній і майже так само, як вона (принаймні за давніх часів, бо тепер вона вже старезна і майже сліпа), бо, припинаючи тут і там додаткові аркушики, я будуватиму свою книжку не подібно до того, як будується собор, це звучало б надто гучно, а подібно до того, як шиється сукня. І якщо не матиму при собі всього, як висловлюється Франсуаза, «шпаргалля», якщо мені забракне потрібного аркушика, Франсуаза чудово зрозуміє мою досаду, адже вона завжди казала, що не годна шити без запасу відповідного номера ниток та відповідних ґудзиків. Крім того, живучи так довго зі мною під одним дахом, вона виробила в собі якесь інстинктивне розуміння літературної праці, тонше, ніж у багатьох розумних людей, а в дурнів і поготів. Отож, якщо тоді, коли я ще писав статті для «Фіґаро», старий лакей зі своєрідним жалісним співчуттям, у якому ми завжди трохи перебільшуємо те, що прикре в ніколи не виконуваній нами або незрозумілій для нас праці чи навіть у чужій нам навичці, щиро бідкався над письменниками, кажучи: «Господи, яка це, мабуть, морока», — як інші кажуть нам: «Як вас, мабуть, мучить оце вічне чхання!», то
ebooksa