Франсуаза, навпаки, здогадувалася про моє щастя і шанувала мою роботу. Вона тільки сердилася, якщо я завчасу розповідав про свою статтю Блокові, побоюючись, як би він мене, бува, не випередив із друком, кажучи: «Ви надто довіряєте цим людям, вони тільки й ждуть, як би в кого списати». І справді Блок як стій придумав для себе ретроспективне алібі, запевняючи, щойно йому сподобається те, що я, бувало, при цьому зімпровізую: «Чи ж не диво, — я теж дещо написав у цьому дусі, хай я тобі прочитаю». (Зараз прочитати він не міг, бо збирався настрочити ввечері.)
Бувало, я клеїв і клеїв мої папери (Франсуаза охрестила їх шпаргаллям), а вони тут і там дерлися. Може, Франсуаза могла б підсобити мені в цьому підклеюванні, подібно до того як латала свої сукні в потертих місцях або, чекаючи на шкляра (як я на друкаря), заліплювала газетними клаптиками вибиту шибку в кухні? Франсуаза казала мені, показуючи мої зошити, поточені, як дерево, де завівся короїд: «Дивіться, ніби міль побила, от гадство, весь берег сторінки з’їдений», і, оглядаючи її з міною кравця, додавала: «По-моєму, її не врятувати, амінь. А шкода, може, там були ваші найкращі думки. Як кажуть у Комбре, нема кушнірів мудріших над міль. Вона заводиться в найліпших хутрах і тканинах».
А втім, якщо образи (людські та інші) у книжці завжди складаються з численних вражень, які, справлені багатьма дівчатами, багатьма церквами та багатьма сонатами, служать для створення єдиної сонати, єдиної церкви та єдиної дівчини, то чи не можна скласти моєї книжки десь так, як Франсуаза тушкує воловину, вельми ціновану паном де Норпуа, підливу до якої присмачувало стільки добірних шматочків м’яса? І я справджу нарешті те, про що так мріяв, гуляючи в Ґермантській стороні, хоч і не вірив у реальність своїх мрій, як не уявляв собі, що можна звикнути перед сном не цілувати мами, або, згодом, звикнути до думки, що Альбертина любить жінок, думки, з якою я став жити, навіть не помічаючи її присутности; адже найбільші наші острахи, як і найбільші надії не є чимось понад наші сили і врешті-решт ми опановуємо перші й доводимо до діла другі.
Так, ідея Часу, яку я щойно сформулював, підказувала мені, що пора вже братися за перо. Найвища пора; але, — і це виправдувало неспокій, що опосів мене, коли я вступив до салону, де загримовані обличчя підкинули мені ідею втраченого часу — чи я ще встигну і чи зумію? У духа свої краєвиди, але часу на їхнє споглядання йому відведено небагато. Я жив, наче маляр, пнучись угору сакомкою, що біжить по прискал-ку над озером, чийого плеса не видно за стіною скелля та дерев. Крізь виломи він його помічає, простелене перед ним у всій своїй красі, й береться за пензлі. Але западає ніч, і малювати годі, а день по цій ночі уже не встане. Уся штука була в тім, що мій твір, замислений щойно в бібліотеці, вимагав поглиблення вражень, а враження могла відтворити пам’ять. Пам’ять, уже добряче підупала.
Насамперед, раз усе лишилося непочате, мені не буде спокою, навіть якби я вважав, що завдяки своєму вікові маю ще кілька років попереду, бо остатня година могла прийти на мене за кілька хвилин. Насправді треба виходити ось із чого: мені дано тіло, тож я постійно наражаюся на подвійну небезпеку, зовнішню і внутрішню. Цих двох визначень я вживаю лише задля зручности вислову. Бо внутрішня небезпека, скажімо, крововилив у мозок, є водночас і зовнішньою, як така, що йде від тіла. Мати тіло — це велика небезпека для духу, для розумового людського життя, про яке, мабуть, треба говорити не так у плані чудового вдосконалення тваринного і фізичного життя, як у плані недосконалости, — коли й досі лишається місце для чогось так само примітивного, як існування найпростіших у колоніях поліпів, як тіло кита тощо, — в організації духовного життя. Дух ув’язнений у тілі, як у фортеці; незабаром фортецю візьмуть в облогу звідусіль, і Духові доведеться капітулювати.
Але щоб удовольнитися розрізненням двох видів небезпеки, що загрожує духові, і щоб почати з зовнішньої небезпеки, я згадав, що у своєму житті мені вже не раз випадало в моменти інтелектуального збудження, коли ті чи ті околич-ності зупиняли в мені всяку фізичну діяльність, — наприклад, коли я підхмелений їхав повозом з рівбельського ресторану в напрямку якогось сусіднього казино, — напрочуд виразно відчувати в собі скабку тодішніх своїх думок, і я збагнув, що, власне, від чистої випадковости залежало не тільки те, щоб ця скабка до часу не впиналася в моє нутро, а й те, щоб її не було заодно з моїм тілом знищено. Тоді я цим не надто журився. Моя веселість не була ані обачна, ані тривожна. Мене мало обходило, що мої радощі урвуться вод-номить і їх поглине небуття. Нині все змінилося; бо щастя, якого я дознавав, йшло не від чисто суб’єктивного напруження нервів, спроможного ізолювати нас від минулого, а, навпаки, від збагачення мого духу, де це минуле трансформувалося й актуалізувалося, надаючи мені, гай-гай, ненадовго, стійности вічности. Я радий був би передати цю вічність тому, кого збагатив би мій скарб. Звичайно, в тому, що я відчув у бібліотеці і що намагався зберегти, була ще й утіха, але вже не егоїстична (адже кожен плідний природний альтруїзм розвивається за егоїстичним модлом, натомість неегоїстичний і не яловий людський альтруїзм, — це альтруїзм письменника, який уриває працю, щоб прийняти безщасного приятеля, виконати якесь громадське доручення або написати пропагандистські статті) або принаймні егоїстична егоїзмом, корисним для людей. Де й поділася моя байдужість із часів моїх рівбельських повернень, я чув себе збагаченим цим твором, який я носив у собі, ніби щось коштовне і крихке, що було довірене мені, що мені хотілося б укласти незайманим до рук, яким воно призначалося, до чужих рук, а не моїх. І тепер те, що я чув себе носієм твору, робило для мене пригоду, де я знайшов би смерть, куди грізнішою, навіть (тією мірою, якою твір видавався мені необхідним і довговічним) абсурдною, суперечною з моїми прагненнями та злетами думки, але через це не менш можливою, оскільки (як трапляється щодня в найпростіших життєвих випадках, коли ти, скажімо, намагаєшся будь-що не збудити сонного друга, а карафка, поставлена на самім краю столу, падає і будить його) події, викликані матеріяльними причинами, цілком можуть зайти в ті моменти, коли хочеться чогось зовсім іншого і ці наші бажання, сліпо нищені згаданими подіями, повстають проти них з усієї сили. Я чудово знав, що мій мозок — це багата рудня, повна розлеглих, розмаїтих і дорогоцінних покладів. Але чи встигну я розробити їх? Я був єдиний, хто міг цього доконати. Із двох причин: з моєю смертю зник би не тільки єдиний гірник, здатний добути руду, а зникли б і її поклади; отож за хвилю, коли я вертатиму автом додому, досить йому зіткнутися з іншим автом, аби моє тіло зазнало руйнації, а мій безживний дух назавжди мусив покинути нові ідеї, які саме в той момент, не встигнувши безпечніш умістити їх у книжці, він розпачливо ув’язнив би у своєму тремкому м’якушеві, захисному, але нетривкому. Отож за дивним збігом обставин це зрозуміле побоювання небезпеки прокинулось у мені, як тільки мені збайдужіла думка про смерть. Ляк перед тим, що я перестану бути собою, колись мене жахав, жахав щоразу, як я переживав нову любовну пригоду (з Жільбертою, з Альбертиною), бо мені було нестерпно, що одного дня той, хто її кохав, більше не існуватиме, адже це було б подобою смерти. Але, повторюючись, ці страхи перед тим, що було природне, неминуче змінилися мудрим спокоєм.
Мозкова травма навіть не була обов’язкова. Її симптоми, відчутні для мене як певна пустка в голові та забуття всіх справ, що я вже згадував про них хіба випадково, як, пораючись, знаходять забуту річ, якої навіть не шукали, робили з мене призбирайла, з чиєї розпоротої вогнетривкої шафи поступово витікає багатство. Якийсь час існувало ще я, ладне журитися втратою скарбів і противитися їй, але незабаром я переконався, що пам’ять, тікаючи, забирає так само і це
Якщо за тих часів думка про смерть, як ми бачили, потьмарювала моє кохання, то давно вже спогад про кохання відганяв від мене страх смерти. Бо я розумів, що у смерти немає нічого нового, навпаки, з дитинства я вже помирав багато разів. А як узяти не такий-то вже й давній період: чи не залежало мені на Альбертині більше, ніж на власному житті? Чи міг я в такому разі уявити себе, позбувшись своєї любо-ви до неї? Але тепер я не кохав її, я перестав бути лишень людиною, закоханою в неї, я став людиною не закоханою в неї, я її розлюбив, я став кимось іншим. Отож нестерпним колись для мене був я теперішній, той, хто став кимось іншим і вже не кохав Альбертини, хоча, з другого боку, є фактом і те, що втрата не сьогодні-завтра свого тіла аж ніяк не могла видаватися мені трагічнішою, ніж колишня моя думка про втрату любови до Альбертини! А тим часом нині брак лю-бови до Альбертини — найбайдужісінька для мене річ! Ці по-чережні смерті, такі страшні для я, що мали згинути, і такі байдужі та любі по своєму звершенні, коли той, хто їх боявся, покинувши круг земний, більше нічого не відчував, — віднедавна показували мені, як немудро було страшитися смерти. Але саме тепер, коли мені оце недавнечко стало до неї байдуже, я знову почав лякатися її, щоправда, вже на інший лад, боючись не за себе, а за свою книжку, адже щоб вона «вилупилася», необхідне було, принаймні на якийсь час, оце життя, якому загрожувало стільки небезпек. Віктор Гюґо сказав:
А я заявляю, що жорстокий закон мистецтва полягає в тім, що люди помирають і що помремо й ми самі, терпенні та стражденні, аби зійшла трава не забуття, а вічного життя, сочиста і плодюча трава творчости, на якій покоління весело вряджатимуть, не журячись тими, хто спить під нею, свій «сніданок на траві».
Я сказав: зовнішні небезпеки; але є небезпеки і внутрішні. Якби мене щось і вберегло від пригоди, хто знає, чи не завадить мені скористатися з цієї ласки якийсь випадок, що станеться в мені, якась внутрішня катастрофа, перш ніж минуть місяці, необхідні для написання книжки.
Ось я вертатимуся зараз додому Єлисейськими Полями, і хто мені ручиться, що мене не вдарить та сама хвороба, що й бабусю, коли надвечір вона вийшла зі мною на прогулянку і гадки не маючи, що ця прогуляка остання, не здогадуючись про це у властивому нам невіданні про стрілку на підході до тої невідомої для неї самої позначки, де спружина ворухнеться і годинник видзвонить нашу годину? Може, ляк через те, що перша хвилина, відпущена перед першим ударом, ось-ось мине, і зараз пролунає бій, може, той ляк перед ударом, який розсадить мій мозок, може, той ляк був якимсь передчуттям того, що станеться, віддзеркаленням у свідомості хисткого стану мозку перед розривом артерій, — річ, не більш неможлива, ніж раптове примирення зі смертю, знайоме пораненим, які, хоча медик і жадоба життя силкуються їх ошукати, кажуть, передбачаючи неминуче:
Справді-бо, перш ніж я засів за цю книжку, набіг один непередбачений випадок, та ще й набіг так, як я собі ніколи не уявляв. На одному з раутів усі ще відзначали, що я виглядаю краще, ніж колись, дивувалися моєму чорному чубові. Але, спускаючись сходами, я мало тричі не впав. Я вийшов лише на дві години; проте коли вернувся, відчув, що вже не маю ні пам’яти, ні гадок, ні сили, ні життя. Якби хтось мене тоді відвідав і проголосив королем, викрав чи взяв під арешт, я безвільно скорився б, не зронивши й слова, як ті, кому морська хвороба під час плавби Каспійським морем висотала всю душу, не опиралися б, навіть перед загрозою бути за хвилину викинутими за борт. Власне, ніякої хвороби наче й не було, але я відчував себе ні на що не здатним, — так, буває, старі діди, ще напередодні жваві, зламавши стегно чи діставши нестравність, якийсь час іще можуть животіти в ліжку, тільки зараз їхнє животіння — це тільки коротше чи довше рихтування до смерти, відтепер неминучої. Одне з моїх я, те, що колись ходило на варварські учти, звані проханими обідами, де для чоловіків у білих плястронах та для напівголих і оперених жінок усе було так поставлено з ніг на голову, що хтось, хто не з’явився б, хоч і прийняв запрошення, або встиг тільки на печеню, допустився б переступу, більшого за всі аморальні діяння, легковажно трактовані за столом, як трактують недавно померлих знайомців, — і де смерть або тяжка хвороба становить єдине виправдання для тих, хто не прийде, та й то в разі, якщо він вчасно, за два тижні, попередить, що вже про-буває на Божій дорозі, щоб чотирнадцятим запросили кого іншого, — це я, ще совісне, втратило свою пам’ять. Натомість воно пам’ятало інше я, те, що задумало твір.
Якраз у цей час я отримав запрошення від пані Моле і довідався про скін сина пані Сазра. Я постановив використати одну з тих годин, після яких не міг уже вимовити ані слова, — бо мені відбирало язика, як бабусі в агонії, — і навіть випити молока, на те, щоб вибачитися перед пані Моле і висловити співчуття пані Сазра. Але за хвилю вже забув про свій намір. Блажен забудько, бо пам’ять про твір залишалася в мені й вигадану годину притомности збиралася витратити на закладення його наріжного каменя. На лихо, коли я взяв зошит, щоб писати, звідти вислизнула картка, — запрошення до пані Моле. І відразу ж я, забудькувате, але нахабніше за інше я, як це трапляється в усіх педантичних варварів, привчених до проханих обідів, відіпхнуло зошит і написало до пані Моле (вона, зрештою, пройнялася б до мене більшою повагою, якби дізналася, що я віддав перевагу відповіді на її запрошення перед своїми трудами архітектора). Аж це одне слово з моєї відповіді нагадало мені, що пані Сазра втратила сина, тож-бо я написав ще й до неї і так пожертвував реальним обов’язком задля штучної по-винности виказувати ввічливість і вражливість; я геть охляв, заплющив очі й ще тиждень не міг оговтатися. А проте хоча всі мої нікчемні обов’язки, яким я був ладен офірувати правдиву повинність, за дві хвилини вивітрилися мені з голови, думка про мою будову не покидала мене ні на мить. Я не знав, чи стане вона церквою, де вірні, помалу-малу прилучившись до істин, навчаться відкривати гармонію і великий загальний план, а чи залишиться — немов друїдичний забуток, зведений на скелі якогось острова, — чимось, чого ніхто ніколи не оглядатиме. Але я поклав присвятити їй сили, що вичерпувалися немовби знехочу, так, немовби залишали мені час на те, щоб, вимурувавши опасання, я замкнув за собою «гробові двері».
Незабаром я вже міг показати кілька шкіців. Ніхто нічого в них не втямив. Навіть люди прихильні до мого розуміння істин, які я далі збирався вибити на мурах святині, повіншували мене, що я виявив їх під «мікроскопом», тоді як я, навпаки, послуговувався телескопом, щоб розрізнити речі, хай і справді манюпусінькі, проте лиш тому, що розташовані від нас на величезній відстані і кожна містить у собі цілий світ. Коли я шукав усесвітніх законів, казали, що я порпаюся у дрібницях. А втім, навіщо я до цього взявся? Замолоду я вже мережив, і Берґотт назвав мої учнівські проби пера «досконалими»[18]. Але замість працювати, я жив лег-кобитом, гуляв і жирував, хворів, лікувався, химерував і засів за роботу напередодні смерти, нічого не тямлячи у своєму реместві. Мені стало вже несила спевняти свої повинності щодо людей, так само як і обов’язок щодо своєї ідеї та свого твору, а надто щодо тих і тих воднораз. У першому випадку я, власне, забував писати листи тощо, і це трохи спрощувало справу. Аж це наприкінці місяця я згадував за асоціацією про свої докори сумління і мене гнітило відчуття власної немочі. Мене дивувала моя байдужість до листів, але відтоді, як у мене затрусилися жижки під час спуску сходами, я збайдужів до всього, я прагнув тільки спочинку, чекаючи Великого Спокою, який уже на порозі.
І не тому, що я сподівався слави, заслуженої, як на мене, посмертної слави, якою увінчали б мене за мій твір, — я був байдужий до суду теперішньої еліти. Нехай після моєї смерти еліта думає все, що заманеться, — це мене, зрештою, не обходило. Насправді, якщо я думав про твір, а зовсім не про листи, які чекали на мою відповідь, то не тому, що в цих двох справах, — як у період мого байдикування, а відтак у період моєї праці, аж до того дня, коли я мусив чіплятися за поренчата сходів, — я знаходив істотну ріжницю. Організація моєї пам’яти, моїх інтересів поєднувалася з моїм твором, може, тому, що коли свіжоотримані листи забувались як стій, думка про твір сиділа в моїй голові, завжди та сама, у вічному становленні. Проте й вона стала для мене морочливою. Вона була для мене як син, про якого смертенна мати мусить повсякчас піклуватися між ін’єкціями та банками. Може, вона ще любить його, але про це їй нагадує лише утяжливий обов’язок дбати про нього. Мої письменницькі сили не могли вже дати собі раду з егоїстичними домаганнями твору. Від пам’ятного дня «пригоди на сходах» жодна у світі річ, жодна втіха, — від людської приязні, від успіхів у роботі над твором, від надії на славу, — не досягала мене інакше, як у вигляді блідого, великого сонця, нездатного вже мене зігріти, оживити і збудити в мені будь-яке бажання; але й тьмаве, воно надто разило мені очі, вони заплющувалися самохіть, і я відвертався до стіни. Мені здавалося, наскільки я міг відчути рух своїх губів, що я ледь-ледь, кутиком рота посміхався, коли та чи та панія писала мені: «Я дуже здивована, не отримавши відповіді на свого листа». А втім, це нагадувало мені про її листа, і я відповідав. Я силкувався, щоб ніхто не вважав мене за невдячника, довести теперішню мою ґречність до рівня ґречности, явленої мені іншими. Я був розчавлений накиданням моїй агонії надлюдського тягара життя. Втрата пам’яти трохи допомагала мені, роблячи виломи в моїх зобов’язаннях; їх заступав мій твір.
Думка про смерть остаточно загніздилася в мені, як колись думка про кохання. Не те щоб я покохав смерть, — я її ненавидів. Та, мабуть, через те, що я вряди-годи думав про неї, як ми думаємо про жінку, ще не кохаючи її, ця думка проникла в найглибші шари мого мозку, і я не міг до чогось узятися, щоб не наразитися на пам’ять про смерть, і навіть коли я нічого не робив, поринувши в цілковитий спокій, думка про смерть невідступно товаришила мені, як думка про себе. Я не думаю, що того дня, коли я наполовину змертвів, саме цей випадок, незмога зійти сходами, згадати чиєсь ім’я, встати призвели мене — внаслідок підсвідомого процесу і передчуття смерти — до того, що я справді мало не вмер; радше, все це прийшло разом, величезне зерцало духу вже неминуче відбивало нову конкретику. А все ж до мене ще не дійшло, як від моїх хвороб можна перейти без жодного застереження до цілковитої смерти. Але тоді я думав про інших, про всіх тих, хто мре щодня, і гіатус[19] між їхньою хворобою та смертю не видається нам чимось незвичайним. Я навіть був думав, що тільки через те, що я дивлюся на них ізсередини (ця причина ще вагоміша за омани, породжені надією), деякі нездужання, взяті осібно, не здавалися мені смертельними, хоча воднораз я вірив у свою смерть, так само як люди, свято переконані, що бас їм урвався, усе ж легко проймаються певністю, що коли вони не можуть вимовляти певних слів, це не має нічого спільного з ударом, афазією тощо, а пояснюється лише втомою язика, нервовим станом, схожим на заїкання, виснаженням, через нестравність.
Але я мав написати щось інше, довговічніше, і то не для однієї особи. Писати доведеться довго. Удень я щонайбільше спробую виспатися. А як працюватиму, то лише ночами. Але мені треба буде багато ночей, може, сто, може, тисячу. І я житиму, потерпаючи, не відаючи вранці, коли доведеться урвати свою оповідь, чи Владар моєї долі, не такий поблажливий, як султан Шахріяр, відкладе мою кару горлом і дозволить наступного вечора снувати далі почате. Не те, щоб я намірявся бодай чимось повторити «Тисячу й одну ніч» або Сен-Сімо-нові «Мемуари», писані теж уночі, чи там одну з моїх книжок, уподобаних іще в наївному дитинстві, забобонна вірність яким не давала б мені без жаху уявити собі твір, відмінний від них. Але, — таким правилом керувалися Ельстір та Шарден, — годі відтворити те, що любиш, не зрікшись його. Напевно, мої книжки, як і жива моя плоть, зрештою, колись умруть. Треба примиритися зі смертю. Ми погоджуємося з тим, що за десять
років не буде нас самих, а за сто — наших книжок. Вічности ніхто не обіцяє ані творам, ані людям.
Ця книжка має бути така сама довга, як «Тисяча й одна ніч», але цілком інакша. Звичайно, коли ми кохаємося в якомусь творі, ми раді б створити щось подібне, але треба жертвувати своїм минущим захопленням і думати не про свої уподобання, а про істину, яка не питає нас про наші смаки і забороняє думати про них. І тільки йдучи за істиною, ми натрапляємо не раз на те, що покинули, а, забувши про смаки, напишемо «Арабські казки» або Сен-Сімонові «Мемуари» іншої доби. Але чи встигну я? Може, вже запізно?
ebooksa