Надійшло Різдво, й ми сиділи під місяцем, великим, як срібний гонг, обмінюючись подарунками й виявами дружньої приязні. Я заспівав їм «Сніжне Різдво» у стилі Бінга Кросбі, хоч нічна температура була близька до вісімдесятьох градусів.[13] Потім Елдридж і я заспівали дуетом «Дзвінкі дзвіночки». Елдридж забув слова, але пам’ятав, як треба дзвеніти. Він був великим майстром дзвеніти, наш Елдридж, а надто після десятьох чималих порцій випитого джину. Він усе ще весело дзвенів, коли Рал і я віднесли його до ліжка.
На початку нового року ми одержали те, що можна було назвати королівським візитом. Гіларі Стервесант нарешті умовила Лорена привезти її й показати розкопки. Нам дали тиждень, щоб ми приготувалися до зустрічі з родиною. Гіларі захотіла взяти з собою старших дітей, і я був на вершині збудження від перспективи побачити всіх своїх улюблених жінок у Місячному місті. Я залишив обстеження стрімчаків на Рала й шастав, як очманілий, упорядковуючи житлові кімнати й перевіряючи, чи на наших складах є такі важливі продукти, як кока-кола або шоколад. Це ті зручності, які роблять життя стерпним для Боббі Стервесант.
Вони прибули на час ланчу, який я особисто приготував із холодного м’яса й салату, й відразу візит став кислим. Саллі Бенатор не прийшла на обід, вона надіслала повідомлення, що в неї болить голова, й вона хоче лягти в постіль. Проте я побачив, як вона з рушником і в купальному костюмі прослизнула до смарагдового басейну.
Елдридж Гамілтон і Лорен Стервесант подивились одне на одного й пригадали свою останню зустріч. Вони виявили ворожість не меншу, аніж два олені під час статевої сутички. Я пригадав похвальбу Елдриджа, що він послав Лорена до чортів. Вони перекидалися образливими словами, і я докладав усіх зусиль, аби не допустити вияву фізичного насильства, а коли Елдридж заговорив про людей, «які мають більше грошей, аніж дозволяє добре виховання або здоровий глузд», я подумав, що втрачу експерта зі стародавнього письма.
Так ніби цього було не досить, мені стало очевидно, що Гіларі й Лорен затягнуті в домашню сварку, через яку не зверталися одне до одного прямо. Усе спілкування між ними здійснювалося за посередництвом Боббі Стервесант і починалося з таких фраз: «Будь ласка, запитай у своєї мачухи, чи…» або «Якщо твій батько хоче…»
Гіларі за ланчем сиділа в темних окулярах, і я здогадався, що її очі зберігають сліди недавнього плачу. Вона була мовчазна й стримана, як, до речі, Рал і Леслі. Молодят опанувала сором’язливість у присутності Стервесантів, а коли Лорен і Елдридж перейшли у стан замирення, яке обіцяло тривати недовго, то підтримувати розмову могли лише ми двоє, Боббі Стервесант і я.
Боббі скористалася тимчасовою втратою контролю з боку батьків, щоб перетворитися на неможливу малу тварюку. Протягом усього ланчу або безсоромно випендрювалася, або нахабно знущалася з мачухи. Мені страшенно хотілося покласти її собі на коліно й добряче наляскати по голій гепі.
Відразу після ланчу, який відбувся в такій напруженій і прикрій атмосфері, Елдридж повернувся до депозитарію, Рал і Леслі промурмотіли вибачення й утекли. Лорен попросив у мене ключі від лендровера, і я побачив, як він узяв дробовик і поїхав на північ, залишивши Гіларі й дітей на мене. Я повів Гіларі в музей наших розкопок, і незабаром забула вона, захоплена нашими експонатами, про свій поганий настрій.
Я ретельно почистив і відполірував велику бойову сокиру. Вона виблискувала сріблом, золотом і слоновою кісткою, і ми разом оглянули майстерність її виготовлення, перш ніж пішли до депозитарію сувоїв. Саллі була надто заклопотана, щоб говорити з нами. Вона ледве підвела голову, коли ми увійшли, але Гіларі спрямувала свою лагідну харизму на Елдриджа Гамілтона, й він був вдоволений. Коли через годину ми покинули депозитарій, Гіларі здобула собі ще одного відданого шанувальника.
Ми пішли до печери й сіли вдвох над смарагдовим басейном, поки діти хлюпалися й кричали в прохолодній зеленій воді. Ми розмовляли як давні й близькі друзі, якими справді були, але навіть за такої розмови минув певний час, перш ніж Гіларі змогла примусити себе згадати про те, що дуже її турбувало.
– Бене, ти помітив, що в ньому щось дуже змінилося?
То було давнє запитання нещасливої жінки, і я промовив давню фразу, яка виправдовувала його:
– Він так багато працює, Гіл.
І вона спіймалася на мій гачок.
– Атож, він уже кілька місяців не може розв’язати свої проблеми з готельним бізнесом. Він будує низку розкішних готелів для відпочинку на островах Індійського океану. Комори, Сейшели, Мадагаскар, десятеро з них. Він виснажує себе.
Потім, коли ми йшли в сутінках до хатин, вона несподівано запитала:
– Ти не думаєш, Бене, що він знайшов собі іншу жінку?
Я був здивований.
– Господи, Гіл. З якого дива ти так думаєш?
– Я не знаю. Очевидної причини так думати в мене нема. Але розумієш… – Вона зупинилася й зітхнула.
ebooksa