Сонячний Птах

– Це їхній стиль, – відповів Макдоналд. – Фрелімо, Мау Мау, усі вони безжально знущаються навіть над власним народом.

– Але чому? – повторив своє запитання Лорен.

– Вони мають рушниці. І хочуть використати їх. Нападати на власних людей значно легше, аніж на ранчо білих поселенців або на поліційні пости.

Двоє полісменів витягли брезент з одного з лендроверів і стали загортати в нього тіла. Я повернувся до свого автомобіля й прихилився до дверцят. Несподівано мене занудило, гірка рідина зібралася в моєму горлі, і я болісно її виблював.

Коли закінчив, то витер рота рукавом і, піднявши погляд, побачив, що Ксаї дивиться на мене. Він став чоловіком, який утратив усе, крім свого подиху. У його темних очах був вираз такої агонії, такий розпач скривив риси обличчя, що я відчув, як моє серце розривається від співчуття до нього.

– Ходімо з’ясуємо, хто це зробив, Сонячний Пташе, – прошепотів він і повів мене в коротку траву, що оточувала табір. Він працював швидко, наче мисливський пес.

Навколо, на піщаній землі, були розкидані блискучі мідні патрони. Їх були тут сотні, грубо виготовлених і позначених китайськими ієрогліфами. Люди з рушницями в руках стріляли з дитячою втіхою, обсипавши табір дощем куль. Підошви їхніх черевиків залишили характерні відбитки. Здавалося, тут топталася не одна сотня людей, бо земля була розворушена, а трава прим’ята.

– Вони прийшли вночі, – тихим голосом пояснив мені Ксаї. – Поглянь! Ось тут вони зачаїлися й чекали. – Він показав на стоптані місця в чагарнику. – Їх було багато. – І він тричі показав обидві свої руки з розчепіреними пальцями. Тридцятеро чоловік. Багато людей. – Вони напали на табір удосвіта. Учора вдосвіта. – Тридцять дві години тому.

«Тепер вони вже за багато миль звідси», усвідомив я.

Коли ми повернулися до табору, дев’ять тіл уже загорнули в брезент і виклали рядочком, наче посилки, які підготували, щоб здати на пошту. Четверо полісменів рили неглибоку спільну могилу.

Ксаї присів навпочіпки поруч із шерегою мерців. Він був мовчазний тепер, і його мовчанка вражала більше, аніж його розпачливий стогін. Одного разу він нахилився й боязко доторкнувся до одного з тіл, загорнутих у зелений брезент. «Скільки цих маленьких людей сиділи отак навпочіпки під палючим сонцем, оплакуючи різанину свого племені», подумав я. Саме в такі хвилини я глибоко ненавиджу дикунську жорстокість, притаманну нашій землі. Я не міг більше дивитися на горе Ксаї, тож відвернувся й підійшов до Лорена і Макдоналда, що стояли вдвох і тихо розмовляли.

– Це великий загін, Бене, – привітав мене Лорен, коли я підійшов.

– Ксаї каже, їх було тридцятеро, – сказав я йому, й він кивнув головою.

– Дуже ймовірно. Інспектор вважає, що нам слід повернутися назад, і я схильний погодитися з ним.

Макдоналд пояснив:

– Якщо ми на них натрапимо, то вони значно переважають нас у кількості, докторе. Ті свині дуже добре натреновані й озброєні найсучаснішою зброєю. Це кілька років тому вони посилали проти нас недосвідчений набрід. Вони тепер справді небезпечні, а ми не той патруль, який має завдання воювати з порушниками нашого кордону й нападати на них навіть за його межами. Я думаю, нам слід вибратися звідси якомога швидше й викликати гелікоптери. Коли виявлять, де вони ховаються, думаю, наші реактивні літаки почастують їх напалмом.

– Так, – погодився я.

Стародавні шахти втратили своє значення перед лицем такого жаху. Я подивився вбік туди, де полісмени опускали брезентові згортки в могилу. Ксаї стояв і дивився на них. Коли могилу засипали землею, я підійшов до Ксаї й обняв його за плечі.

– Ходімо, маленький брате, – сказав я й повів його до лендровера.

Колона зробила крутий поворот і в тому самому порядку поїхала назад, на південь.