Сонячний Птах

– Наготуй «Ґлен Ґрант», я не затримаюся надовго.

Я стрибком умостився в машині навпроти Гіларі, випередивши одного з РМ. Я був у захваті, побачивши, скільки радості випромінювало її обличчя. То був той світлий і яскравий вираз щастя, який не можна створити за допомогою косметики та олівця для підведення очей.

– Ми провели десять днів на островах, Бене. То було справжнє чудо. – Її погляд став затуманеним і щасливим на цей спогад. – Ми святкували свої роковини. Поглянь!

І вона підняла ліву руку, обважнілу від золотої каблучки з великим діамантом. Я звик до розкішного стилю життя Лорена, але навіть я заморгав очима. Діамант голубого кольору, що мав не менш як двадцять п’ять каратів ваги, був прекрасним.

– Він чудовий, Гіларі.

І без будь-якої причини я подумав: «Що глибша провина, то коштовніший подарунок».

Коли ми прибули в «Дорчестер», Гіларі хапнула ротом повітря, а тоді приклала долоню до губів із подиву перед бароковою красою номера-люкс Олівера Месселя.

– Це неправда, Бене, – засміялася вона, – це не може бути правдою.

– Не смійтеся, – застеріг я її. – Ми, либонь, коштуватимемо Лоренові більш як сто фунтів стерлінгів у день.

– Ой-ой! – Вона плюхнулася в одне з величезних крісел. – Налийте чого-небудь випити, Бене, любове моя. Мені це потрібно.

Наповнюючи келихи, я запитав без потреби:

– Отже, ваші проблеми мали тимчасовий характер, чи не так, Гіл?

– Я вже й забула, що мала якісь проблеми, Бене. Він тепер кращий, аніж будь-коли був.

Коли прийшов Лорен, я зрозумів, що вона має на увазі. Він перебував у пречудовому гуморі, сміявся й клекотів енергією, елегантний, рішучий і засмаглий. Він відіслав геть двох останніх РМ, поки я налив йому «Ґлен Ґрант», потім кинув свій піджак і краватку на спинку стільця, закотив рукави, відкривши опуклі коричневі м’язи, й сів перед келихом із випивкою.

– Окей, Бене. Покажи мені свої матеріали.

І ми заходилися переглядати й обговорювати сувої та їхні переклади.

Лорен причепився до першого рядка на першій сторінці.

– «Піди на мій склад і візьми там п’ятсот пальців найчистішого золота». – Він повторив цей рядок, потім подивився на мене. – Хіба так сказав би той стародавній хлопець, говорячи про своє золото? Мій склад! Це його скарбниця. Той тупак Гамілтон неправильно зрозумів його. Треба було прочитати «скарбниця».

– Ти так несподівано опанував пунічну мову? – прокоментував я його зауваження.

– Але ж, погодься, Бене, хіба тобі коли-небудь доводилося посилати когось у склад по своє золото? – Він приклався до «Ґлен Ґранта». – Якщо твої теорії правильні…