– Так.
Вона подивилася на мене з виразом, якого я не міг розгадати.
– Я завжди тебе кохатиму, – сказав я.
– Хоч би що сталося? – запитала вона.
– Хоч би що сталося, – відповів я.
– Я тобі вірю, Бене, – вона кивнула головою, її темні очі стали зовсім зеленими. – Дякую тобі.
– Саллі… – почав я знову, але вона поклала свій довгий тонкий палець мені на губи й похитала головою, так що м’які пасма її темного волосся розсипалися по щоках.
– Будь терплячим, Бене. Прошу тебе, будь терплячим.
Але я підняв її палець зі свого рота.
– Саллі…
Вона нахилилася й примусила своїми губами мої губи замовкнути. Не розриваючи поцілунку, вона поставила свій келих на підлогу біля мого ліжка, взяла мій келих – мої пальці не чинили опору – й поставила його поруч зі своїм. Потім вона кохала мене з таким приголомшливим умінням і витонченістю, що в мені не залишилося ані протестів, ані запитань.
О дев’ятій годині наступного ранку я посадив Саллі в таксі й дав їй адресу салону «Елізабет Арден» на Бонд-стріт, трохи боячись за те, що вони зроблять із її темним шовковистим волоссям. Я б перевішав цих дамочок за те, що вони іноді роблять із симпатичними дівчатами. Потім я сів в інше таксі й звелів їхати до автостради М4 та в аеропорт Хитроу й відразу ж потрапив в один із тих вуличних заторів, які перетворюють їзду британськими дорогами на таке приємне і спокійне заняття.
Літак Лорена приземлився тоді, коли я платив водієві таксі, і я кинувся бігти до міжнародного термінала, в казан, що кипить безліччю людей.
Я почув, як хтось у натовпі вигукнув: «Це мають бути Дікі й Ліз!», і я відразу дістав уявлення про те, де має зараз перебувати компанія Стервесантів. Маючи через свій низенький зріст звужений простір огляду, я змушений покладатися на такі дармові повідомлення про те, що хтось побачив там або там.
Я став пропихатися до групи людей, яку помилково сприйняли за оточення Бертонів, і зрозумів, що помилка була мені на користь. Насправді це був Лорен Стервесант, який прибув разом з усією родиною й у своєму стилі – з великим розмахом: четверо людей прокладали для нього дорогу в натовпі до дверей. Невеличка компанія джентльменів преси розташувалася обабіч групи, яка швидко наближалася, але вони не могли прорватися крізь щільні ряди РМ. Їхні методи були надто традиційними. Я нахилив голову і став пропихатися внизу між ногами натовпу, низенький і брудний, пролунало кілька вересків і криків: «Погляньте на отого!», «Тримайте його!», які швидко змінилися на: «Пробачте, докторе».
І я пробився до центру групи, де було набагато вільніше. Боббі Стервесант радісно зойкнула й обхопила мене за шию, й уся група зупинилася на хвилину, щоб дати нам завершити свою вітальну церемонію. Гіларі обмотала собі шию м’якою норкою, яка не витримувала порівняння з її чудовим блискучим волоссям, а над нею височів Лорен, його грива набула під сонцем світло-золотого кольору, а його засмагле обличчя стало брунатно-горіховим.
– Бене, старий виродку. – Він схопив мене за плечі. – Слава Богу, ти до нас пропхався. Чи не доглянув би ти за Гіл і за дітьми замість мене? Мені треба прояснити кілька речей, а потім ми зустрінемося з тобою в «Дорчестері».
Два довгі й блискучі чорні лімузини чекали під портиком, і ми розділилися на дві групи, але спочатку Лорен обернув голову й гордо мені повідомив:
– Я зловив чорного марліна на Сейшельських островах – дев’ятсот фунтів, Бене. Рибина неймовірної краси.
– Справжній тигр, – привітав я його.
ebooksa