Ланнон вийшов із темряви, він досі смердів пилюкою та засохлою кров’ю.
– Вина! Сонячний Пташе, порятуй друга. – Він прикинувся, ніби хитається від спраги, й Гай подав йому амфору та чашу. Знехтувавши чашу, Ланнон пив прямо з шийки глека, після чого витер бороду рукавом. – Я приніс тобі новину, – повідомив він з усмішкою. – Наша мисливська здобич становить тисячу сімсот голів.
– А скільки загинуло людей?
– П’ятнадцятеро померли, є також поранені, але хіба справа не варта таких втрат?
Гай не відповів, і Ланнон провадив:
– Є ще одна новина. Ще один із моїх списів влучив у ціль. Аннель пропустила свої місячні.
– Південне повітря має бути дуже корисним. Усі четверо завагітніють не пізніше, як через два місяці.
– Справа не в повітрі, Сонячний Пташе, – засміявся Ланнон і знову приклався до глека.
– Я задоволений, – сказав Гай. – Більше стародавньої крові для Опета.
– Коли це ти став дбати про кров, Гаю Бен-Амон? Ти радий, що матимеш більше моїх шмаркачів, яких тобі так подобається псувати, – я тебе знаю. – Ланнон підійшов ближче й зупинився біля Гая. – Ти пишеш, – сказав він, аби щось сказати. – Що це буде?
– Поема, – скромно відповів Гай.
– Про що вона?
– Про полювання. Сьогоднішнє полювання.
– Заспівай її мені, – наказав Ланнон і впав на хутряне ложе Гая, усе ще тримаючи амфору за шийку.
Гай приніс лютню й присів на очеретяній маті. Він заспівав, а коли закінчив, Ланнон спокійно лежав на Гаєвому ложі, вдивляючись крізь відхилену завісу намету в ніч.
– Я бачив усе інакше, – сказав він нарешті. – Для мене це було просто збирання врожаю плоті.
Він знову замовк.
– Я зіпсував тобі настрій? – запитав Гай, але Ланнон похитав головою.
– Ти справді віриш, що зроблене нами сьогодні зруйнувало щось таке, чого не можна буде відновити? – запитав він.
– Я не знаю, може, я й помиляюся, але якщо ми полюватимемо так, як сьогодні, кожного дня або навіть один раз на десять днів, то незабаром перетворимо цей край на пустелю.