Сонячний Птах

– Ось уже сто років вони докучають нам, а ми поводилися з ними надто лагідно. Із кожним роком вони стають численнішими й нахабнішими. Але тепер я покажу їм, що в мене залізна рука, Сонячний Пташе. Я доведу їм, що річка утримується сталевим бар’єром, і їм доведеться сутужно, якщо вони наважаться його подолати.

– Звідки вони сюди приходять, я запитую себе, і скільки їх уже тут зібралося? – неголосно запитав Гай.

– Вони господарі темряви, вони чорні, бо не підкоряються, на відміну від нас, богові сонця Ваалу. Вони виплодилися в темряві, в лісах на півночі, де панує вічна ніч, і якщо ти можеш порахувати жадібну сарану, тоді ти зможеш порахувати і їх.

– Ти боїшся, Ланноне? – запитав Гай, і цар обернувся до нього з вогненним гнівом, що палахкотів у нього на обличчі.

– Ти забагато береш на себе, жерче! – гарикнув він.

– Називай мене другом, а не жерцем – і я беруся довести тобі, що безпричинна ненависть ґрунтується на почутті страху.

Гнів Ланнона вщух, він погрався ефесом меча, оглянувшись навколо, аби переконатися, що його помічники перебувають на тій відстані, звідки нічого не чути.

– У мене є причина боятися, – сказав він нарешті.

– Я знаю, – відповів Гай.

Удосвіта Гай і ще кілька людей із ним заспівали похвальну молитву Ваалу, але вони намагалися співати тихо, щоб не розполохати ближні стада, а потім Гай попросив богів, аби вони прихильно подивилися на їхнє полювання, пообіцявши, що частину здобичі вони залишать сонячним птахам, аби вони віднесли її на небо. Потім Гай і Ланнон випили вина і поїли пшоняних коржиків, чекаючи, поки мисливці підготуються.

Мурсил, головний мисливець півдня, вибрав місцевість для полювання розумно й хитро. Із крутого укосу вони могли бачити широку лійкоподібну рівнину, охоплену пагорбами з обох боків; на вершинах пагорбів із раннього ранку диміли сигнальні вогні, показуючи, що воїни зайняли позиції, аби завернути будь-яку дичину, що намагатиметься вибігти з долини, перетнувши її впоперек.

Далеко, поза досяжністю людського зору, два легіони розгорнули стрій, перетявши вихід із долини. Вони вже рухалися вперед – десять тисяч людей толочили траву, наче хвиля, яка накочується на берег. Пилюка від їхнього просування підіймалася блідим туманом проти голубого склепіння вранішнього неба, а з-під тієї пелени то там, то там зблискувало світло на шоломі або наконечнику списа.

– Почалося, – задоволено сказав Ланнон.

Гай подивився на тисячі тварин, які скубли травичку, розсипавшись окремими стадами по рівнині. Це було десяте велике полювання за п’ятдесят днів, і від такої нещадної різанини його вже трохи нудило.

Він подивився вниз, туди, де рівнина звужувалася і річка, що ділила її навпіл, стікала, наче в лійку. У самому низу між пагорбами була затиснута провалина у формі клина завширшки п’ятсот кроків, що обіцяла втечу до неозорого простору трав’янистої рівнини. По всій рівнині росли високі акації з пласкими вершинами.

Навіть від місця, де вони сиділи над провалиною, вони майже не могли бачити потрійної лінії прихованих ям упоперек провалини, яка з’єднувала відроги двох рядів пагорбів. Тисяча Ланнонових лучників лежали там у засідці, і кожен із них мав по триста стріл і запасний лук.

За ними був подвійний ряд сітей, сплетених із дуже міцного волокна й накинутих на стовпи, що ледь трималися в землі й падали, коли в сітях заплутувалося важке тіло, й тоді гопліт вистрибував зі схованки, підбігав зі списом, убивав тварину, виплутував її із сіті й знову ставив стовпа, що підпирав сіть. У засідці лежали ще тисяча метальників списа.

– Нам час спуститися вниз.

Ланнон допив вино і струсив зі свого плаща крихти.

– Зачекаймо трохи, – попросив Гай. – Я хочу ще подивитися звідси.