Сонячний Птах

– Ти був би там першою людиною, – зауважив Ланнон. – Цікаво, що вона в собі приховує? Які скарби, які таємниці?

– Ми знаємо, що далеко на півдні є мис із пласкою вершиною, де флот Гікануса Дев’ятого зазнав катастрофи, але це все, що нам відомо.

– Я маю намір знехтувати пророцтво й очолити експедицію на південь за оті гори. Ти що на це скажеш, Гаю?

– Я б тобі не радив робити це, володарю, – відповів Гай із формальною категоричністю. – Нічого доброго не буває, коли ми наважуємося кинути виклик богам. Вони мають збіса довгу пам’ять.

– Думаю, ти маєш слушність, – погодився Ланнон. – Але я переживаю велику спокусу.

Гай змінив тему розмови, яка була йому неприємною, ліпше він би й не починав.

– Цікаво, коли вони прийдуть.

Він подивився вгору на дим від сигнальних вогнів, що струменіли в тихе синє небо полудня.

– Вони прийдуть тоді, коли будуть готові, – стенув плечима Ланнон. – Але мені хотілося б, щоб вони прийшли швидше. А поки ми їх чекаємо, ми влаштуємо полювання на леопарда.

Протягом десятьох днів вони полювали на великих плямистих котів, яких було безліч на схилах туманних стрімчаків і в порослих лісом ущелинах гір. Вони полювали зі спеціально натренованими собаками і списами, призначеними для полювання на левів. Жертву переслідували зі зграєю собак, аж поки заганяли в глухий кут, а потім оточували й стискали навколо неї кільце, щоб спровокувати її на напад. Потім мисливець, якого обрав леопард, наколював звіра, той люто гарчав і стрибав на нього, на його спис. Двоє мисливців загинули протягом тих десятьох днів – й один із них онук Асмуна, старого вельможі. Він був гарним і хоробрим хлопцем, і всі оплакували його, хоч помер він доброю і почесною смертю. Вони спалили його тіло, бо помер він на полі битви, й Гай приніс жертву, щоб його душа могла без перешкод дістатися до сонця.

На одинадцятий день, удосвіта, після того як Гай привітав Ваала й вони поснідали й одягалися для полювання, Гай помітив збудження й неспокій маленького бушменського майстра полювання Ксаї.

– Що тебе турбує, Ксаї? – запитав він його мовою, якою тепер розмовляв уже досить вільно.

– Мій народ тут, – відповів йому бушмен.

– Звідки ти це знаєш? – запитав Гай.

– Я знаю, – просто відповів Ксаї, і Гай поквапився через табір до намету Ланнона.

– Вони прийшли, мій володарю, – сказав він йому.

– От і гаразд, – мовив Ланнон, відклавши вбік свій лев’ячий спис, і почав скидати із себе мисливський обладунок. – Поклич тих, хто шукає камені.

І царські геологи та металурги прибігли на поклик.

Місце зустрічі було біля підніжжя гір, де густий ліс раптово уривався великою галявиною.

Ланнон повів людей униз між скелями, й на краю галявини вони зупинилися й випустили наперед захисний загін лучників. У центрі галявини, куди не могла долетіти стріла ані з лісу, ані від скелястого косогору, стояв укопаний у м’яку землю стовп, і з нього звисав, як прапор, хвіст дикого селезня. То був знак, що торгівля може початися.