Сонячний Птах

Він придушив у собі спазматичний видих. То була сокира з грифами, покладена як жертва перед образом бога, а в тунелі не було нікого.

Вони пішли до богів. Вони уникнули його помсти й привели його до смертельної небезпеки, у пряме зіткнення з надприродними силами.

Манатассі поточився назад, аж поки образ бога розтанув у темряві, а він обернувся й кинувся навтікача з цього місця, вибігши в залу храму Астарти. Звідти він знову подивився на вхід до тунелю, схожий на роззявлену пащу.

– Знайдіть мулярів серед визволених рабів. Нехай вони замурують вхід до тунелю. Це зло. Замуруйте його.

Підлеглі побігли виконувати його наказ – а його гнів і ненависть повернулися до нього.

– Я зруйную це зло. Я накладу прокляття на це місце, на ці скелі. Прокляття, яке триватиме вічно. – Його голос піднявся до зойку. – Спаліть його. Спаліть тут усе. Зруйнуйте його. Це зло, від якого треба очистити землю й уми людей, очистити навіки.

Мулярі замурували вхід до гробниці царя. Вони працювали з тією майстерністю, якої навчили їх люди з Опета, й, коли вони закінчили свою роботу, вхід до тунелю зник.

Потім Манатассі зруйнував місто. Він повбивав усіх, хто в ньому жив, і повкидав їх у вогонь, який палахкотів у нижньому місті протягом багатьох днів. Потім подивився на мури й башти і вказав на них своєю залізною рукою. Його воїни розібрали їх блок за блоком. Вони розібрали мури й сонячні башти, й прегарний храм Астарти. Вони дійшли до самих фундаментів. Розібрали бруківку. Зруйнували кам’яні причали гавані. Працюючи як мільйон мурашок, вони зрівняли місто із землею, доки від нього не залишилося жодного сліду. Позносили всі масивні блоки кам’яного мурування до печери й повкидали їх у бездонний зелений басейн. Знесли все місто й подарували його богині, а басейн був такий глибокий – чи богиня така жадібна, – що воно поринуло на дно, не залишивши по собі ніякого сліду, й рівень зеленої води не піднявся бодай на палець.

Коли Манатассі покинув Опет й подався на схід, щоб завершити зруйнування імперії, він не залишив позад себе нічого, крім куп дрібного попелу, який вітер уже перетворював на звичайну білу пилюку і розносив її по всій ближній місцевості.

Манатассі протягнув свої полки, наче сіть, по всіх чотирьох царствах наказом руйнувати всі сліди від колишніх міст і шахт, і садів, створених людьми з Опета. Але його ненависть тепер палахкотіла низько, як лісова пожежа палахкотить, коли дерева уже згоріли. Ненависть зробила його порожнім, чорним і напівмертвим, а його величезне тіло перетворилося на шкаралупу, навіть задимлені жовті очі стали безвиразними й байдужими.

Він прийшов до Зімбао, великого, оточеного мурами міста в серединному царстві, де всі люди з Опета були мертві. Місто було, як і його власне тіло, ненаселеним, порожнім і покинутим.

Манатассі закутався у свою мантію зі шкур і ліг біля спостережного вогню, а на ранок його тіло стало твердим і холодним.

Вони поховали його поза мурами, а потім довго сварилися й воювали, бо Манатассі не назвав наступника. Кожен воєначальник прагнув назвати себе царем, й армія Манатассі розкололася на тисячі племен.

Із плином часу Манатассі та місто Опет зникли з пам’яті людей.

Коли бушмен Ксаї став старим чоловіком і зрозумів, що скоро помре, він повернувся до Опета.

Озеро зникло, його береги відступили на двадцять миль від червоних скель, а його води стали солонуватими, мілкими й перегрітими сонцем.

Ксаї прийшов на місце, де стояв храм Ваала, не впізнавши його, аж поки побачив розколину в червоній скелі, крізь яку увійшов до печери Астарти.

Він розташувався біля басейну, розіклав невеличке вогнище й, сидячи біля нього, щось мурмотів сам до себе за звичкою старих людей. Коли його спогади пройшли маршем перед ним, вони здалися йому грандіозними й величними, і йому захотілося зупинити і зберегти їх.

Він підняв свій пояс, до якого були прив’язані маленькі баночки з рогу, наповнені барвниками й заткнуті дерев’яними корками, й пішов до стіни, що була у глибині печери.

Він накреслив вуглиною обриси постаті на найрівнішому місці стіни, працюючи повільно й старанно, з великою любов’ю.