Сонячний Птах

Раптом чоловік поруч із Гаєм скрикнув і схопився за пах. Кров бризнула в нього між пальцями, й він упав навколішки. Земля, по якій вони йшли, була встелена мертвими ворогами, вбитими головою «черепахи». Їм доводилося переступати через них. Десятки цих тіл, які прикидалися мертвими, несподівано повернулися до життя, швидко перекинувшись на спину й ударивши знизу під спідниці легіонерів.

Гай викрикнув застереження, але пізно й марно. Ворог опинився всередині тіла черепахи, вони підхопилися на ноги, колючи навколо себе списами й вимахуючи мечами, примусивши людей Гая обернутися й захищатися, підставивши спини тим чорним воїнам, які були зовні «черепахи».

«Черепаха» розпалася й перетворилася на гурт індивідів, який затягло в чорний рій ворожого війська.

– Ходіть за мною!

Гай зібрав Ланнона, Бекмора та кілька інших навколо себе, й вони пробилися крізь чорну юрбу тугим строєм і побігли до входу в печеру. Дим був густий і маслянистий, він душив їх, тому вони кахикали, коли бігли. Гай вимахував сокирою, прорубуючи дорогу, й п’ятеро з них дісталися до входу в печеру, але Бекмору пробило списом ребра. Він притиснув палець до рани, намагаючись зупинити кров, яка забирала в нього життя. Гай переклав сокиру в другу руку й допоміг Бекмору піднятися сходами до розколини, де був вхід у печеру. Його кров текла по боці Гая, він відчував, що вона гаряча й драглиста. На верхній сходинці Бекмор упав навколішки.

– Мені кінець, Гаю, – промурмотів він, похлинаючись кров’ю, але Гай підняв його й заніс до входу.

Він притулив його тіло до стіни печери.

– Бекморе, – важко дихаючи, промовив він і відкинув голову назад, щоб подивитися йому в обличчя.

Очі Бекмора подивились на нього, не бачачи його, мертві й скляні. Гай дозволив вродливій голові воєначальника похилитися вниз і випростався.

– Вони вже тут! – крикнув Ланнон, і Гай підняв сокиру й стрибнув, щоб стати поруч Ланнона й зустріти перший потік чорних тіл, які ринули в прохід. Четверо з них – Ланнон, Гай і двоє легіонерів – утримували вхід достатньо довго, щоб заповнити його купою мертвих чорних воїнів.

Потім підійшли лучники, й перша хмара стріл полетіла в прохід. Одна з них влучила легіонерові в горло, й він упав, потік чорної крові полився йому з рота.

– Тут немає, де заховатися! – крикнув Гай. – Біжімо до храму.

Вони вибігли в прохід, і їх наздогнала нова хмара стріл. Одна з них ударила в шолом Гая і ковзнула по ньому, бризнувши іскрами на стіну поруч із ним, інша знайшла отвір у нагруднику останнього легіонера й ударила в кістку його хребта. Ноги підігнулися під ним. У розпачі він поповз слідом за Гаєм, тягнучи скалічене тіло лише зусиллями рук.

– Зроби мені ласку, володарю, – простогнав він, із жахом уявивши собі, як його каструють і розпорють йому живіт, коли він буде ще живий. – Не залишайте мене для них, святосте.

Гай перестав бігти й гукнув:

– Не зупиняйся, Ланноне. Я тебе дожену.

Він повернувся назад, і легіонер побачив, що він підійшов до нього.

– Нехай Ваал благословить вас, святосте, – крикнув він і зірвав із голови шолом, нахиливши голову й підставивши шию.

– Знайди спокій! – сказав йому Гай і відтяв йому голову одним ударом сокири, а тоді кинувся бігти далі.

Стріла влучила Гаю в обличчя, нижче від ока, ковзнувши понад кісткою, роздерши шкіру аж до вуха й повиснувши на вістрі, яке вгородилося в плоть.