– Докторе Кейзин, ви пам’ятаєте цього чоловіка?
То був китаєць, із яким я познайомився, коли навідав Тимоті в Лондонському університеті.
– Чи вам відомо, що він агент комуністичного китайського уряду, докторе?
Вони показали мені фотографію, на якій ми троє пили пиво біля шинку поблизу пішохідної доріжки понад Темзою.
– Ви можете розповісти нам, про що ви тоді говорили, докторе?
Тимоті сказав мені, що той китаєць відомий антрополог, і вони з ним обговорювали відкриття, зроблені біля ущелини Олдувай.
– Чи рекомендували ви, щоб Маґеба одержав стипендію Стервесанта на подорожі, докторе?
– Чи знали ви, що він подався до Китаю й пройшов там підготовку як керівник партизанської війни?
– Чи підписували ви замовлення на двадцять сім ящиків сукновальної глини, яку мали доставити з Гонконга, докторе, і ці митні декларації?
То були стандартні інститутські форми, і я також упізнав через стіл свій підпис на митних деклараціях. Проте я не пам’ятав, чи цей вантаж надійшов.
– Чи знали ви, що з цим вантажем надійшло сто п’ятдесят фунтів пластикової вибухівки, докторе?
– Чи впізнаєте ви ці тексти, докторе?
Памфлети на дванадцятьох африканських мовах. Я прочитав перший рядок одного з них. Терористична пропаганда. Заклики вбивати, спалювати й руйнувати.
– Чи відомо вам, що вони надруковані у вашій інститутській друкарні, докторе?
Запитання надходили нескінченно, я стомився, я був спантеличений, я суперечив сам собі. Я показав рани на своїй голові, сліди від мотузок на зап’ястках і ногах, але запитання все надходили. Голова моя пульсувала, мій мозок почувався як розтовчене желе.
– Ви впізнаєте ці речі, докторе?
Пістолети-автомати, боєприпаси.
– Так! – заволав я. – Дула таких пістолетів впиралися мені в голову, в мій живіт!
– А ви знали, що вони надходили в ящиках для книг, адресованих на ваш інститут?
– Коли ви здобули поліційний дозвіл на виліт «дакоти», докторе, ви заявили…