Сонячний Птах

– Авжеж, але подивись на храм у Тарксієні на Мальті, – втрутилася до розмови Гізер. – Або на головні мури Кноського палацу.

І перш ніж Рал і я встигли цьому перешкодити, наш проект перетворився на групове фантазування замість тих висновків, до яких ми прийшли учора ввечері у вітальні.

Кожен доклав до загального обговорення власний досвід, набутий на розкопках, та свої спеціалізовані знання, й у такий спосіб ми створили цілу серію картин нашого міста.

Масивні червоні мури, орнаментовані шевроном хвиль, що зробили Фінікію великою. Червоні мури, які ловили на себе промені призахідного сонця, вечірнє благословення великого сонячного бога Ваала. Високі башти, символи плодючості й процвітання, які здіймалися над темно-зеленим листям мовчазного гаю. За ними – вертикальна розколина у скелях, яка через таємний прохід вела до таємничої печери. Це знову ж таки був символ розмноження, місце, безперечно, посвячене Астарті – карфагеняни мали звичай поклонятися їй під ім’ям Таніт – богині землі та місяця, й тому процесія одягнених у біле жерців ішла через гай, проминала башти й заглиблювалася в таємничу печеру.

Ми знали, що фінікійці приносили людські жертви богам і богиням. У Старому Заповіті описано, як немовлят кидали у вогненне черево Ваала, й ми намагалися вгадати, які жахливі ритуали бачив наш мирний смарагдовий басейн, малювали в своїй уяві жертву, одягнену в золото й пишні шати й поставлену на край басейну, а верховний жрець підіймав над нею жертовний ніж.

– Якби він не був такий глибокий! – вигукувала Саллі. – Бен хотів послати водолазів, щоб вони обстежили дно, але він каже, вони не зможуть працювати на такій глибині.

У просторі між внутрішньою й зовнішньою стіною храму, де лежав товстий шар попелу й де було знайдено більшість золотих намистин та багатих прикрас, ми намалювали оселі жерців і жриць. Це, либонь, був лабіринт зліплених із глини стін та очеретяних дахів. Ми реконструювали вулиці та подвір’я жерців і багатих людей.

– А як же цар та його двір? – запитав Пітер. – Адже вони також мали жити за головним муром?

Тож ми розділили простір між будинками жерців і царським двором, малювали його, спираючись на відомості про Кнос, Карфаген, Тір і Сидон, щоб надати своєму живопису життєвої правди. Рал розкопав ворота в зовнішньому мурі, то був єдиний прохід у ньому, й він виходив на захід.

– Дорога з нього мала вести прямо до гавані, – втрутилася до розмови Саллі.

– Справді так, але біля гавані мав бути ринок, місце, де торгували всякою всячиною, – припустив Рал і показав на мапу. – Ось де він має бути. Той самий майдан, про призначення якого Пітер стільки сушив голову.

– Чи можете ви уявити собі купи слонової кістки, міді та золота? – зітхнула Леслі.

– І рабів, які стоять на каменях і чекають, коли їх буде продано, – погодилася Гізер.

– Замовкніть! Замовкніть! Це має бути наукове розслідування, – спробував я зупинити їх.

– І кораблі, які лежать на березі, – сказала Саллі, починаючи малювати їх. – Величезні біреми з носами у формі баранів, голови яких покриті позолотою та емаллю.

Мури й башти піднялися знову, озеро наповнилося прозорою водою, а гавань і таверни вирували людьми, які померли дві тисячі років тому. Воїни ходили з поважним виглядом, раби скиглили, шляхетні дами подорожували на ношах, каравани прибували зі сходу материка, навантажені золотом і скарбами, й білий цар виходив крізь велику кам’яну браму з опуклим щитом на плечі та в обладунку, який блищав та іскрився на сонці.

Цей проект мав на меті розважити нас, а також розбудити нашу уяву. На той час, коли Саллі наклала останні мазки на картині, минуло чотири тижні, й Пітер нарешті домігся несподіваного результату – розкопав корабельню. Тож біреми, як і припустила Саллі, справді лежали на березі озера, нижче від міста.

Ми розкопали кіль корабля, що лежав на стапелях. Незакінчене судно згоріло у вогні, а його обгорілі рештки розвіяв вітер. Лише уява та віра могли впізнати в ньому корабель. Я знав, що мої наукові опоненти не визнають наше відкриття, але аналіз обгорілого дерева, зроблений за допомогою вуглецю-14, показав приблизну дату – 300 рік після Різдва Христового, яку ми назвали «датою великої пожежі».

Цей проект надав мені нагоду проводити більше часу з Саллі. Я почав брати свій ланч і купальний костюм до печери. Спочатку між нами існувала атмосфера певної ніяковості, але я доклав усіх зусиль, щоб розвіяти настороженість Саллі, й незабаром між нами знову виникли ті приязні жартівливі взаємини, що робили нас двох надзвичайно ефективною командою. Лише один раз я натякнув їй, що колись між нами існували значно інтимніші стосунки.

– Ти досі не здолала свою меланхолію, Саллі? – запитав я, й вона подивилася на мене тривалим відвертим поглядом, перш ніж відповісти.