Сонячний Птах

Наступні два місяці проминули швидко. Рал і я присвятили свої зусилля ретельним розкопкам підлоги в печері.

Результати здивували нас лише цілковитою відсутністю чогось важливого. Печеру ніколи не використовували як житло, ми не знайшли в ній ані рівня сміття, ані рівня печей. Ми знайшли чимало решток тварин до самої корінної породи. На рівні корінної породи ми натрапили лише на один обтесаний камінь – от і всі знахідки.

Наші розкопки надали печері негарного й незатишного вигляду, а корінна порода складалася з нерівного вапняку, тож я наказав засипати всі ями землею й гладенько розрівняти. Ми скористалися стародавніми блоками, щоб укріпити берег смарагдового басейну. Я розглядав цю роботу як поступку для зручності тисяч майбутніх екскурсантів, які прийдуть, щоб помилуватися дивовижною галереєю бушменського мистецтва після того, як про її існування довідається весь світ.

Як він і пообіцяв, Лорен надіслав мені радіограму, коли його компанія була готова розпочати розробку давньої шахти, яку ми відкрили під час полювання на слона. Гелікоптер доставив мене туди, і я провів три тижні з інженерами, що готували шахту до розробітку.

Золотоносна жила залягала нижче рівня води, як ми й сподівалися, й хоч її цінність дуже змінювалася від місця до місця по її довжині, проте середній вміст золота тут був дуже високий. Потай я радів тому, що матиму десять відсотків від загального прибутку, хоча й віддав перевагу цінностям нематеріального характеру. Ми знайшли там сотні різних артефактів, переважно гірничих інструментів. Там були покриті товстим шаром іржі відбійні молотки та клини, кам’яні молоти, обривки ланцюгів, кілька добре збережених плетених кошиків і всюдисущі намистини та уламки гончарних виробів.

З усіх тих знахідок мене найбільше тішили плетені кошики, бо вони дуже спрощували процедуру датування в наших лабораторіях. Вони датувалися трохи раніше або й водночас із датою великої пожежі й надавали можливість пов’язати Слонову шахту з Місячним містом.

Проте найцікавішою знахідкою у Слоновій шахті були п’ятнадцять людських скелетів, які лежали рядочком, наче скляні намистини на низці, у найглибшому місці забою. Розташування тіл було надто впорядкованим, це виключало можливість припущення загибелі під обвалом породи. Хоч скелети й були розчавлені вагою накиданої на них землі, я зміг визначити, що п’ятеро з них були жіночими, а десятеро – чоловічими. Усі літнього віку, й на одному збереглися сліди артриту, інший утратив руку від ліктя до зап’ястка, але кістка була інкапсульована, а отже, то була давніша втрата. Майже всі вони не мали зубів. На всіх я знайшов сліди залізних ланцюгів і мав усі підстави дійти висновку, що п’ятнадцятеро старих і калічних рабів умисне поклали в найнижчому ярусі забою, перш ніж його засипати.

Після того як я доглянув за каталогізацією, пакуванням та відправленням усіх цих знахідок до інституту, я повернувся до Місячного міста й негайно пішов до печери. Як я й сподівався, Саллі там працювала. Мені не здалося, що її радість була награною, коли вона підійшла до мене й поцілувала.

– О, Бене, мені так тебе бракувало.

І вона негайно розпочала дискусію технічного характеру, але, хоч я правильно відповідав на її запитання, мої думки були далеко від бушменського живопису.

Я дивився, як вона морщить ніс, коли говорить, дивився, як вона відкидає волосся зі щік тильним боком долоні, – й усе моє єство пульсувало любов’ю до неї. Десь на самому дні шлунка я відчував моторошний страх. Наша робота в Місячному місті майже завершилася, скоро ми повернемося до Йоганнесбурґа й до тихих зал інституту. Я думав, як це вплине на Саллі й на мене.

– Ми скоро поїдемо звідси, Сал. – Так я висловив свої думки.

– Так, – погодилася вона, вмить посерйознішавши. – Ця думка завдає мені глибокого смутку. Я була тут така щаслива, я дуже журитимуся за цим місцем.

Ми сиділи мовчки протягом якогось часу, потім Саллі підвелася й пішла дивитися на білого царя. Вона дивилася на нього замисленим поглядом, згорнувши руки на грудях.

– Ми так багато тут навчилися. – Вона помовчала хвилину, а тоді провадила: – І все ж багато чого залишилося для нас недоступним. Ми наче ганялися за хмарами, нерідко я переживала відчуття, що ось-ось спіймаю її за хвіст. – Вона сердито похитала головою. – Існує стільки таємниць, до яких ми не маємо доступу. Таємниць, яких ми ніколи не розгадаємо.

Вона обернулася й підійшла до того місця, де сидів я. Поклавши долоні собі на коліна, опустилася переді мною навколішки й подивилася мені в обличчя.

– Ти знаєш, що ми не здобули жодних доказів, Бене? Ти собі усвідомлюєш, що ми не знайшли тут нічого такого, чого не можна було б спростувати традиційними аргументами? – Вона нахилилася ближче до мене. – Ми маємо символ на уламку горщика. Завезений сюди в процесі торгівлі, скажуть вони. Ми знайшли золоту чашу. Це робота тубільних ковалів, які випадково використали мотив єгипетського хреста, скажуть вони. Ми маємо безліч наскельних малюнків, чутки – це не доказ, скажуть вони.

Вона сіла навпочіпки й подивилася на мене пильним поглядом.

– Ти знаєш, що ми маємо, Бене, після того як ми тут усе просіяли й відсортували? Ми маємо велике й нахабне ніщо.

– Я знаю, – сказав я нещасним голосом.