Сонячний Птах

Я вийшов із комори й подав їй один із ліхтарів на чотири батарейки.

– Візьми це й ходи за мною, Ватсон.

– Схоже, ми робимо свою найкращу роботу вночі, – почала Саллі, й потім до неї дійшло, що вона сказала. – Я не те мала на увазі, – докинула вона, щоб упередити будь-яке моє зауваження непристойного характеру.

У печері було тихо, як у стародавній гробниці, й наші кроки гучно відлунювали, коли ми йшли берегом басейну до портрета білого царя. Пучки світла від наших ліхтарів танцювали на ньому, й він дивився на нас, величний і зосереджений у собі.

– На його обличчі немає знаку, – сказала Саллі, і я почув розчарування в її голосі.

– Зачекай-но.

Я дістав з кишені хусточку. Згорнувши її вдвічі й ще раз удвічі, я затулив скло свого ліхтаря. Яскравий пучок світла ослабнув до жевріння крізь тканину. Я видерся на козли, які були трохи ліворуч від малюнка.

– Вимкни свій ліхтар, – наказав я Саллі й у цій сутіні наблизився до портрета, почав роздивлятися обличчя у присмерковому світлі.

Щока була біла, бездоганна. Я повільно пересував світло, то підіймаючи його вище, то опускаючи нижче, рухаючи його по широкому колу навкруг голови царя.

– Ось воно! – вигукнули ми разом, коли раптом туманні обриси хреста з’явилися поверх блідих рис.

Я закріпив світло в потрібній позиції й уважно оглянув знак.

– Це тінь, Сал, – сказав я. – Я думаю, під малюнком має бути якась нерівність. Щось на зразок канавки або, радше, двох канавок, які перетинаються під прямим кутом й утворюють хрест.

– Розколина у скелі? – запитала Саллі.

– Можливо, – відповів я. – Але вони здаються ідеально прямими, а кут надто точним, аби мати природне походження.

Я відтулив скло на своєму ліхтарі й обернувся до неї.

– Сал, ти маєш на собі щось шовкове?

– Шовкове? – Вона здавалася розгубленою, але швидко прийшла до тями. – Шарф. – Її пальці потяглися до горла.

– Дай мені його, будь ласка.

– Що ти збираєшся з ним робити? – запитала вона, затуляючи долонею клапоть прегарної матерії, що вистромлявся з-під коміра її блузки. – Це справжній «Карден». Він коштував мені королівського статку.

– Я його не зіпсую, – пообіцяв я.