– Сімдесят відсотків залежно від твого індивідуального імунітету й швидкості утворення антитіл.
– А якщо ти вижив, то чи залишаються в тебе сліди цієї хвороби?
– Рубці на легенях, схожі на ті, які залишаються після вилікуваних сухот.
– Мозок ушкоджений?
– Ні, – похитав я головою.
– Це справжня халепа, чоловіче, – сказав Тінус, обережно скидаючи окуляри. – Я не сказав би, що мені вона дуже подобається. Обвали каміння, метан, вибухи тиску – це мало мене турбує. Але грибкове захворювання, – він здригнувся, – нехай воно западеться, чоловіче. Воно надто вже паскудне.
– Яких заходів безпеки ти маєш намір ужити, Бене? – запитав Лорен.
– Перша партія буде захищена респіраторами, – пояснив я. – Потім я візьму зразки повітря та пилюки для мікроскопічного дослідження.
Лорен кивнув головою й усміхнувся до Тінуса.
– Задоволені?
– А що ви зробите, якщо ви його не знайдете, а воно там причаїлося? Готове стрибнути на вас. Як ото в книжках із наукової фантастики, – припустив Тінус.
– Якщо воно там, то його багато й не помітити його неможливо. Воно наповнюватиме кожен зразок пилюки. Його годі буде не побачити під мікроскопом. Чорна структура з трьох кульок, наче знак лихваря.
– Ви переконані в цьому, док?
– Я переконаний, Тінусе.
Він глибоко вдихнув повітря, завагався на мить, а тоді кивнув головою.
– Окей, док. Я вам довіряю, – сказав він.
Навальний, дрижачий рев свердел, які вгризалися в скелю, заштовхав мій опанований агонією мозок у куточок черепа й перетворював його на желе. Наші посиденьки завершилися уже вранці.
– Як ви себе почуваєте, док?
Тінус ван Вуурен підійшов туди, де я стояв, спостерігаючи, як посувається робота, й закричав мені у вухо, перекриваючи гуркіт. Мої нерви вібрували, як струни гітари. Тінус мав такий свіжий вигляд, ніби вночі випив лише склянку гарячого молока й проспав дванадцять годин. Я знаю породу таких людей – Лорен один із них.
– Я почуваюся препаскудно, дякую, – закричав я йому у відповідь.
ebooksa