Сонячний Птах

– Тут не буде на що дивитися протягом кількох днів, – сказав мені Тінус. – Чому б вам не піти звідси й не полежати трохи, док?

– Ліпше я побуду тут, – сказав я.

Схоже, саме таким був загальний настрій. Лорен керував імперією Стервесантів із радіорубки, неспроможний покинути Місячне місто. Саллі зробила кілька розпачливих спроб зайнятися каталогізацією та систематизацією матеріалів, але така робота не тривала довше години або двох, і вона поверталася до печери. Рал і Леслі не намагалися прикинутись, ніби заклопотані якоюсь справою, й перебували протягом усього дня в печері, за винятком короткочасних відсутностей, коли, як вважали ми з Лореном, вони, так би мовити, робили фізичні вправи.

Тінус був першокласним майстром своєї справи, і його команда пробивала тунель швидко й майстерно. Стіни виготовлялися гладенько й точно. Прохід відразу укріплювали важкими дерев’яними підпірками, а електричне освітлення протягували під стелею. Врубавшись на тридцять футів, Тінус спорудив велику кімнату, з якої почали пробивати новий тунель, спрямований на зону позаду від малюнка білого царя.

Тінус і я здійснили ретельні виміри та обрахунки й визначили точне місце, де ми сподівалися натрапити на те, що ховалося за замурованою кам’яною стіною.

Буровиків остерегли про необхідність працювати в респіраторах, а Тінус та я, низько присідаючи, посувалися за ними в заваленому уламками твердого каменю тунелі, коли вони почали наступ на останні кілька футів скельного ґрунту. Їхні голі спини блищали вкритими потом вузлами м’язів, коли вони працювали, тримаючи в руках важкі бури. Гуркіт у закритому просторі був оглушливий, і, попри роботу вентиляторів для циркуляції повітря, спека була жахливою. Піт котився по моєму обличчю під маскою респіратора, а окуляри, що затуляли очі, були брудні й затуманені.

Напруга стала майже нестерпною, коли довгий сталевий бур угризався в скелю, занурюючись туди дюйм за дюймом, а брудна вода охолодження витікала з пробитого буром отвору. Я подивився бічним поглядом на Тінуса. Він здавався страховинним у чорній гумовій масці, але його сині очі блищали з-поза захисних окулярів, і він підморгнув мені й підняв угору великого пальця, показуючи, що все гаразд.

Несподівано чоловік із буром утратив рівновагу, бо бур смикнувся й потяг його за собою. Він ковзнув, нічим не затримуваний, в отвір і мало не впав, намагаючись не випустити з рук важкий сталевий інструмент. Тінус поплескав його по плечу, й той одним ударом долоні перекрив клапан бура. Настала майже болюча тиша, і наше натужне дихання було в ній єдиним звуком.

«Він пробив стіну, – подумав я. – Ми проникли невідомо в що».

Я побачив, як моє збудження віддзеркалюється в синіх очах Тінуса. Я кивнув йому, й він обернувся й поплескав чоловіка з буром по плечах і великим пальцем подав йому знак, що він може йти. Обидва буровики почовгали до виходу, нахиляючись у вузькому тунелі, й зникли за поворотом.

Ми обидва рушили вперед і присіли навпочіпки перед пробитою стінкою. Обережно ми витягли з отвору бур, за ним витягся хвіст дрібної пилюки, затягнувши ніби димом різке світло електричних ламп. Тінус і я обмінялися поглядами. Потім я мотнув головою, подавши Тінусові сигнал. Він кивнув мені й пішов за своєю командою назад по тунелю. Я залишився біля пробитої стінки.

Я використав довгий пластмасовий прут із клаптем стерильної білої тканини на кінці, щоб промацати зроблений буром отвір до його меж. Я запхав його у скелю на чотирнадцять футів, перш ніж наштовхнувся на перешкоду, й, коли я витяг прут назад, клапоть тканини, прив’язаний на його кінці, був густо обліплений пилюкою, схожою на борошно. Я струсив пилюку в пляшку для зразків і прикріпив до прута інший клапоть. Загалом я зібрав шість окремих зразків, перш ніж подався слідом за Тінусом до виходу з тунелю. Біля столу, який ми поставили в кімнаті, видовбаній у скелі, для мене обладнали стілець і настільну лампу, нахилену під кутом. Мікроскоп стояв біля лампи з налаштованим дзеркалом, і в мене забрало лише кілька хвилин розмазати зразки пилюки по предметному склу й нанести на них червону фарбу.

Було нелегко щось побачити в мікроскоп крізь мої затуманені й забруднені окуляри. Я міг би задовольнитися одним швидким поглядом, але я вперто переглянув усі шість зразків, перш ніж стягнув із себе респіратор і з великою полегкістю зітхнув. Потім швидко пірнув у тунель і повернувся до печери.

Усі вони чекали на мене й оточили мене із запитанням у поглядах.

– Ми проникли в порожнину, – повідомив я гучним голосом, – і вона чиста!

Тоді всі підступили до мене впритул, вони плескали мене по спині й трясли мою руку, збуджено сміючись і базікаючи.

Лорен нікому не дозволив працювати зі мною біля прорубаного отвору, хоч Рал і Саллі помирали від бажання приєднатися до нас.

Ми двоє працювали старанно, повільно обтесуючи краї пробитого отвору за допомогою долота й чотирифунтового молота, поступово збільшуючи його, аж поки перед нами з’явилася плита обтесаного мурування. То була масивна плита з червоного пісковику, яка заблокувала кінець нашого тунелю від підлоги до стелі й від стіни до стіни. Вона вочевидь утворювала стінку тієї порожнини, в яку провалився наш бур.

Просвердлений буром отвір у центрі плити був схожий на чорну очну западину. Усі наші зусилля щось побачити крізь нього були марними, бо наші погляди впирались у непроглядну чорноту, й ми мусили задовольнитися повільним і тяжким наближенням.

Протягом трьох днів ми працювали плече в плече, роздягнені до пояса, наполегливо обстругуючи скельну породу, аж поки, попри те, що ми були в рукавицях, наші долоні перетворилися на кашу з водянок і обдертої шкіри. Дуже повільно ми відкрили масивну плиту на її повну ширину й висоту, з’ясувавши, що вона підпиралася обабіч аналогічними плитами, а вгорі тримала поперечку з такої самої масивної плити.