Сонячний Птах

– Гаразд, – змилосердився над ним я, – але більше ніколи так не кажи, Ло. Протягом усього життя кляті виродки принижували мої відкриття й теорії, тож не починай тепер ти.

– Одне, чого вони ніколи про тебе не скажуть, що ти боїшся висловити свою думку. – Він легенько поплескав мене по плечу. – Ходімо, Бене, подивімося, що ми маємо в оцих глеках.

– Нам не слід тривожити їх, Ло. – Я тепер соромився вибуху своїх почуттів і хотів би якось його залагодити. – Спершу треба нанести все на мапу й на діаграми…

– Кілька глеків лежать на підлозі, збиті з полиць, – нагадав мені Лорен. – Існують тисячі цих клятих посудин. Ми поцупимо лиш один із них. До чортів тебе, Бене, це не завдасть великої шкоди.

Він не просив у мене дозволу. Адже він був Лореном Стервесантом, він наказував мені в найлагіднішій із можливих манер. Він уже прямував туди, де лежали на підлозі глечики біля запилюженого скоцюрбленого трупа, і я поспішав за ним.

– Окей, – погодився я, хоч на це й не було потреби, у спробі зберегти бодай номінальний контроль над своєю знахідкою. – Ми відкриємо, але тільки один із них.

Мене опанувало боягузливе відчуття полегкості, що хибне рішення ухвалене не мною. Але ж і я згорав від нетерпіння довідатися, що там зберігається у глеках.

Глек стояв у центрі стола в будинку нашого складу. За вікнами вже настала ніч, але все освітлення в домі було увімкнене. Ми з’юрмилися навколо стола, Саллі, Рал, Леслі і я. Тінус ван Вуурен досі був у печері, хоч його статус змінився – тепер він був не гірничим інженером, а сторожем. Лорен вирішив поставити двадцятичотиригодинну озброєну охорону біля тунелю, і першим виконувати цю роль доручили Тінусу – поки не знайдемо інших і не змінимо його.

Крізь тонку стіну в хатині я міг чути голос Лорена, й він кричав у мікрофон рації:

– Пилосос. Пи-ло-сос! ПИЛОСОС! П, як у слові «природа», Л, як у слові «ліжко». Правильно – пилосос! Ви знаєте ту важку модель, якою користуються для очистки фабрик? Надішліть дві. Зрозуміли? Добре. А тепер я хочу, щоб ви звернулися до Робсона, начальника служби безпеки в компанії «Діамантові шахти Стервесанта». Нехай надішле мені своїх двох найкращих людей, з півдесятком охоронців банту. Так, правильно. Так, я хочу, щоб вони були озброєні.

Ніхто з нас не звертав уваги на голос Лорена, ми всі зачаровано прикипіли поглядами до глиняного глека.

– Хай там як, а золота в ньому немає, – упевнено сказав Рал. – Він не досить важкий.

– Немає в ньому й рідини – ні вина, ні олії, – висловила свою думку Леслі.

І ми знову поринули в мовчанку. Глек приблизно вісімнадцять дюймів заввишки й великий в обхваті, як ті посудини, в яких зберігають солоні огірки абощо. Виготовлений із неполив’яної червоної глини, без написів і без орнаментальних прикрас, кришка схожа на кришку заварного чайника з шишкою вгорі, за яку беруться, щоб її відкрити. Він був запечатаний якоюсь чорною субстанцією, мабуть, смолою або воском.

– Повантажте всі ці речі завтра вранці на «дакоту» в першу чергу, ви мене чуєте? – Лорен досі був заклопотаний по той бік стіни.

– Я хочу, щоб він там поквапився, – нетерпляче заворушилася Саллі. – Я помираю від бажання якнайскоріше з’ясувати, що там є.

Несподівано я відчув страх. Я не хотів з’ясовувати, що там є, – я не хотів знайти в цьому глечику африканське просо або якесь інше тубільне зерно. Я чув, як мої критики виють, наче вовки десь в африканських лісах. Несподівано мене опанував сумнів щодо мого передчуття про велике відкриття, і я сидів на краєчку стільця, сумно потираючи свої брудні руки й тупо дивлячись на глечик. Можливо, Лорен мав рацію, можливо, нам також доведеться повторити його вигук: «І це все?»

Ми почули, як у радіорубці Лорен закінчив давати розпорядження й за хвилину прийшов на склад. Він ще був брудний після праці в тунелі, і його золоте волосся стало жорстким від пилюки й висохлого поту. Проте бруд і скуйовджене волосся надавало йому романтичної зовнішності, хвацького вигляду пірата давніх часів. Він стояв у дверях, засунувши великі пальці за пояс, і вся наша увага була прикута до нього. Він усміхнувся до мене.

– Ну ж бо, Бене. Що ти там маєш для нас? – запитав він, неквапно перетнув кімнату й став за моїм плечем.

Інстинктивно інші підступили ближче, з’юрмившись у тісне коло навкруг мене, і я взяв хірургічний скальпель і приклав його лезо до стику кришки із глеком.