Перший доторк підказав мені, що мій здогад правильний.
– Це бджолиний віск, я думаю.
Я ретельно його обшкріб, потім відклав скальпель убік й обережно спробував підняти кришку. Вона піддалася з дивовижною легкістю.
Усі голови нахилилися вперед, але перший погляд на вміст череп’яної посудини розчаровував. Якась аморфна речовина, що їй час надав брудного жовто-коричневого кольору.
– Що це? – запитав Лорен у своїх експертів, але ніхто з нас не міг йому відповісти.
Я не знав, чи бути мені розчарованим, чи відчути полегкість. Безперечно, це не збіжжя.
– Воно пахне, – сказала Саллі.
Від глека ширився неприємний, але знайомий запах.
– Я знаю цей запах, – сказав я.
– І я теж, – підтримала мене Леслі.
Ми дивилися на глечик, намагаючись збагнути, що то може бути за запах. Потім я несподівано пригадав:
– Воно пахне, як вичинена шкіра.
– Справді так, – погодилася Саллі.
– Шкіра? – перепитав Лорен.
– Подивимося, – сказав я й акуратно поклав глек на бік, так щоб отвір дивився на мене.
Обережними рухами я витягував із глечика те, що в ньому було. Мені відразу стало очевидно, що він мав у собі якусь циліндричну за формою річ, тверду і ламку.
Було схоже, що та річ приліпилася до внутрішньої поверхні глека, але я обережно її крутнув, і з таким звуком, із яким рветься папір, вона зрушила з місця. Я повільно витяг її з глечика, й, коли вона з’явилася, навколишня публіка вдалася до коментарів.
– Це довга і кругла річ.
– Схожа на ковбасу.
– Й загорнута у тканину.
ebooksa