Ґлорія Cкотт

На третій день Різдва я зайшов до свого приятеля Шерлока Голмса, щоб привітати його зі святом. Він лежав на канапі в червоному халаті. Праворуч від нього розмістилися кілька люльок, набитих тютюном, а ліворуч — купа зім’ятих ранкових газет, які він, мабуть, тільки-но переглядав. Поруч із диваном стояло крісло, на його спинці висів дуже засмальцьований, жалюгідний повстяний капелюх, проді­рявлений у кількох місцях. Голмс, мабуть, дуже уважно вивчав цей головний убір, оскільки на сидінні крісла лежали пінцет і лупа.

— Ви зайняті, — зауважив я. — Боюся, що я вам заважаю.

— Анітрохи, — відповів детектив. — Я радий, що в мене є товариш, із котрим можна поговорити про результати моїх досліджень. Річ, як бачите, доволі пересічна. — Він вказав великим пальцем у бік старого капелюха. — Але з нею пов’язані деякі цікаві події, не позбавлені навіть певної повчальності.

Я сів у крісло й узявся гріти руки біля каміна, де потріскував вогонь. Був сильний мороз, вікна вкрилися щільними крижаними візерунками.

— Хоча цей капелюх здається дуже непоказним, він, мабуть, пов’язаний із якоюсь кривавою історією, — припустив я. — Вочевидь, він послужить ключем до розгадки якихось страшних таємниць, і завдяки йому вам вдасться викрити та покарати злочинця.

Шерлок Голмс усміхнувся.

— Ні, ні, — сказав він, — тут не злочин, а дуже незнач­ний, кумедний епізод, який будь-коли може статися в такій місцині, де чотири мільйони людей перебувають на площі в кілька квадратних миль. У такому колосальному людському вулику завжди можливі будь-які комбінації фактів, які, будучи надзвичайно загадковими, усе ж не таять у собі якихось злочинів. Нам уже доводилося стикатися з такими випадками.

— Ще б пак! — вигукнув я. — З останніх шести епізодів, які я описав, три не містили в собі нічого незаконного.

— Саме так. Не сумніваюся, що й цей дріб’язковий випадок виявиться настільки ж безневинним. Ви знаєте кур’єра Петерсона?

— Авжеж.

— Цей трофей належить йому.

— Тобто це його капелюх?

— Ні-ні, він його знайшов. Власник невідомий. Спробуйте поглянути на нього не як на старий мотлох, а як на серйозне завдання... Передусім розкажу вам, як цей капелюх потрапив сюди. Він з’явився першого дня Різдва разом із чудовою тлустою гускою, що зараз смажиться в Петерсона на кухні. Сталося це так. На Різдво, о четвертій годині ранку, Петерсон, чоловік, як ви знаєте, порядний, повертався з невеликого святкування додому вулицею Тотенгем-Корт-роуд. При світлі газового ліхтаря він зауважив, що перед ним, трохи хитаючись, іде якийсь індивід, високий на зріст, і несе на плечі білосніжну гуску. На розі Ґудж-стрит до незнайомця причепилися хулігани. Один із них збив із нього капелюх. Чоловік, захищаючись, замахнувся палицею та ненавмисно поцілив у вітрину крамниці, що опинилася в нього за спиною. Скло розлетілося на друзки. Петерсон кинувся вперед, аби захистити незнайомця, але нещасний, вражений тим, що розбив скло, як тільки побачив, що до нього біжить якийсь чоловік, покинув гуску, помчав щодуху й зник у лабіринті невеликих провулків, розкиданих позаду Тоттенгем-Корт-роуд. Петерсон був одягнений в уніформу, і це, мабуть, найбільше налякало втікача. Оскільки при появі Петерсона хулігани також розбіглися, кур’єр опинився на полі битви сам і виявився власником здобутку у вигляді цього пом’ятого капелюха та чудової різдвяної гуски...

— ...яку Петерсон, звісно, повернув незнайомцеві.

— Ось у цьому й полягає наша загадка, мій друже. Хто цей незнайомець і де живе? Правда, на маленькій картці, прив’язаній до лівої лапки гуски, було написано: «Місіс Генрі Бейкер», вірно й те, що ініціали Г. Б. можна розібрати на підкладці цього капелюха. Але ж у місті живе кілька тисяч Бейкерів, у тому числі кількасот Генрі Бейкерів, тож нелегко повернути втрачену власність одному з них.

— Що ж зробив Петерсон?

— Він просто приніс мені і гуску, і капелюха, знаючи, що мене цікавлять розгадки навіть незначних ребусів. Гуску ми протримали аж до сьогоднішнього ранку, коли стало ясно, що, незважаючи на мороз, її все ж краще з’їсти не гаючись. Петерсон забрав гуску та почастувався як годиться, а мені залишився капелюх незнайомця, котрий втратив свою різдвяну вечерю.

— Він не подав оголошення в газету?

— Ні.

— Як же ви дізнаєтеся, хто він?