Ґлорія Cкотт

Наш відвідувач розхвилювався й підвівся зі свого крісла.

— Адже вона все одно зіпсувалася б, якби ми її не з’їли, — продовжував Голмс. — Але мені здається, що он та гуска на буфеті зовсім свіжа та важить приблизно стільки ж, отож замінить вам вашу птаху.

— О, звісно, певна річ! — містер Бейкер полегшено зітхнув.

— Але в нас від вашої птиці залишилися пір’я, лапки та зоб, тому, якщо ви бажаєте...

Бейкер гомерично зареготав.

— Хіба тільки на пам’ять про мою пригоду, — сказав він. — Навіть не знаю, навіщо мені тлінні останки моєї покійної знайомої! Ні, сер, дозвольте зосередити увагу на тій чудовій гусці, яку я бачу на буфеті.

Шерлок Голмс швидко перекинувся зі мною поглядом і ледь помітно стенув плечима.

— Ось ваш капелюх, а ось ваша гуска, — сказав він. — До речі, не підкажете мені, де дістали таку птаху? Я дещо розумію в таких речах і, зізнаюся, рідко бачив настільки вгодований екземпляр.

— Охоче, сер, — мовив Бейкер, піднявся й засунув під пахву свого нового гусака. — Наша невелика компанія частенько навідує корчму «Альфа», що неподалік від Британського музею. Ми, як ви розумієте, проводимо в музеї цілий день. Цього року хазяїн нашого шинку Віндіґет, чудовий чоловік, заснував «гусячий клуб». Виплачуючи по кілька пенсів на тиждень, кожен із нас до Різдва отримує гуску. Я вже повністю виплатив свою частку. Решту ви знаєте. Вельми зобов’язаний вам, сер, адже незручно поважному чоловікові мого віку носити шотландську шапчину.

Він вклонився нам із комічно врочистим виглядом і ви­йшов.

— З Генрі Бейкером залагоджено, — зазначив Голмс, зачинивши за ним двері. — Цілком очевидно, що він і гадки не має про коштовний камінчик. Ви голодні, Ватсоне?

— Не дуже.

— Тоді пропоную перетворити обід у вечерю й негайно вирушити гарячими слідами.

— Із задоволенням.

Був морозний вечір, і нам довелося одягти зимові плащі й обмотати шиї шаликами. Зорі холодно сяяли на безхмарно ясному небі, і пара від дихання перехожих нагадувала димки від пострілів із безлічі револьверів. Чітко та твердо лунали вулицями наші кроки. Ми йшли по Вімпол-стрит, Гарлі-стрит, через Віґмор-стрит, вийшли на Оксфорд-стрит і за чверть години опинилися в Блумсбері, біля корчми «Альфа», скромного закладу на розі однієї з вулиць, що ведуть до Голборна. Голмс увійшов у бар і замовив дві гальби пива у червонопикого шинкаря в білому фартуху.

— У вас, мабуть, чудове пиво, якщо воно не гірше за ваших гусей, — зауважив Голмс.

— Моїх гусей?

Шинкар, здавалося, був здивований.

— Авжеж. Півгодини тому я розмовляв із Генрі Бейкером, членом вашого «гусячого клубу».

— А! Тепер розумію. Але, бачте, сер, гуси не мої.