Ґлорія Cкотт

— Але чому ж повернувся хтось із слуг?

— Можна припустити, що, втікаючи, він у поспіху забув щось цінне, щось таке, без чого не міг обійтися. Це пояснює його наполегливість, правильно?

— Згоден. Що ж далі?

— Далі згадаємо про записку, яку отримав за обідом Ґарсія. Вона вказує на те, що в змовників у ворожому таборі був спільник. Питання в тому, де ж розмістився той ворожий табір? Я вже казав вам, що це може бути лише великий будинок, а число таких в окрузі обмежене. Перші дні, які провів у цьому селищі, я присвятив систематичним прогулянкам околицями, під час яких у перервах між ботанічними дослідженнями обстежив усі ці великі будівлі та збирав інформацію про сімейну історію їхніх мешканців. Один і тільки один із цих будинків привернув мою увагу. Це старовинний замок часів Якова І, що називається «Високі склепіння». Розташоване воно за милю від Окшотта та за півмилі від місця вбивства. Решта будівель належать доволі прозаїчним і шанованим людям, далеким від усілякої романтики. А ось містер Гендерсон із «Високих склепінь» — що не кажіть, незвичайний чоловік, із котрим можуть траплятися загадкові події. Тому я зосередив свою увагу на ньому та на мешканцях його будинку.

Дивні це люди, Ватсоне, і найдивніший із них — сам господар будинку. Мені вдалося зустрітися з ним під слушним приводом, але в його чорних, глибоко посаджених похмурих очах прочитав, що він майже не сумнівається в тому, чим насправді я займаюся. Йому близько п’ятдесяти років; це міцний рухливий чоловічок, із сталевого кольору волоссям, чорними кущистими бровами. Хода в нього, як в оленя, а манера триматися — як в імператора. Він несамовитий і владний, його пергаментне обличчя приховує пристрасний дух чоловіка. Він чи то іноземець, чи довго жив у тропіках — весь пожовк і висох, але витривалий, наче двожильний. Його товариш і секретар містер Лукас — без сумніву, іноземець, бо шкіра в нього темна, шоколадного відтінку. Цей хитрий, вкрадливий, схожий на кота чоловік розмовляє із отруйною ввічливістю. Як бачите, Ватсоне, маємо дві групи іноземців — одна у Вістерія-Лодж, друга — у «Високих склепіннях», тож наші прогалини починають заповнюватися.

Ці двоє людей, судячи з усього, близькі друзі і є головними серед мешканців будинку. Але там є ще одна особа, котра найближчим часом може виявитися нам вельми корисною. У Гендерсона двійко дітей, дівчатка — одинадцять і тринадцять років. Їхня гувернантка, міс Барнет — англійка, їй років сорок. Також там є ще один довірений слуга. Ця невелика група людей становить справжню сім’ю, вони завжди мандрують разом, а Гендерсон — великий шанувальник подорожей, йому просто не сидиться на місці. У «Високі склепіння» він повернувся лише кілька тижнів тому після річної відсутності. Можу додати, що він казково багатий, і які б у нього не були примхи, йому легко їх задовольняти. Що стосується решти, у його оселі багато лакеїв, покоївок, дворецьких та іншої розніженої від неробства челяді, якою повняться всі поважні заміські вілли англійської шляхти.

Усі ці подробиці я дізнався частково від сільських пліткарів, а частково шляхом спостереження за будинком. Немає кращого джерела інформації, ніж звільнені слуги, котрі затаїли образу на господарів. Мені пощастило одного такого знайти. Кажу «пощастило», але я б із ним не зустрівся, якби зумисне не шукав. За словами Бейнса, у кожного з нас є своя система. Це була моя система, що дозволила мені зна­йти Джона Ворнера, колишнього садівника з «Високих склепінь», звільненого через хвилинну забаганку хазяїна. У нього, своєю чергою, є друзі серед слуг, котрі живуть у будинку. Їх об’єднують страх перед господарем і неприязнь до нього.

Дивні люди там живуть, Ватсоне! Не претендую на те, що я знаю про них усе, однак ці люди таки дивні. У будинку є два крила; слуги живуть в одному, родина господаря — у другому. Між собою їх ніщо не пов’язує. Єдиний, хто спілкується і з тими, і з іншими, — довірений слуга Гендерсона, котрий прислуговує господарям за столом. Усе готове подають до дверей, які і є єдиним сполученням між обома частинами будинку. Гувернантка та діти на вулицю не виходять, лише в садок. Гендерсон за жодних обставин не ходить сам. Темношкірий секретар слідує за ним по п’ятах, як тінь. Серед слуг поширені чутки, що господар страшенно чогось боїться. «Продав душу нечистому в обмін на свої гроші, — припустив Ворнер, — а тепер його гризе страх, що той прийде й потягне його до пекла». Звідки взялися ці люди й хто вони — ніхто зі слуг не знає. Господарі дуже жорстокі. Гендерсон двічі бив лакея батогом, і лише тугий гаманець, який дозволяв виплачувати щедрі компенсації, врятував його від суду.

Отже, Ватсоне, оцінімо тепер ситуацію з урахуванням цієї нової інформації. Можна з упевненістю сказати, що лист Ґарсії прийшов із цього дивного будинку та містив запрошення щодо реалізації якоїсь заздалегідь задуманої справи. Хто його написав? Хтось із тих, хто живе в будинку, причому ми знаємо, що це жінка. Хто ж це, як не міс Барнет, гувернантка? Всі ознаки вказують на неї. У будь-якому разі, можемо прийняти це як гіпотезу; потім переконаємося, до чого це призведе. Хочу додати, що вік і характер міс Барнет виключає моє початкове припущення про те, що тут є якась любовна інтрига.

Якщо записку написала вона, то, мабуть, приятелювала з Ґарсією та користувалася його довірою. Чого ж тоді можна було від неї очікувати, коли вона дізналася про його смерть? Якщо парубок загинув при спробі вчинити злочин, вона мала тримати язика за зубами. І все ж в її серці мали залишитися гіркота та ненависть до його вбивці, тому вона, без сумніву, допомогла б помститися йому, якби мала таку нагоду. У такому разі можна з нею побачитися та спробувати заручитися її підтримкою. Такою була моя перша думка. Але мушу зазначити про одну зловісну обставину: з дня вбивства міс Барнет ніхто не бачив. Того вечора вона зникла. Чи вона жива? Чи не спіткала її тієї ж ночі така сама доля, що й приятеля, котрому вона писала? Або її просто тримають замкненою? Ось у чому проблема.

Маєте зрозуміти складність ситуації, Ватсоне. У нас немає жодних фактів, на які ми могли б твердо покладатися. Представникам закону наша логічна схема швидше за все видасться химерою. Зникнення жінки нічого не означає, оскільки будь-хто з мешканців цього дивного будинку може не з’являтися тижнями. І все ж її життю зараз, можливо, загрожує небезпека. Все, що я можу зробити, — це спостерігати за будинком і поставити мого помічника Ворнера чатувати біля воріт. І водночас ми не маємо права залишатися пасивними спостерігачами. Якщо закон безсилий, мусимо йти на ризик.

— Що пропонуєте?

— Я знаю, де її кімната. Туди можна потрапити з даху бічної прибудови. Мій план полягає в тому, що ми з вами вирушимо туди сьогодні вночі та зважимо, чи не вдасться нам проникнути в саме серце таємниці.

Маю сказати, що це була малоприємна перспектива. Старовинний будинок із його атмосферою насильства, дивними та зловісними мешканцями, у якому на нас чекали невідомі небезпеки, так само, як і той факт, що в очах закону ми будемо змушені поставити себе в незручне становище, — усе це охолоджувало мій запал. Однак у залізній логіці Голмса було щось, що робило неможливим спробу ухилитися від будь-якого з задуманих ним планів, якими небезпечними вони б не були. Адже ясно, що так і тільки так можна було знайти вихід із становища.

Я мовчки потиснув моєму колезі руку. Жереб був кинутий.

Однак нашому розслідуванню не довелося закінчитися такою ризикованою пригодою. Було близько п’ятої години, і вже починало сутеніти, коли в нашу кімнату увірвався збуджений чоловік.

— Вони поїхали, містере Голмс. Останнім потягом. Леді вдалося вирватися, і я довіз її сюди кебом.

— Дуже добре, Ворнере! — вигукнув Голмс, схопившись на ноги. — Прогалини заповнюються, Ватсоне!

У кебі сиділа жінка, напівпритомна від нервового виснаження. На її худому, змарнілому обличчі були помітні сліди нещодавніх переживань. Голова жінки безсило опустилася на груди, і коли вона підняла її та звернула на нас тьмяний погляд, я побачив чорні зіниці її сірих очей. Її задурманили опіумом.

— Я стояв на варті біля брами, як ви й наказали, містере Голмс, — почав свою розповідь наш помічник і колишній садівник. — Коли екіпаж виїхав із воріт, я подався за ним на станцію. Леді йшла так, як ходять сновиди, але коли вони спробували змусити її сісти в потяг, жінка прокинулася й вчинила опір. Вони запхали її до вагона, та леді таки примудрилася вибратися назад. Я прийшов їй на допомогу, посадив у кеб — і ось ми тут. Ніколи не забуду обличчя у вікні вагона, що витріщилось на мене, коли я її вів. Якби він міг, то вбив би мене, цей злий жовтолиций диявол.