Ґлорія Cкотт

— Чому ви так квапилися звернутися до мене за порадою? — спитав Шерлок Голмс, склавши кінчики пальців і дивлячись на стелю.

На невибагливому личку міс Мері Сазерленд знову з’явився переляк.

— Так, я й справді мало не вилетіла з дому, — підтвердила вона. — Мене розлютила байдужість, із якою містер Віндібенк, тобто мій батько, поставився до цієї справи. Він не хоче йти ні в поліцію, ні до вас, нічого не бажає робити, лише каже, що нічого страшного не сталося, ось я й не витримала, абияк одягнулася й вирушила прямо до вас.

— Ваш батько? — уточнив Голмс. — Скоріше, вітчим. Адже у вас різні прізвища.

— Атож, вітчим. Я називаю його батьком, хоча це смішно — він усього на п’ять років і два місяці старший за мене.

— А ваша матінка жива?

— О, так, мама жива й здорова. Не дуже я була задоволена, коли вона вийшла заміж, і настільки швидко після смерті татка, причому новий чоловік років на п’ятнадцять за неї молодший. У тата була паяльна майстерня на Тоттенгем-Корт-роуд — прибуткова справа, і мама продовжувала вести її за допомогою старшого майстра, містера Гарді. Але містер Віндібенк змусив її продати майстерню: йому, бачте, не личить, бо він комівояжер із продажу вин. Вони отримали чотири тисячі сімсот фунтів разом із відсотками, хоча батько, якби був живий, отримав би набагато більше.

Мені здавалося, що Шерлоку Голмсу набридне ця буденна розповідь, але він, навпаки, слухав дуже уважно.

— І ваш особистий прибуток походить із цієї суми? — спитав він.

— О ні, сер! У мене свої статки, я отримала спадок від дядька Неда із Окленда. Капітал у новозеландських цінних паперах, чотири з половиною відсотки річних. Загалом дві з половиною тисячі фунтів, але я можу отримувати лише відсотки.

— Все це дуже цікаво, — зазначив Голмс. — Отримуючи сто фунтів на рік, та ще й підпрацьовуючи, ви, певна річ, маєте можливість мандрувати та дозволяти собі інші розваги. Переконаний, що на прибуток у шістдесят фунтів самотня жінка може жити цілком безбідно.

— Я могла б обійтися й меншим, містере Голмс, але ви ж розумієте, що не хочу обтяжувати сім’ю, тому, поки живу з ними, віддаю гроші на господарство. Звісно, це тимчасово. Містер Віндібенк щокварталу отримує мої відсотки та віддає їх мамі, а я вже живу з друкування на машинці. Два пенси за сторінку, і часто мені вдається друкувати навіть по п’ятнадцять-двадцять сторінок на день.

— Ви дуже чітко описали мені всі обставини, — схвалив Голмс. — Дозвольте відрекомендувати вам мого приятеля, доктора Ватсона. У його присутності можете не критися, наче перебуваєте наодинці зі мною. А тепер, будь ласка, розкажіть детальніше про ваші взаємини з містером Госмером Енджелом.

Міс Сазерленд спаленіла та почала нервово смикати краєчок свого жакета.

— Я познайомилася з ним на святі газівників. Татусеві завжди надсилали квитки, а тепер вони згадали про нас і прислали й квитки мамі. Містер Віндібенк не хотів, щоб ми йшли на бал. Він узагалі не хоче, щоб ми кудись ходили. А коли я згадую про якийсь пікнік у недільній школі, він скаженіє. Але цього разу я вирішила неодмінно піти, бо яке він має право не пускати мене? Не треба знатися з такими людьми, каже він, але ж там збираються всі таткові друзі. І ще він сказав, ніби мені немає що одягнути, хоча в мене є ще жодного разу не ношена червона оксамитова сукня. Більше аргументів він не знайшов і поїхав до Франції в справах фірми, а ми з мамою та містером Гарді, нашим колишнім майстром, пішли на свято. Там я й познайомилася з містером Госмером Енджелом.

— Вочевидь, повернувшись із Франції, містер Віндібенк був дуже невдоволений тим, що ви ходили на бал? — спитав Голмс.

— Ні, він анітрохи не розсердився. Лише засміявся, стенув плечима й зронив: нема сенсу забороняти щось жінці, вона однаково це вчинить.

— Розумію. Отже, на балу газівників ви й познайомилися з джентльменом на ім’я Госмер Енджел?

— Атож, сер. Я познайомилася з ним того вечора, а наступного дня він прийшов дізнатися, чи щасливо ми дісталися додому, і після цього ми, тобто я, двічі була з ним на прогулянці, а потім повернувся батько, і містер Госмер Енджел більше не міг нас навідувати.

— Не міг? А чому?