Курилася доріженька

Наталка подала Петрові руку і сказала тихо своє звичайне:

— До побачення!

Тільки було їх прощання…

***

Холодний, погідний ранок довго стукав у шибку, заки збудив Петра. Дядько вже був на ногах, а тета навіть не клалася.

Заїхала фіра, і в хату ввійшов дід Федорій.

— Ну, паничу, хіба поїдемо, — сказав весело.

— Поїдемо, пане Федорій.

— А хлопці вже є всі? — спитався Городюк.

— Є, Богу дякувати, всі чотири. Чекали вже на мене коло школи.

— То кличте, пане Федорій, їх досередини. Вип’ємо на дорогу.

За хвилю ввійшли новобранці. Веселі, бадьорі — ніхто й не сказав би, що на війну йдуть. Випили, закусили, а дід Федорій, втерши вуса, немов закомандував:

— Ну, з Богом рушаймо!

Петро приступив до тети. Обняла його за голову руками і тільки всього вимовила:

— Будь здоровий, сину…

По її блідім, гарнім обличчі котилися рясні сльози, але плач, хоч і душив за горло, не вирвався з грудей. Боліли, видно, Городюка ці сльози, бо, щоб себе піддержати, став гримати на жінку:

— Чого ж тут плакати?!. Не бійся, незадовго знов буде тут! Хто зна, чи взагалі стрільці підуть на фронт.

— Та то вже, прошу пана, жіноче діло — плакати, — взявся боронити Городюкову дід Федорій.

— Сервус, хлопче! Бувай здоров! Тримайся добре, — прощав Городюк Петра, як товариша.

Навіть не хотів дати себе поцілувати в руку. Петро вибіг до кухні і станув напроти заплаканої Юстини. Втирала запаскою сльози і хлипала від плачу.