— Я буду старатися до кінноти. Це мусило подобатися Наталці, але могло не подобатися пані Городюковій.
— Ей, Петре! — сказала журливо. — Пощо тобі кіннота… Ще якого тобі недоброго коня дадуть… За нещастя не тяжко… Завсіди при піхоті безпечніше.
Петро самовпевнено надувся.
— Якось я вже собі дам раду!
— «Дам раду», — промовила Городюкова, — а ось у Золочеві минулого року скинув насеред міста кінь вояка і копитами стратував на смерть.
— Хто знає, чи то, тето, не видумка! Десь хтось комусь оповідав… зрештою, видно, недобре держався або п’яний був… А може, не вмів їздити.
— Говори своє: не вмів їздити! Таж то був улан…
Петро тільки мовчки всміхнувся, але нічого не відповів. Так само ніхто з присутніх не відізвався. Настала тиша, така, серед якої, кажуть, дурень десь родиться.
Не раз, буває, в товаристві вривається розмова не знати чому і від чого. Всі брали участь і гутірці, а дивись, раптом усі, як на команду, змовкнуть і ні пари з уст. Чи товариство на приходстві піддержувало тільки розмову, чи думками кожне з них літало кудись, досить, що їдальню залила на мить тиша, так що чути було тикання годинника зі салону.
Нараз крізь відчинене вікно влетів у кімнату глухий, розтяглий гуркіт. Всі натягнули шиї, надслухуючи.
— Чи то мені причулося, чи справді щось гуркнуло? — спитала Городюкова.
Керницька порушилась нервозно.
— Я також чула, але мені здавалося, що то в кухні чимсь…
Городюк мовчки встав і підійшов до вікна. В кімнаті знову стихли всі. За хвилю десь віддалік загуділо знову, тим разом ще виразніше. Городюк потакнув головою, але нічого не сказав. Знову пронеслися два гуркоти один за другим.
— То, здається, не в кухні, пані добродійко, — сказав півголосом Петро.
Городюк відвернувся від вікна.
— Десь гармати стріляють, — промовив задумливо. — Але то дуже далеко. По дощі вогкий воздух, то голос іде світами.
Останні його слова хоч і давали деяку потіху, але настрій вже не поправився. Війна, яку на хвилю хоче хто забути, зараз пригадається яким-небудь способом.
— Може, вийдемо на веранду послухати? — запропонувала пані Керницька.
Петро, правду сказати, радий був тим туркотам, що прийшли дуже впору. Він тратив уже надію на розмову з Наталкою. Хоч війна яка жорстока є, а часто дає своїм дітям-воякам хвилини радости. Одні кажуть, що це з доброго серця, другі — що зі злоби.
ebooksa