Товариство вийшло на веранду, а далі і на сходи. Дощ під вечір зовсім ущух. По небі тягнулися ватаги волохатих хмар, але вже крізь них то тут, то там виглянула зірка. Було тихо і темно. Тільки земля вдихала повною груддю свіжий, чистий воздух і дерева та кущі струшували великі каплі води. Падала така капля важко, як застрілена пташка, лопаючи голосно об листя і цвяхом забивалася в землю.
— Будете мати завтра гарну дорогу, — сказав Городюк, поглядаючи на небо. — Здається, буде погода, — додала Городюкова і важко зітхнула.
Петро мовчав. Тиха, таємна ніч, близькість коханої дівчини і завтрашній від’їзд замкнули йому уста.
Старші вийшли були аж на сходи, Наталка стояла в дверях веранди, а він за нею. Спертий одною рукою в одвірок, дивився задуманими очима кудись у далечінь.
З вікна їдальні кидала лампа смуги світла на городець. Килим послався від вікна, через середущу клумбу і спинявся на густих кущах порічок. Темінь розступилася перед ним, але тим більше збилася по боках, закриваючи все, що далося закрити.
Зварич глянув туди і побачив білі айстри, що при світлі лампи сріблом виблискували. Виходили з темряви стрепіхаті головки, попритулювались одна до одної і цікаво заглядали в сторону вікна.
— Які в вас цього року прекрасні білі айстри! — сказав Петро до Наталки.
— Та, досить гарні,— відповіла Наталка.
— Але найкращі в салоні ростуть, — додав шепотом.
Наталка нічого не відповіла, але Петро відчув, що всміхнулася. Легко, помаленьку, немовби з острахом положив їй свою руку на рам’я, готовий кожної хвилі до відвороту. Але Наталка не пручалася, і рука остала на своїм місці. По тій руці побігла гаряча течія, така люба та солодка, і влилася в Петрові груди.
Просив Бога, щоб не заговорив до нього хтось зі старших, не вирвав з цього стану, не розбив мовчазної розмови двох сердець. Бог був ласкав. Городюк говорив щось із обидвома панями і не звертався з нічим до нього.
Петро ледве замітно почав притягати рам’я дівчини до себе. Спершу воно мов не давалося, але потім, ніби знесилене, безвільно подалося назад. Перед очима хлопця заблистіла на тлі темної ночі золота голівка. Така кохана, маленька голівка, що стільки разів і снилася, і привиджувалась йому.
Не міг здержатись…
Обережно нагнувся і поцілував пахуче волосся дівчини.
Наталка і тепер не кинулась. Тільки легесенько похилилась наперед і висвободила рам’я.
Але за хвилю рука хлопця знову знайшлася на давнім місці і знову золота голівка виплила з темряви. Саме тоді на сході загуркотів новий вистріл. Наталка, мов ліщина від вітру, подалася назад і сперлася на Петрові груди. Петро вдруге притулив уста до її голови, і цим разом голова вже не відплила. Пальці сильніше пригорнули рам"я — подавалося під натиском, послушне і безборонне.
За недалекими горбами Вороняків горіла битва, на сходах перед верандою стояли зажурені Городюки і пані Керницька, а за їхніми плечима молодий хлопець і дівчина забули про все на світі.
Що їм війна, що їм незнане завтра?!. Нині, тепер, у цій хвилині знали тільки себе і думали тільки про себе. Над ними літнє небо, похмуре, але ласкаве… Довкола затишна темрява манила, мов глибока вода, щоби пірнути в неї… Та про те хіба тільки думати могли молодята. Вступ до тієї темної святині заступало їм троє старих, що на сходах веранди вслухувались у відгуки війни.
— Час нам додому, — сказав голосно Городюк, скінчивши досліди над стратегічним положенням.
— Хіба ж то вже так пізно!? — пробувала задержувати пані Керницька.
ebooksa