— Тому-то настрій прощального вечора не був ні похоронний, ні навіть святочний, бо ніхто не здавав собі справи, чим він є.
— Цікаво, де стрільці розмістилися у Львові? — думав голосно Городюк.
— Певно, по наших домах, — сказала пані Керницька. — Чи то мало наших родин у Львові?
Петро підсміхнувся з такого «цивільного трактування справи».
— То неможливе, пані добродійко. Це ж військо! У Львові не те, що в Золочеві. Мусить бути якийсь військовий лад. Я думаю, що стрільці мають там якісь австрійські казарми.
— А може, не стоять у самім Львові. Може, по дооколичних селах, — догадувався Городюк.
— І це може бути, — підтвердив Петро.
— Але штаб, певно, стоїть у Львові.
— Очевидно. Адже це мусить бути неабиякий апарат. На нього треба поміщення. Відділи, мапи, телефони, телеграфи…
— А чи стрільці мають і кінноту? — запиталася Наталка.
— О! Панні Наталці тільки кіннота в голові,— засміявся Городюк.
Петрові здавалося, що Наталка вже ставила йому таке питання. А що він їй тоді відповів — не пам’ятає.
— Чи мають кінноту?! — повторив її питання. — Певно, що мусять мати!
Петро глянув на Наталку і побачив, що вона жалувала вже, що запиталася, бо почервоніла на лиці.
«Пригадала собі полк драгунів», — подумав, і зробилося йому чогось досадно. Досадно на Наталку, на драгунів, на себе і на стрільців.
А тут ще, як на те, пані Керницька запиталася:
— А ви, Петре, до чого вступаєте: до піхоти чи до кінноти?
Петро не знав, як викрутитися.
— Я… пані, добродійко… Де мене призначать! — знайшов накінці вихід.
Але, глянувши на Наталку, як вона розчаровано дивилася десь у кут кімнати, додав швидко:
ebooksa